Подружжя Ольги та Леоніда Волошиних зі старовинного козацького села Мигія, що на Первомайщині, із 2014 року допомагає українському війську. А з початку повномасштабного вторгнення росії у лютому 2022-го — безкоштовно годує усіх військових, котрі проїздять тут. Гард.City неодноразово писав про родину Волошиних, а в нещодавньому дописі йшлося про те, що волонтери наразі самі потребують підтримки. Тож первомайці і не тільки вирішили діяти: нині розповімо вам нову історію про гуртування, взаємодопомогу і смачний борщ.
За три з половиною роки великої війни в невеличкому кафетерії на в'їзді в Мигію нагодували понад сім тисяч (!) українських захисників: борщем, смаколиками, і все це за власний кошт. «Щодня варимо відро-півтора борщу, і стільки ж компоту», — розповідає Ольга Волошина. По чотириста пиріжків на день пекли. На початку вторгнення трасою йшли колони військової техніки, а численні кафе довкола (Мигія — відома туристична локація, улюблена рафтерами), усі були зачинені. Господарі кафетерію згадують ті часи: «Усі довкола були закриті, тільки ми відкриті». Зараз менший потік відвідувачів, однак роботи вистачає. Буває так, що іще до кінця дня з'їдається все: тоді господарі варять додаткову порцію.
Однак ресурси власників кафе, на жаль, не безконечні, тож змушені були звернутися по підтримку до людей. Основна потреба — у продуктах для борщу: овочі, м'ясо. І люди відгукнулися: дехто задонатив на карту, хтось вирішив поділитися харчами, також знайшлися і ті, хто згодився продукти відвезти, оскільки назбиралося стільки, що в руках унести було вже важкувато.
Дорогою в Мигію
Хмарної червневої днини група підтримки разом із журналісткою Гард.City вирушила до Мигії із багажником борщового набору: капуста і картопля, цибуля та квасоля, бурячки та морква, томат і свинячі реберця.
Продукти для борщу
Первомайці, харків’яни, кияни долучилися до підтримки мигійців
Журналістка розпитала тих, хто відгукнувся, про їхню мотивацію допомагати.
Олеся Жужома із маленькою донькою змушена була виїхати з рідної Харківщини після початку вторгнення рф. Спочатку виїхали за кордон, в Німеччину, але потім повернулися в Україну, врешті родина оселилася у Первомайську. За фахом Олеся психологиня, за покликом — акторка і вже зіграла декілька ролей у виставах для дітей у Первомайському центрі культури імені Зарницької. Також пані Олеся активно допомагає у місцевих волонтерських ініціативах: постійно донатить на збори для ЗСУ, надала приз ручної роботи, в'язану іграшку, для лотереї під час збору коштів на двигун для військових, а нині вирішила допомогти волонтерам із Мигії: «Вирішила долучитися до підтримки цієї чудової ідеї з безкоштовними обідами для військових. Ці люди годують за власний кошт українських захисників смачним борщем, тому ми приїхали, привезли, кожен хоча б трішечки щось додав, і тепер у людей буде більше продуктів, якими вони зможуть нагодувати наших захисників. Я рада, що можу допомогти ЗСУ різними способами, в тому числі таким».
Олеся Жужома
Первомайчанка Олена Семенова веде гуртки програмування та радіоелектроніки у Первомайському центрі науково-технічної творчості учнівської молоді. Через те, що якраз була на роботі, до поїздки приєднатися не вийшло, проте «привіт» у вигляді смачних реберець для наваристого борщу у Мигію поїхав: «Намагаюсь підтримувати по змозі всіх, хто сприяє Перемозі. Тим більше, що я Мигію вважаю рідним селом, там майже усе моє коріння».
Привезли дещо для борщу
Подружжя Сільченків, пан Валерій і пані Юлія, пенсіонери з Первомайська, поділилися картоплею та цибулею зі свого городу. Валерій Васильович згодився відвезти своєю автівкою дівчат та зібрані продукти у Мигію. Прокоментував так: «Якщо це треба для наших військових, поїдемо». Юлія Василівна додає: «Вважаю за правильне допомагати нашим військовим, які захищають нас від російських нелюдів».
Зліва направо: Валерій Сільченко, Леонід Волошин, Олеся Жужома
Сама авторка декілька років тому, мандруючи ровером через Мигію, завітала до кафе-крамниці Волошиних. Тоді запам'ятався теплий прийом і смачні пиріжки. Тож наступного разу заїхали до гостинних господарів уже гуртом, разом із батьками журналістки, котрі з Києва приїздять у гості і завжди прагнуть відвідати мальовничі місцини Мигії та Грушівки. Поспілкувалися, потоваришували. Тож нині до Мигії поїхала також і фіолетова картопля (страви з якої не просто смачні, а ще оригінальні й корисні), вирощена киянами на їхньому городі у Веселинівці Баришівського району. Отак пролягають мости між людьми, містами і селами.
Біля кафе зустрічає киця
Тут сходяться дороги й долі: історії придорожнього кафетерію
Господарі зустрічають гостей, дякують, запрошують до столу і навперейми згадують історії, які відбувалися тут, у маленькому придорожньому кафе, за роки війни. Про те, як було найстрашніше, коли у березні 2022-го рашисти підступили до Вознесенська. Як почули уночі шум техніки і страшно було відкривати, аж доки пролунало кодове слово «Паляниця». «Залізниця!» — відгукнувся господар. Наші! Відкрили, нагодували. Одного разу приїхали військові, заходять, запитують: тут поїсти можна? Так, можна, кажуть господарі, а скільки вас? «Два». Виявилося, два автобуси. Тоді господиня варила додаткову порцію борщу.
— Дуже приємно, коли сюди повертаються вже знайомі військові, дехто приїздить у 5-й чи 6-й раз. Коли чуєш: «Проїхали 120 км, щоб поїсти вашого борщу», це надихає, — усміхається пані Ольга.
Ольга Волошина
Якось приїхали хлопці, пригадує господиня, а один не може зайти в кафе: в машині лежить під крапельницею. «Я до нього: може, тобі сюди принести, синку? Борщу чи компоту? А побратими відповідають: «Тьотю Олю, якого компоту, у нього нирка відстрелена». Той військовий нині живий, але одну нирку довелося видалити.
— Приїжджають вночі, машина світить. Кафе вже зачинене було, — розповідає Леонід Іванович. — Виходить дідусь. І бабуся. Вони з Маріуполя їдуть. Їдуть до кордону, бо їх діти в Німеччині. Та й розказували, як з Маріуполя випускали орки людей. Колону назбирають і чекають до вечора. Потім пускають, їдуть люди, вони починають стріляти. Машина одна, друга. Ну, люди куди? В поле тікають, бо по дорозі стріляють. А в полі машини підриваються, бо воно заміноване. Було холодно, сиділи в машині, чекали до ранку, щоб побачити, як виїхати на дорогу. Так вони й виїхали.
Є й світлі, позитивні історії: Леонід та Ольга згадують, як у 2022 році у їхньому кафе зіграли весілля. Молодята приїхали пофотографуватися біля Радонового озера неподалік, а тоді завітали до кафетерію. Щойно одружилися, а йому через три дні на фронт. Досі підтримують дружні стосунки з подружжям та їхніми батьками.
Пригадують, як разом зустрічали з пологового дружину полеглого воїна Інну Канівець, яка народила донечку. «У неї немає батька, і дідусів теж нікого. Тож я тепер дід Полінки, це моя ще одна онучка»,— каже Леонід Іванович.
Шеврони і прапори: подяка від військових
Стіни кафетерію декоровані вишиваними рушниками і букетами сухих трав, є й картина з козаком Мамаєм, символом Мигії.
А поряд — величезна колекція шевронів.
Леонід Волошин розповідає, що це — подяки від військових: багато з тих, хто тут обідав, залишили шеврон на згадку.
Леонід Волошин показує колекцію шевронів
А ще господарі показують прапори.
Прапори
Багато прапорів, а ще більше на них підписів військових: як вдячність за гостинний прийом. «За кожним підписом чиясь доля», — каже пан Леонід, розгортаючи чергове синьо-жовте полотно. Тут позивні, подяки за смачну їжу, побажання Перемоги і навіть вірші: слова із гімну українських націоналістів.
— Після Перемоги є плани відкрити музей, у якому зберігатимуться ці прапори, шеврони і подарунки від захисників, — ділиться пан Леонід.
Після Перемоги господарі кафе планують відкрити музей
Бувають у кафе не тільки військові-українці: залишили свої автографи та сувеніри іноземні добровольці. Були білоруси із батальйону імені Кастуся Калиновського, згадує господар. Був колумбієць Оркіс із батальйону Карпатська Січ. А фін із позивним Зорро подарував сувенір: пляшечку із цвяхом всередині, бо сам за фахом коваль.
Військові сувеніри, роздруковані на 3D-принтері, теж від вдячних гостей кафетерію.
Відвідували кафе й німці з гуманітарної організації: нам показують автограф Ральфа, котрий побував в Україні у складі німецької делегації. Потім з Німеччини на адресу гостинних господарів прийшли посилки: ящики із кавою, цукром, згущенкою. «То ми пороздавали сім'ям військових. А він пише: фрау Оля, це вам особисто, не роздавайте. А навіщо мені так багато?» — каже пані Ольга.
«У нас є традиція: щороку їздимо у шпиталь на зимові свята. Онучка наша колядує, скупляються і вперед». У шпиталь теж відвозять домашні страви. «Що тільки не робили. І сітки. І пиріжки пекли. І смаколики. І спати тут вкладали. Їсти — ще з першого дня. Допомагаємо, чим можемо. Головне, що ми не сидимо без діла», — каже Ольга Волошина і розповідає, як-от щойно, сьогодні, побувала на психологічному тренінгу. На занятті учасниці візуалізували свої бажання на малюнках: «Сьогодні ми малювали із психологом. Той грошей просить, той ще щось.... Господи, які гроші! Дівчата, як прилетить ракета, то вона не спитає, є в тебе гроші чи ні. Нам мирне небо треба, під українським прапором. А гроші — це таке діло. Ну, нема, та й нема. Ну, не зроблю я собі вії чи брови, і Господь з ним. Буду така, як є», — сміється господиня і показує свою візуалізацію мрії.
Ольга Волошина мріє про мирне небо над Україною
У кафе годували дітей зі Снігурівки, що на прифронтовій Миколаївщині. Розповідає пані Ольга: «Дзвонять мені зі Снігурівки, кажуть: 24 дитинки. Покормите? Покормлю. Доки ждала їх, я підняла райдержадміністрацію на ноги: Максима Дирдіна (народний депутат – ред.), Олесю Порхун (голова райради – ред.). Всіх підняла. Говорю, щоб були подарунки і щоб були смаколики. Діти зі Снігурівки бачили і підтоплення, і окупацію. Все вони там бачили. Поки ті дітки приїхали, приїхала Олеся, приїхав помічник Дирдіна. Привезли три отаких ящика гостинців дітям. Приїхали дітки, я їх дуже добре нагодувала. Вони спочатку приїхали як, знаєте, такі затравлені. А потім поїли гарно. Тоді подарунки. Все, стали вже веселими, вже стрибали, усміхалися. Я говорю: Слава Україні! Вони: Героям слава! Говорю тоді: путін! А вони на виховательку зирк, але всі як один... «... уйло!» От такі справи».
Із цих історій крихітного кафе при дорозі, сумних і світлих, страшних і кумедних, складається барвиста мозаїка життя. Сюди, як кольорові нитки, сходяться шляхи і долі різних людей з України і світу: військових і цивільних, малих і старих, різних, та об'єднаних однією метою і любов'ю до України. І до смачної української кухні, стравами якої нагодували тут і авторку статті та її супутницю. Відмовитися від частування тут не вийде: господарі не тільки нагодують, а ще й створять таку теплу атмосферу, що виходиш із кафе уже маючи нових друзів.
Борщ тут дуже смачний
Ольга Волошина зізнається, що буває тяжко стільки працювати. А ще важче психологічно, проте військовим того не показує: навпаки, намагається жартувати, підіймати настрій. Якось потрапила в лікарню з високим тиском, адже роки даються взнаки. Проте не збирається опускати руки: «Як подивишся, їм (військовим – авт.) ще тяжче». Тож продовжує готувати і годувати:
— Вважаю, що волонтерство — це поклик душі. Це моя чітка позиція: допомагати нашим хлопцям, чим можемо. Можу зварити борщ — я його зварю, можу спекти пиріжок — я його спечу, із великими задоволенням і великою любов'ю. Чекаємо на Перемогу, мирне небо. Все буде Україна!
Фото на згадку
Того, що привезли сьогодні, вистачить на декілька борщів, але попит і потреба у продуктах є постійною. Тому, якщо маєте можливість і бажання, приєднуйтеся і також підтримайте кафетерій родини Волошиних. З радістю приймуть продукти для борщу, смаколики, овочі, варення.
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
