Якщо є фронт, то є і тил. Кухні, де варяться борщі, волонтерські осередки, де плетуться сітки. А це найчастіше жіночі руки, які замість вишиванок тепер шиють білизну для поранених. Сьогодні на Гард.City одна з таких історій — історія Тетяни Чумаченко з Первомайська на Луганщині. Вона, рятуючись від війни, замість валіз із речами везла через пів країни свою стареньку швейну машинку. Пережила окупацію, втрати, страх — і не зламалась. Тепер Тетяна живе у Первомайську на Миколаївщині — і продовжує творити добро.
Тетяна Чумаченко
Передмова від авторки
Ця історія могла б залишитися нерозказаною, якби не знайома майстриня — пані Світлана, яка просто розповіла про свою колежанку, що шиє одяг для ляльок і адаптивну білизну для захисників. В її словах було стільки поваги й щирого захоплення, що це не могло залишитися поза журналістською увагою. Бо такі історії — не просто особисті. Вони частина великого українського полотна, вишитого болем, відвагою й любов’ю.
Від одного Первомайська — до іншого
Тетяна родом із Первомайська Луганської області (від 2024-го місто має назву Сокологірськ). До 2014 року її життя було спокійним, розміреним, як у багатьох. Робота, родина, традиції. Але війна перекреслила все. Все, що було звичним, — стало неприйнятним. Не могла повірити в нову реальність. Але коли зрозуміла, що життя іде під укіс, коли бойовики стріляють по житлових кварталах, а потім звинувачують у цьому Україну, вирішила: чекати більше не можна. Разом із дітьми вона виїхала. Спочатку — до Чугуєва на Харківщині, де прожила кілька років. Та коли її матері стало зле, Тетяна знову повернулася у рідне місто.
Поїздка до окупованого міста стала точкою внутрішнього зламу
— Я не впізнала своє місто, — ділиться Тетяна. — На День шахтаря — російські пісні, костюми, атмосфера. До 2014 року ми розмовляли російською, але це була Україна. Ніхто не тиснув, не принижував. А тепер — усе чуже, обманливе, ворожо налаштоване.
Цей приїзд для Тетяни видався дуже непростим: скрізь відчувалася атмосфера недружелюбності. Її навіть намагалися цькувати за те, що жила в Чугуєві. Мовляв: до хохлів їздила. Це було нестерпно.
— От я аналізую все, що відбувається, — продовжує пані Тетяна, — і так боляче від усього стає. У мене ж корені і російські, і українські — порівну. Тато місцевий, з Луганщини, але він був україномовний. І батьки його говорили українською. Діда всі знали як Миколу. А ще одна моя бабуся приїхала з росії на Донбас. Тоді вербували на роботу. Вона розповідала, що тікала з Вологодської області: без документів, сама, взяла просто і приїхала в сімнадцять років. Інший дідусь був із Курської області — приїхав після армії, бо тут була робота: шахти, будівництво. Вони приїхали на заробітки — так і залишилися. А от місцевих україномовних, кажуть, тоді вивозили. Тож ми виросли російськомовними, хоча в школі вивчали українську. Ми не цуралися її — навпаки, тягнулися до неї. Я добре пам’ятаю, як у 2012 році вишивала сорочку своєму першому чоловікові. Вишивала її, як молитву. Кожен хрестик — з любов’ю. Для мене це було надзвичайно важливо — зробити її власноруч. Бо Україна жила в мені завжди. Незалежно від мови чи політики.
Відчувши себе в рідному домі чужою, Тетяна вдруге покидає його — цього разу уже остаточно.
Новий дім і нова реальність
У Чугуєві Тетяна пережила розлучення, почала нове життя. Зустріла чоловіка — родом із Первомайська Миколаївської області. У квітні 2022 року, під час активних бойових дій на Харківщині, родина евакуювалася до Первомайська на півдні:
— Зранку 24 лютого, прокинувшись від обстрілів, подумала, що це знову навчання, бо тут частенько таке було. Але коли зрозуміла, що відбувається, стало страшно. Ми місяць практично просиділи в укритті, яке було неподалік в садочку, але ситуація настільки стала загрозливою, що довелося виїжджати. Як зараз пам’ятаю: потяг, як переживала, що не на тій станції зійду. Але дякувати, все обійшлося — і ось ми тут з дітьми.
У Тетяни троє дітей. Старша донька нині живе в Одесі. Середній син — студент, навчається на кулінара. А наймолодший школяр, йому дев’ять.
— Ми були щасливі до війни. Працювали, мали свої традиції, збиралися з подругами в лазні. Війна розірвала життя навпіл, — каже Тетяна. — Але, дякувати долі, тут все потроху налагоджується. Душевні рани потихеньку загоюються. Звісно, боляче, коли згадую рідний дім. Але намагаюся про це не думати. Працюю зранку до вечора, роблю свою роботу і тішуся тим, що можу вільно дихати, думати і говорити. Повірте, це важливо.
Машинка-реліквія
У майстерні Тетяни — старенька швейна машинка, яку вона везла через усю країну. Бо це не просто техніка. Це символ та надія.
Спочатку вона шила одяг для ляльок, продавала через інстаграм. Але з часом справа перетворилася на місію. Від початку великої війни Тетяна почала шити адаптивну білизну, подушки та інші необхідні речі для поранених військових.
— Спочатку готові речі я відправляла через одну із груп, в яку потрапила через соцмережі, але фінансово стало важкувато, тому довелося шукати щось тут, у місті. Так я познайомилася з пані Світланою, яка мене запросила в'язати сітки для військових. Але ми домовилися, що я буду ділитися своїм шиттям. Ось так у нас зав’язалася творча дружба з користю для бійців.
Роботи у Тетяни чимало, але вона не скаржиться.
— Коли я шию, — каже вона, — то думаю про тих, хто зараз тримає нашу країну. Я вірю, що моя праця допомагає їм, бодай на мить, відчути турботу та полегшення. Для мене це ще й глибоко особисте питання. У 2023 році безвісти зник з поля бою рідний брат мого чоловіка. Його доля досі невідома. Сподіваємося кожного обміну, що з’явиться. Тож, можливо, комусь із тих хлопців, яким я шию, в нагоді моє піклування.
Її майстерня — у літній кухні, пристосованій під творчий простір. Там нитки, тканина, ляльки, люльки — і прапорець України.
— Шиття — це моє хобі, — ділиться пані Тетяна. — Моя бабуся й мама також шили, але я навчалася майже самостійно. За освітою я продавчиня, і певний час працювала за фахом. Та з часом шиття стало моєю головною справою. Я давно мріяла про це — і ось тепер це не просто улюблена справа, а ще й основне джерело заробітку. Мене надзвичайно тішить, коли люди залишають теплі відгуки, надсилають фотографії: діти обіймають ляльок у вбранні, яке я пошила. І в ці миті я розумію — моє життя минає недаремно.
Сьогодні і назавжди — тут
Нині Тетяна зареєструвалася в Первомайську і щиро радіє тому, що у неї є свій куточок.
— Я відчула під ногами землю, — ділиться Тетяна. — Вперше за довгий час. Тут я можу вільно дихати. У мене є родина, улюблена робота. Звісно, що ще багато чого потрібно зробити, але, головне, я серед своїх — справжніх, не надуманих людей, які розділяють зі мною мої цінності.
Сьогодні жінка вивчає українську мову. Хай поки ще недосконало. Але уже виходить непогано. І їй не «какая разніца», бо дуже добре розуміє ціну всьому цьому.
— Раніше якось не замислювалася над цим, — каже вона. — А тепер розумію, що мовне питання — надважливе. Я зараз вивчаю українську, іноді навіть непогано виходить. Мені навіть син каже, що уже можу вільно висловлюватися. І це не може не радувати.
Тетяна живе нині нормальним життям: веде господарство, бо у чоловіка робота у відрядженнях, шиє, виховує дітей, пам’ятає Луганщину. Але вже розуміє: вона більше не та.
— Там усе сіре. А тут — життя. Тут Україна. Я тут вільна. Звісно, я дуже хочу повернутися додому, але лише для того, щоб поглянути у вічі своїм сусідам та тітці, яка весь час мені говорила про росію і про те, як вона чекає на новий режим.
Тетяні це дуже болить. Бо там дім, де виросла, де виховувалася. Але Батьківщина для неї тут. І для Тетяни це не просто слова, це життя з усіма його проявами.
Післямова
Історії таких жінок, як Тетяна, — це жива історія нашої країни.
До речі, Тетяна Чумаченко надала редакції Гард.City для розіграшів на користь ЗСУ кілька власноруч пошитих люльок для ляльок. Вірить, що вони принесуть комусь радість, а бійцям — підтримку.
А я щиро за знайомтво із Тетяною. Тепер у моєму колі знайомих додалася ще одна споріднена душа — патріотична, рідна, своя.
Цей матеріал не рекламний — просто дуже хочеться, щоб майстриню помітили. Вірю, що після цієї історії знайдеться той, хто оцінить працю Тетяни й захоче зробити замовлення. Зв’язатися з нею можна через інстаграм.
