Продовжується журналістський проєкт «Не пробачимо. Не забудемо. Голоси людей». Серед тих, хто готовий свідчити і говорити про злочини росіян, — херсонець Олег Солдатов. Під час окупації він тиждень пробув у катівні. Сьогодні він ділиться своєю непростою історією.
Олег СолдатовФото: з особистого архіву
«Якби я не відкрив, вони б виламали двері»
— Олеже Івановичу, знаю, що ви маєте важкі спогади про зустрічі з російськими солдатами. Можете детально про все це розповісти?
— Це було під час окупації, в червні 2022 року. Мене о пів на сьому ранку забрали прямо з мого дому. Їх було троє, всі в балаклавах. Вже потім я дізнався, що то були ефесбешники російські. Накинули кайданки і повели.
— А як вони потрапили до вас?
— Вони постукали і я відкрив. Якби я не відкрив, вони б виламали двері. Вони ж тільки так працюють: якщо ніхто не відкриває, то виламують, чи там хто є, чи немає — їх не цікавить. Вони собі проводять обшуки, забираючи все, що тільки можна: і техніку, і цінності. Вони запитали, чи я сам. Я сказав: «Так». Я на той час був сам удома, жінка з дитиною були у тещі, слава Богу. Вони сказали: «Збирайся». Я вже зрозумів, що треба їхати. Одягнув футболку, шорти, капці. Взяв свої документи: паспорт та водійське посвідчення, ключі від машини. Машина стояла біля під’їзду. Закрив помешкання, спустився під конвоєм вниз, а там на мене наділи кайданки, посадили у їхню військову автівку. Я помітив, що по периметру будинку скрізь були військові. Всі в балаклавах, по очам зрозумів, що це буряти. Всі низького зросту. Машину вони в мене забрали. Де вона, я і по досі не знаю. Так ніхто її й не повернув.
— Вони пояснили причину, чому вас забирають?
— Везли мене до тимчасового ізолятора. Це селище Текстильників, район ХБК. Там раніше був як розподільник, щось таке: і для неповнолітніх, і для дорослих. І коли мене туди везли, я запитав у конвойного: «За що мене»? А він мені сказав, що «там все тобі скажуть, мовчи». Потім з його уст я почув, коли пройшла вже хвилина, як він сказав: «Тобі що, не подобається російське громадянство і паспорт?» Я одразу зрозумів, звідки вітер дує: мене здали, виходить, свої ж робітники, з якими я працював в Херсоні на одному із підприємств. Вони отримали російські паспорти, громадянство, а потім за два-три дні тікали з Херсону до Ростовської області. Коли мене привезли до ізолятора, там натягнули на мене чорну маску, шапку і відвели в приміщення. Другий поверх, друга камера. В камері було три чоловіки, я був четвертим. Тримали мене сім днів, тиждень. Тримали, ставили питання: кого знаю з Правого сектора, з «Азова», з «Айдара», з батальйону «Донбас». Такі казки всякі. Мене здивувало, що вони читали питання. В них був заготовлений аркуш, де були накидані питання. І вже на деякі питання вони знали відповіді. Зрозуміло було, що вони консультувалися зі зрадниками, колаборантами та сепаратистами. Запитували, хто із працівників СБУ та поліції залишилися в місті. Я, зрозуміло, казав: «Не знаю». Трохи били, до току не дійшло, слава Богу.
«Ти не бачиш, звідки тебе б’ють, ти тільки по голосу здогадуєшся»
— Ти не бачиш, звідки тебе б’ють, ти тільки по голосу здогадуєшся, — продовжує розповідь Олег Солдатов на прохання журналістки. — Допити вони проводили в масках. Відкриваються металеві двері, називається прізвище — і на вихід. Двері закриваються, спиною повертаєшся до виходу, на тебе одягають чорну маску, заламують руки і ведуть в кабінет. Це третій поверх, по-моєму. Так, на третій: підвальний — це перший, другий, де камери були, а третій — там, де кабінети були різні. І били, тобто ти не бачиш, хто тебе бив, ти тільки міг по голосу зрозуміти, звідки удар: зліва чи справа. Били по тулубу, по корпусу, по голові, ну, слава Богу все зажило, раз з вами розмовляю, значить, живий-здоровий, а хлопцям, які там були, дуже не пощастило. Декотрі так і не вийшли звідти, їх забрали до Ростова, Сімферополя, до Криму — на ту сторону.
— Вони з вами були в одній камері?
— З тих хлопців, які були зі мною в камері, один тільки поїхав туди, а всі інші вийшли, слава Богу.
— Тобто, він здався їм дуже підозрілим? Через те вони забрали його з собою?
— Він щось розповів їм таке, будучи під тиском. Коли його привезли вночі до нас, він був весь синій: його і прикладами били, і ногами по ньому ходили. Молодий хлопець, він цивільний, місцевий, але працював на наше ДРГ, з його уст так зрозумів це, коли ми спілкувались в камері. Тоді його й забрали. Вже потім, коли я був на свободі, спілкувався з хлопцями, які зі мною там були, то казали, що його забрали туди, до Криму. Здається, Євгенієм його звати. Про нього практично нічого не знаю. Тільки знаю, що він родом з Комишан, там мешкав його батько.
— А про що вас запитували росіяни? Яка їм інформація потрібна була?
«У них як в методичці написано, так вони і працюють»
— Їм потрібно було знати про арсенал, склади з боєприпасами і зброєю. Вони робили показник, вони ж приїхали зачищати місто. Вони так працюють: одна ротація пройшла, інша заїхала — і кожен повинен зробити якісь показники, щоб доповісти в центр, в москву. А якщо цього показника нема, значить, люди не працюють, тільки горілку, вибачте, жеруть. Ось вони і намагалися дізнатись про склади, ДРГ, партизанів. У них як в методичці написано, так вони і працюють. Коли мене про щось питали, то я намагався називати прізвища тих, які виїхали ще до окупації. Ще здавав зрадників, колаборантів — співробітників поліції. Говорив про тих, які раніше працювали, а потім пішли на пенсію. Я називав їхні прізвища, а потім, коли на другий день приходили, запитував: «Ну, що, ви перевірили?» А вони відповідали: «Та перевірили, але він нас не цікавить». Ясно, що вони мою хитрість зрозуміли. За Стремоусова казав, що в нас по роботі з ним були постійно сутички. А Стремоусов до війни в Херсоні мав такий собі «правий сектор», ну, як сказати, в лапках «правий сектор» херсонських спортсменів. Він з ними вибивав території, так сказати, займався рейдерством. Рейдерством підприємств, малих і великих. у них і так виходило, як він і хотів, а наше підприємство, де я працював, не один раз з ним спілкувалось, тому що були такі моменти, коли він хотів віджати наші території. І я це сказав ефесбешникам: «Ви мене запитуєте, кого я знаю з «правого сектора», я вам кажу кого знаю: Стремоусова, який зараз працює на вас». Так і кажу: «Зараз працює на вас». У них була така пауза, а потім кажуть: «Це нас не цікавить». Я кажу: «Спитайте у Стремоусова, він все знає, хто з «правого сектору», по прізвищах знає, я до «правого сектору» ніякого відношення не маю, тому що ми з ними ворогували».
«Забирай свої речі і на вихід»
— Коли мене випускали… До речі, я не знав, що мене випускають, — згадує Олег Солдатов. — Назвали моє прізвище: «Забирай свої речі і виходь з речами на вихід». Я зрозумів, що кудись мене будуть перевозити. В них таке практикується: з одного підвалу — в інший, і я чомусь подумав, що мене взагалі на лівий берег повезуть: в Крим чи в росію. Привели мене знову в кабінет, в той, що з ефесбешниками. Я в масці був, і вони кажуть: «Так, ми на тебе нічого не накопали, ти чесний пенсіонер, ти нічого не робив, ми тебе відпускаємо. Машину ми конфіскуємо, так сказати, як твоя страховка». В мене з собою були гроші, то вони не взяли, як не дивно. Повернули. Один зайшов мені за спину і каже: «Я зараз зайду за спину, знімаю маску, але назад не дивись. І пиши розписку, що тебе тут ніхто не бив. І якщо щось будеш знати за СБУ чи за поліцію, або що нас більш-менш зацікавить в нашій роботі, ти будеш нам повідомляти про це». І залишив свій російський номер телефону.
— Олеже, ви говорили, що вас тримали сім діб?
— Так, в середу мене затримали, а у вівторок наступного тижня мене випустили.
— Кожен допит супроводжувався побиттям?
— Ні, не кожний, три дні мене «виховували», а потім повірили, що я кажу правду й нічого не знаю. І слава Богу.
— Розкажіть про момент, коли уже випускали.
— Я зняв маску, один позаду стояв. Я написав розписку на аркуші А4, що не маю претензій. Була умова, що я повинен був при появі інформації про війну та серйозні справи — надати її ФСБ росії — і розписався. Я поставив йому запитання: «А навіщо так потрібно?» У відповідь сказали: «Це не твоя справа. Так треба». Одразу сказав, хто мене здав. А ще вони сказали: поки я в Херсоні, то щоб не потрапляв їм на очі, бо можу потім не повернутися з цього місця. Потім дехто мене призупинив і порадив поміняти адресу. З червня по жовтень я три адреси поміняв по Херсону. Намагався менше показуватись.
— Вони вас розшукували?
— Ні, слава Богу, я такого не чув. Але від кожного шурхіту було моторошно. Здригався від звуку машин. Вночі не міг спати.
«Лікар сказав, що все на місці»
— До повномасштабної війни ви ким працювали?
— Був деякий час в МВС, а потім працював 15 років на будівельну компанію «Ансер Глоб», начальником служби економічної безпеки. Я не міг залишити хлопців і поїхати, але мав можливість виїхати з України. Я залишився в Херсоні. 9 місяців в окупації ми пробули з ними, а після деокупації, за два тижня, почали прилітати окупантські ракети. Ми з сім’єю виїхали з Острову, і зараз в Одесі.
— Ви були свідком того, як руйнувалися будинки під час російських прильотів?
— Я тоді уже виїхав, але було таке, один-два рази, коли вони обстріляли зі сторони фронту Миколаєва, то вони стріляли по Херсону. Це я бачив під час окупації. Я бачив саме наслідки — розбите помешкання. Від людей, які у нас працювали і стали партизанити, дізнався, що орки обстрілювали нас, щоб люди думали, що це ЗСУ. Були такі, хто в це вірив, наприклад, наші співробітники, які зараз отримали їхнє громадянство і виїхали на лівий берег.
— Під час окупації вам довелося бути свідком мародерства?
— Так, бачив. ФСБ та росгвардія. Спочатку перші грабують, а другим залишається те, що не дограбували. В домі, в якому я мешкав, сусіди знімали відео з приватного сектору, як в автобусах вивозили усе: мотори, човни. Таких випадків дуже багато було по Херсону.
— Ви проходили реабілітацію?
— Я пішов у медцентр, який працював під час окупації, зробив МРТ голови, пройшов дослідження. Лікар сказав, що все на місці, але треба було пропити ліки й заспокоїтися.
— Як ви дізнались про початок вторгнення? — продовжую розпитувати Олега Солдатова про пережите.
«Все було, як в тумані, як страшний сон»
— О 4-й годині ранку. В мене вікна квартири виходять на Дніпро. І над річкою ми з дружиною бачили російські гвинтокрили. Їх було три чи чотири. Поїхав на роботу, в одному місці бачив клуб чорного диму, то був наш аеродром. Там були ЗСУ. Спочатку орки, дійсно, обстрілювали лише військові об’єкти. Поки їхав — чув за містом вибухи. Коли приїхав, а підприємство було поруч з Чорнобаївкою, то ми не розуміли, що буде далі. Тоді дізналися через родичів, що зі Скадовська йде колона до Херсона. Спочатку не зайшли, тому що наші хлопці 2 дні тримали міст через Дніпро. Багато військових загинуло. Їхня заслуга в тому, що вони дали нам час: Миколаєву, Одесі. Якби вони одразу пройшли міст, тоді й Миколаїв би був в окупації. Я одразу поїхав додому, все було, як в тумані, як страшний сон. Коли виїхав з заводу, сам побачив їхні К-2, п’ять штук летіло, так низько, що я навіть бачив льотчиків. Вони полетіли знову на аеродром й одразу почалися вибухи. Дім, де ми мешкали, стоїть над водою. Почались обстріли, тоді вони вже стріляли по Антонівці. Я забрав сім’ю звідти ближче до центру. Мешкали там у знайомих, у приватному будинку з підвалом. Кожної ночі ці 2 дні було зарево в небі постійно. А ЗСУ тримали стрій.
— Олеже, як ФСБ дізналися про те, де ви?
— Коли орки знайшли в місто, не було військових дій. Вони просто наводили свої порядки. Був галас по місту, треба ж було працювати. Банки й підприємства не працювали. Зв’язок наш зник. Ми потім повернулися додому, там і знайшли. Допитували, й наші також мене шукали, наприклад, Одеське СБУ. Нас було п’ятеро, але залишилося в Херсоні троє. А ще, коли ми виїжджали, мій знайомий поліцейський сказав, що я є у списках. Наголосив, що мені потрібно міняти адресу. ФСБ по цьому списку шукало нас. Я був наляканий, тому що подав у військкомат всі свої дані. Але, слава Богу, у них не знайшли списків.
— Дякую вам за розмову. Хай все у вас буде добре. А Україна — вільною.
