У Мигії, що на Первомайщині, є родина Волошиних — Ольги та Леоніда. Їх добре знають місцеві і не лише. Подружжя має невеличкий бізнес, а з 2014 року активно допомагає бійцям ЗСУ та волонтерить. Від початку повномасштабного вторгнення рф активізувалися та стали волонтерським фронтом в тилу. Тож далі історія про те, як подружжя зустріло повномасштабну війну, як не злякалися і як розгорнули волонтерський рух у своєму краю.
Їхнє кафе розташоване вздовж Мигійської траси
Їхнє кафе розташоване вздовж Мигійської траси. Розпізнати його серед інших неважко. Два величезні жовто-блакитні прапори та реклама з запрошенням на безкоштовні обіди для бійців. Всередині все в стилі домашньої сільської хатини: домоткані пілки, скатертини з національними узорами, домашня консервація, в’язані шкарпетки та національні страви: борщ, вареники, млинці та чаї, настояні на степових травах. Найбільша цінність — це гостинність господарів та прапор з автографами військових, які часто тут спиняються. Господарі вже й збилися з ліку, скільки у них побувало українських захисників за цей час.
Найбільша цінність — це гостинність господарів та прапор з автографами військових
«Вони мої синочки. Коли приїздять, я не знаю, де їх посадити»
Розповідають, що їх бійці кличуть не інакше, як дід Льоня та мама Оля. А вони їх у відповідь — синочками. Ольга каже: «За них будь-кого порву. Це всі знають навколо. Бо ж їм, як нікому іншому, потрібна наша увага й тепло. Вони знають, що до нас можна завітати в будь-який час доби. Дід Льоня завжди тут — і вночі, і вдень. Якось був випадок, це ще на початку повномасштабного вторгнення, коли неподалік зупинилася машина. А була ніч, холодно. Льоня пішов подивитися, а то боєць молоденький, машина поламалася. То ми його відігріли, нагодували, машину відремонтували, а в дорогу ще й пиріжків дали. Вони коли приїздять, я не знаю, де їх посадити. Вони мої синочки, вони мої любимі. Завжди питаю, як у них справи? Чи смакує борщ? Намагаюся відволікти від сумних думок».
— А якось, — вступає в розмову Леонід, — до нас завітало серед ночі подружжя із Маріуполя. Йому 73, їй 72. Вони тікали від рашистів. Розповідають, що блокпост проїхали вночі, заїхали на мінне поле, а коли зрозуміли, куди потрапили, то довелося до ранку простояти, щоб не підірватися. Коли виїхали, то не спиняючись, кілька сот кілометрів без зупинки подолали, аж у нас спинилися. Ми тоді їх теж відігріли, нагодували, а ночувати влаштували в сусідній комплекс.
«Пізніше до нас долучилася Алла Халипенко»
До діда Льоні на борщ
— Історій у нас усіляких багато, — продовжує Леонід. — То латиші проїздили, вони за нас воюють. Не хотіли безкоштовно їсти, то я аж розплакався, і сказав, що нікуди не пущу. Тоді вони знайшли сто двадцять гривень і заплатили, бо інакше не погоджувалися. Ось такі люди у нас бувають, а наші декотрі — гірше чужих. Важко це усвідомлювати.
— А ще часто до нас хлопці спеціально заїздять, — підхоплює Ольга, — навіть маршрути змінюють, аби до діда Льоні на борщ заїхати. Якось генерал з бійцями завітав. Знаєте, я була здивована, що він став зі мною разом і обслуговував бійців. Я його питаю: «А чому не бійці, а ви допомагаєте?». А він мені: «Вони важливіші за мене, хто я без них? Берегти їх треба». А мене аж сльози здавили. Ось такі люди у нас з великої літери. А то заїхала дівчинка, я думала, що вона медсестра, а вона підполковник.
Пригадую, як молодята до нас заїхали. Кажуть: «А ми щойно побралися, заїхали, щоб тут пофотографуватися». То ми, поки вони робили світлини, їм ціле весілля влаштували. Накрили столи, запросили їх. Такі діти, серце розривається. У нас дома і і біженці були. Село, де я народилася, між Херсоном і Миколаєвом — Константинівка. І всі, хто звідти виїздили, до нас звертали. Хтось жив тиждень, хтось місяць: і з Лиманів, і з Лупаревого. Ми всім, чим могли, допомагали.
Дорікаю собі, що не вів щоденника
Бувало так, що Ольга по 400 пиріжків випікала та по три каструлі борщу варила
— Я собі дорікаю, — каже Леонід, — що не вів щоденника. Але хіба до того було! Треба було швидко на все реагувати. Особливо в перші дні, коли потік і бійців, і біженців був нескінченним. У мене ноги пухли від напруги, бувало так, що Ольга по 400 пиріжків випікала та по три каструлі борщу варила. Колони проїздили, а ми всім бігали роздавали пиріжки та млинці. Ми падали з ніг, але нічого, трималися, бо розуміли, що їм набагато важче, аніж нам.
— Що вас тримало і тримає?
— Віра та Перемога. Байдужим тут не можна бути. Треба брати сили, щоб протистояти російській навалі. Головне — не падати духом, адже бійцям набагато гірше. Я сам служив, знаю, що це таке. Добровольцем пробував в чотирнадцятому, але мене комісували із 79-ї бригади. А потім ми разом з волонтерською організацією «Ніхто, крім нас» об’єдналися: Анатолій Биков, Лариса Позняк — це ті, з ким ми від початку війни. Вони нас дуже підтримали ще тоді, 2014-го, і дотепер ми тримаємося разом.
— А де ви продукти брали?
— Спочатку все, що було своє, роздавали, бо боялися, що рашисти зайдуть і все заберуть. Я напередодні 24 лютого, — каже Леонід, — свиню зарізав, тушонки наробили, сало заморозили — то у нас були продукти. Потім волонтери нам стали допомагати, організації «Ніхто, крім нас», «Молодь — майбутнє нації». Як кажуть, світ не без добрих людей.
— А як вас застала війна?
Ольга: «Мені зателефонувала вночі моя подруга і сказала, що розпочалася війна. Мене відразу охопили паніка та страх за дітей та онуків. Навіть були думки виїхати. Але чоловік сказав: «Нікуди ми не поїдемо. Що буде, то і буде. Будемо працювати, закриватися не будемо. І ми були єдині, хто на цьому кутку працював. Підняли два прапори, щоб нас видно було, і почали пекти, варити та пригощати усіх, хто їхав нашою трасою. А 25-го уже був бігборд про те, що ми годуємо безкоштовно бійців. Спочатку я думала, що буде все дуже погано, сильно хвилювалася, але, дякувати, подолали і страх і паніку. Жодного дня простою».
— Коли зібралися і відчули, що можете протистояти страхові?
— Перебороти себе було непросто, але ж ми з організації «Ніхто, крім нас», бо ж хто, крім нас? Я зателефонувала Ларисі Позняк, а вона й каже: «Ми працюємо. Ніхто нікуди не збирається»». І тоді ми зібралися і почали працювати удвох із чоловіком. Це уже пізніше до нас долучилася Алла Халипенко. Вона нам дуже допомогла тоді і зараз дуже допомагає. Вона сам швачка і хлопців обшивала і нам допомагала. Дякую їй. Як почалася війна, то просили про допомогу багатьох, але рідко хто зголошувався, всі боялися.
«Байдужим тут не можна бути»
«Мало жити в Україні, її треба любити та захищати»
— А як сьогодні, страх є?
— Сьогодні страху немає. Є впевненість, віра в ЗСУ та в нашу перемогу. З початком війни ми зрозуміли, що матеріальне — не важливе. Важливі воля, життя і свобода Мало жити в Україні, її треба любити та захищати. Але ж мусять всі розуміти, що Україна — над усе. Я вважаю, що тільки разом маємо іти до омріяної перемоги. Треба починати із себе. Прийде Перемога і запитають нас: «А що ти зробив для Перемоги?» А онуки все бачать. У нас три онучки, три дівчинки. Вони все бачать. Кожен із нас повинен все зробити для наближення Перемоги. Кожен має встати на захист Батьківщини. Я вношу пропозицію, щоб кожен тиждень від нашої громади надсилалися посилки нашим бійцям, щоб вони розуміли, що ми їх любимо і чекаємо додому живими!
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
