До Всесвітнього дня донора журналістка Гард.City поспілкувалася з Мар’яною Зубко з Лисої Гори — жінкою, яка ось уже 18 років стабільно здає кров. Спочатку — для всіх, хто потребував, а з 2014-го — винятково для українських військових. Її історія — приклад сили та справжньої любові до життя.
Перший крок — зі страхом, але назавжди
— Перший раз було страшно, — згадує Мар’яна свій перший донорський досвід. — Не знала, як усе відбувається. Але зважилась, здала — і з того часу не зупиняюсь.
Це сталося ще 18 років тому, коли в Лису Гору приїхала мобільна станція переливання крові. Медики спершу побоювались брати кров через операцію, яку вона перенесла. Та жінка наполягла — і стала донором.
Кожні два місяці — задля життя
Відтоді Мар’яна здає кров регулярно — кожні два місяці. А з початком війни у 2014-му вона зробила свій вибір остаточним: допомагати насамперед військовим.
— Я це роблю заради людей. Для мене головне — здоров’я та підтримка тих, хто тримає наш тил і фронт, — каже вона.
Сьогодні Мар’яна працює касиром у місцевому водоканалі, має двох доньок і маленьку внучку. Попри буденні турботи, вона завжди знаходить час, аби поділитися найціннішим — своєю кров’ю.
Донорство як частина життя
— Якщо пропускаю терміни, у мене починає боліти голова, піднімається тиск. А після здачі — відчуваю себе бадьоро й легко, — розповідає жінка.
Донорство стало для неї настільки звичним, що вже не уявляє себе без цього. Дзвінки до знайомої медсестри Наталі стали майже ритуалом: «Наталю, мені пора здавати».
«Я знаю, що моя кров рятує»
Хоча Мар’яни не знає точно, кому саме допомогла, — такі історії рідко мають імена, — але щиро вірить, що кожна її донація була не марною. І саме ця віра тримає її у строю донорів уже майже два десятиліття.
— Люди звертались, медики телефонували, просили: терміново потрібна друга група — я їхала й здавала, — ділиться вона. — Інколи одна донація — це шанс, від якого залежить чиєсь завтра.
Її власна історія, коли її чоловік був у лікарні і самій довелось шукати кров, ще більше переконала жінку у важливості донорства.
Реформа: чи не втратимо ми по дорозі тих, хто рятує?
Зараз жінку непокоїть новий виклик: реформа служби крові. У планах — централізація системи та скорочення локальних пунктів.
— Якщо закриють наш центр у Первомайську — не знаю, що робити. До Миколаєва їхати дорого. У чоловіка інвалідність, а я працюю на пів ставки. А здавати хочу й мушу — бо це вже частина мене, — каже Мар’яна.
Вона така не одна. У багатьох селах Миколаївщини донорство — це вже не жест, а традиція. Люди бояться, що реформа позбавить їх можливості допомагати.
«Я б здавала до 90 років — якби дожила»
У свої 41 Мар’яна — справжній приклад для інших. За роки донорства вона здала кров понад 150 разів. Але не цифри важливі для неї.
— Не бійтеся. Донорство — не страшно і не шкідливо. Навпаки — це допомога іншим і турбота про себе. Кров оновлюється, тіло легшає, душа світлішає, — усміхається вона.
Мар’яна переконана: донор — це не супергерой. Це просто людина, яка не боїться дати частину себе заради іншого життя.
— Здавайте, — закликає Мар’яна — адже це добре, коли ви рятуєте людей.
За інформацією редакції, у Первомайську тимчасово призупинений прийом крові від донорів у зв’язку з реформою у сфері охорони здоров’я. Ми вже надіслали офіційний запит до Управління охорони здоров’я Миколаївської обласної військової адміністрації й очікуємо на відповідь від чиновників.
