Сьогодні наша розповідь про сім’ю Деркаченків із Херсона: подружжя та їхніх вісьмох дітей. У рідному місті вони пережили окупацію і залишаються зараз, тому що потрібні, тому що виїхати — означає, здатися. Святий чи дурень? Визначайте самі, каже герой нашого матеріалу. А йому своє робити. Батько родини Олег розповів, як російські дрони полюють на людей та яку принципову позицію займає його велика родина.
Олег ДеркаченкоФото: з особистого архіву
Про родину Деркаченків: знайомство з героєм
Олег Деркаченко живе у Херсоні з 1996 року, народився він у Вознесенську Миколаївської області. Дружина Ольга, восьмеро дітей: четверо з них вже повнолітні. Діти вчаться. Троє дітей — в університетах, з них двоє хлопців — за спеціальністю «Автоматизація і роботизація виробництва», сфера пов’язана з комп’ютерами, технічна галузь. Донька закінчила бакалаврат та вступила на магістратуру за спеціальністю «Вчитель історії». Двоє дітей — в коледжі, ще троє — в школі. Найменшому, Данилку, 8 років.
Сам Олег має вищу богословську освіту, викладає у богословському закладі, крім того, є практикуючим священником — пастором церкви євангельських християн-баптистів «Світло Євангелія». Олег розповів журналістці Гард.City, як переживали окупацію, як живуть зараз у Херсоні, в Кіндійці — районі, найбільш близькому до Антонівського мосту, та які причини того, що не виїжджають у більш безпечні місця.
Зовсім нещодавно Олег із дітьми пережили полювання на них дронами, тож саме з цього і починаю розпитувати.
«Росіяни в Херсоні почали застосовувати нову тактику: полюють на цивільних та автівки»
— Олеже, знаю, що зовсім недавно росіяни скинули вибухівку на твоє авто. Розкажи про це, — так звучить моє перше запитання.
— Останні події для нас — це просто трішки вищий рівень небезпеки, бо обстріли весь час, ми і раніше потрапляли під розриви вибухівки або мін. Два роки тому у мене була ще одна автівка пошкоджена вибухом. Потім ми потрапляли під обстріл такий, коли вибух відбувся не на землі, а у повітрі, і від нього розкидало те, що ми називаємо «дротики» — на одному кінці вони гострі, а на іншому розплющені, як начебто стріла. Тобто, і раніше ми були в небезпеці. Але в останній місяць росіяни почали застосовувати нову тактику: почали масово бити всіх підряд людей із дронів, причому найбільше полюючи за автівками, а іноді скидаючи вибухівку просто на велосипедистів або на скупчення людей — наприклад, на невеличкий ринок у нашому районі. Це непоодинокі, а масові випадки. Те, що трапилося з нами, — всього лише одна з історій, яких дуже багато.
— Було розбите наша авто, — продовжує розповідь Олег. — Взагалі у мене родина з десяти людей, то у нас дві автівки. Одна була досить давно, а другу ми купили, коли зрозуміли, що доведеться, можливо, терміново евакуюватися, якщо зміниться лінія фронту, окупанти раптово підуть у наступ, а наші не зможуть їх утримати. Тож на випадок, якщо доведеться виїздити, ми поставили за мету перед собою і купили друге авто, щоб могли виїхати всі разом. Мої дівчата здали на водійські посвідчення.
Спочатку випадок був, коли нам розбили першу автівку, скинувши вибухівку. Вона стояла у дворі молитовного дому. Багато людей говорили, що я «сам нарвався», бо я на служіннях часто говорив про злочини росіян, записував коротенькі шорт-відео, де молився про визволення України, про вигнання окупантів або молився про руйнування московитської імперії. Бо поки існує ця імперія, Україні спокійно не жити. Мені говорили, що я сам «спокусив Бога» і от тепер мене б’ють за те, що багато говорю.
Довідково: родина Деркаченків веде ютуб-канал. Якщо ви погортаєте відео, побачите, що робота не припиняється — ні під час окупації Херсона, ні зараз.
— Як взагалі було? — згадує Олег. — Автівку нам розбили не випадково. Тобто, її розбили в четвер, це було трішки більше місяця тому, а у вівторок, за два дні до цього, люди з Рівного і з Польщі нам привезли трішки допомоги. Вони приїхали, розвантажили близько півтонни побутової хімії, яку ми потім хотіли роздати людям. І коли ми розвантажилися, стояли разом, молилися. І під час молитви я почув, як над нами летів і завис дрон. Я слухав молитву, а сам молився і говорив: «Господи, захисти, будь ласка!» Бо на вулиці стояв їхній мікроавтобус, великий такий, білого кольору, а поруч за ним стояла моя автівка — біленька, маленька. Я зрозумів, що росіяни побачили нас, зафіксували кілька автівок. І буквально за пару днів повернулися. А у дворі над автівкою ми натягували покривала, однак шматочок таки було згори видно — ось вони і зробили туди скид.
— Коли говорять люди, що це мене відстежували спеціально, то ні, це просто не вкладається взагалі в систему, як все розвивається, — продовжує Олег Деркаченко. — Після цього випадку ми жили майже спокійно, проводили служіння. А одного разу просто їхали додому, я віз свої дітей з молодіжного служіння, вони готувалися до християнського дитячого табору, це була неділя, близько 17-ї години, чотири тижні тому. У машині зі мною було четверо дітей. Дві старші доньки і двоє хлопців 17-ти і майже 16-ти років. Ми їхали, спокійно розмовляли, сміялися, бо на завтра мав бути табір, ми планували, як туди будемо їздити, як дітей наших возити, і у цей момент раптово пролунав вибух. Ми нічого не чули, тільки удар. Відразу задзвеніло у вухах, я побачив, що дах автівки пробитий, дірка, вікна частково вилетіли та потріскалися, ми всі заюшені в крові, але, що дуже дивно, автівка вижила, вона була спроможна їхати, і я натиснув на газ і поїхав додому. Діти всі були в шоці, вони виглядали у вікна, і чули та говорили мені, що за нами летить дрон, він не відстає. Тоді я — по газам. Подзвонили додому, щоб нам відкрили ворота, з усього ходу заскочили в гараж і закрилися. Я викликав швидку, але потім мої рідні зайшли і сказали, що дрони літають, і їх було вже два. Тобто, вони очікували — це їхня загальна розповсюджена практика, — що приїде швидка, щоб ще когось розбомбити, завдати шкоди. Через це я зателефонував і відмінив виклик швидкої. На цей час я вже встиг подивитися, що не було серйозних ушкоджень, ми могли самі перев’язати, промити рани.
— Робили перев’язки ми у найбільшій кімнаті нашої домівки, у ній ми, як правило, разом або щось дивимося, або їмо, або збираємося, якщо свята якісь, — розповідь Олега на диво спокійна. — І саме на цю кімнату дрон ще раз скинув вибухівку. Видно, росіяни зрозуміли, що не буде швидкої, і вони скинули вибухівку нам на дах. Розбило шифер на майже половині даху нашого будинку, а у цю кімнату безпосередньо пробило дірку. Звісно, діти полякалися, особливо найменші. Це те, що було в неділю.
А наступного дня, у понеділок вранці, до жінки прийшла сусідка, щось хотіла обговорити, і вона ж сказала: «Подивіться, у вас щось горить». Димок ішов на церковну будівлю, в якій проходять заняття недільної школи, не сам дім молитви, а поряд. У цій будівлі також їдальня, склад. До цього ми чули такий наче негучний звук: бух! Але мало що в нас тут вибухає. Тоді ми подивилися, і зрозуміли, що горить другий поверх будівлі. А він зроблений по типу мансарди — з дерева, м’яка покрівля, воно дуже швидко запалало. Приїздили пожежні, кілька разів добирали воду, але цей будинок вигорів повністю. Дякувати Богові, що вцілів наш будинок і дім молитви. Такі події відбулися з нами в останній час.
«Ми не хочемо їхати з Херсона, бо це наше протистояння росії»
— Чому ви там досі залишаєтеся? Не краще евакуюватися в інше місто? — це перше запитання, яке спадає мені на думку після почутого.
— Мені в очі, зрозуміло, що без бажання образити, дуже багато разів за час з початку повномасштабної війни люди говорили, що: «Олег, ти ж розумієш, що дуже багато людей тебе не розуміють. Ти зі своєю родиною вже зараз міг бути десь в Америці». Люди одні приїздили з Одеси і казали: «Ти знаєш, ми між собою говоримо і розуміємо, що залишатися в Херсоні, щось робити далі в сенсі церковного служіння, це може людина або дуже свята, або дуже дурна». Я відповідаю: «Робіть висновки самі». Насправді є причин декілька. Одна з них — це колосальна потреба в нашій роботі людей. На початку окупації ми перепитували Бога, що робити, і була відповідь: «Залишайтеся, Я буду вас берегти». І насправді, до останніх моментів у нас взагалі не було особливих проблем, ми розуміли, що ми знаходимося під повним захистом Божим. Тобто, перша причина того, що чому ми залишаємося, — це розуміння, що Господь залишив нас, щоб ми продовжували підтримувати людей в ці важкі часи. Бо насправді те, що у нас відбувалося, особливо за останні майже 2 роки після визволення Херсону, то інакше, як дивом Божим не назвеш. Бо постійно у нас, у достатньо невеличкій церкві було в середньому по 500 людей на кожному служінні. І практично кожне служіння ми роздавали людям якусь допомогу. Я дивився, скільки, який колосальний ресурс люди вкладали в цю допомогу, приїздили, привозили, ми роздавали людям… Це просто диво Боже. Коли першу автівку розбили, то дуже багато людей мені почали телефонувати, тих, які пройшли через нашу церкву. Наприклад, таке свідчення, коли людина говорить: «Олеже Анатолійовичу, я телефоную вам, щоб вас підтримати, хочу пожертвувати якусь тисячу гривень». Цього чоловіка я знаю, він ходив до нас у церкву, говорив про свої проблеми. Він займається друкарським ремеслом. Ось цей чоловік говорить: «Ви може й не зрозуміли цього самі, але взимку 2023-го року ви врятували мою родину від голодної смерті». І таких свідчень дуже багато.
— Тому ми й залишилися в Херсоні, — переконаний Олег, — що Господь пообіцяв захищати нас і в служінні, і в житті. Друге, повторюся, була колосальна потреба, і вона й зараз залишається. Адже кожен раз думаєш: ось має бути зима легша, ніж була, а насправді воно виявляється навпаки.
— Є й третя причина, вона немаловажна, — твердо каже мій співрозмовник, — і я зараз говорю не тільки від себе, говорю точку зору всієї моєї родини. Ми не хочемо їхати з Херсона, бо це наше протистояння росії, від’їзд —це було б показником того, що вони виграли. Ми не хочемо їхати з Херсона зовсім. Так, ми змінимо район, який став надто небезпечним. Але зробимо це так, щоб до нашої церкви на служіння могли доєднатися люди, які до цього не мали такої можливості. Тобто, ми продовжимо свою діяльність. І це принципово, ще з самого початку окупації.
Олег Деркаченко нагадує, що Херсон у більшості був російськомовним містом:
— З квітня 2022 року я почав проводити у Херсоні служіння українською мовою, ми відмовилися від будь-яких пісень російською, тобто, це була і залишається наша принципова позиція. Наше життя — це частина боротьби нашого народу за волю. За звільнення від злобної московської імперії.
У церкві євангельських християн-баптистів «Світло Євангелія», ХерсонФото: з родинного архіву Деркаченків
«Ми взагалі не хотіли спілкуватися з окупаційною владою у будь-яких її проявах»
— Під час окупації ваших дітей не примусили ходити в російську школу?
— Ні. І старші діти, і менші — всі навчалися онлайн. Тут не було проблем, окрім кількох місяців, коли росіяни перед тим, які піти, зруйнували все, що могли, повідрубали інтернет, і світло, і воду, і газ.
— А до школи ходити і примушували, і заманювали, — згадує пережите Олег. — Однак, знову таки, це була принципова позиція, ми не віддавали дітей до школи за російською програмою, ми взагалі не хотіли спілкуватися з окупаційною владою у будь-яких її проявах.
Ні разу від росіян я не брав ніякої допомоги. Один раз якась бабуся принесла нам із російської гуманітарки консерву, нагодували кота, то бідна тварина померла. Це так важко — дивитися на страждання тварини, от буквально півгодини після того, як поїв ту консерву. А зараз ми сидимо в іншому районі Херсона, а мені треба поїхати додому, до своєї рідної хати, погодувати рибок. Це і не так далеко, але небезпечно, бо полюють дрони за автівками. Не можу вирватись туди. Навіть тварини страждають від божевілля цієї злобної нації.
— Господь нас забезпечував, давав усе необхідне, — переконаний Олег. — Однак були спроби «допомогти». Є жіночка, яка зараз замість тюрми чомусь знаходиться у херсонській адміністрації. Яким чином — не знаю. Вона працювала у росіян у відділі соцзахисту, а до цього ходила до нашої церкви. Не була членом церкви, але ходила. І вона приходила до мене і казала, що «давай, подамо документи на дітей, будеш отримувати допомогу». Я відмовився категорично. То вона після цього пропонувала сестрі моєї дружини, типу, «давай якось поцупимо документи у Олега і передамо, якщо він такий тупий і не хоче отримувати допомогу». Були такі спроби, але ми були тверді — ні в якому разі.
— І це було достатньо дивно, бо родина, яка постійно при домі молитви, відкриті служіння, і жодного разу за час окупації на територію дому молитви чи мого дому не прийшли росіяни. Жодного! Хоча вони їздили нашою вулицею, частково перевіряли домівки. Я розумію, що це просто Господь беріг. Тому і зараз, коли я дивлюся на ті обставини, які зараз у нас є, то я розумію, що таким чином, допустивши для нас такі страждання, Господь просто вивів нас на якесь нове поле діяльності. Як буде далі — подивимось.
«Гуманітарна допомога: велика церковна спецоперація»
— Знаю, що ви і під час окупації роздавали багато гуманітарної допомоги. А як ви примудрялися цю допомогу отримувати?
— Це була справжня спецоперація церковна. Були люди, Таврійський християнський інститут, у якому я працюю. Він на початку війни виїхав, вивезли все, що встигли. Декілька людей, як-от я, залишились у Херсоні. Але й вони, й інші церковні структури почали шукати можливості: як допомагати? Якимось чином домовлялися, наприклад, з фермерами українськими, і ті привозили нам, наприклад, крупу, макарони або овочі, особливо в момент весни 2022-го року, на початку літа, коли ще росіяни тут не до кінця владу взяли і не було якихось поставок стабільних. Церковні структури, Таврійський інститут сплачували фермерам якісь кошти, а ті просто привозили і роздавали по церквам, а ми роздавали людям. Таким чином це відбувалося тоді.
— А зараз вам хто допомагає? Я розумію, що якщо до вас приходить 500 людей, то цю гуманітарку треба ж і розвантажити, і пофасувати. Це велика робота. Ваша родина над цим працює?
Мій співрозмовник сміється:
— «Грузчиикии!» — російське слово, якого нам поки не вдалося позбутися. Кожного разу, коли до нас приїздять люди і щось привозять, фотографуємося на пам'ять. І вигукуємо саме це слово по типу, як колись говорили: «Сир!» Бо насправді дуже багато перевантажуєш різних вантажів.
Я дуже не люблю, коли мені пропонують гроші: типу, щось закупиш. Я намагаюся такі речі мінімізувати, бо це досить складно — знайти і закупитись. Частіше за все люди просто привозять якісь продукти. І так, ми їх вивантажуємо на склад, фасуємо по пакетах, робимо продуктові набори. Не один раз нам привозили побутову хімію. Теж робимо набори, роздаємо. А взагалі для мене найкращий вид допомоги, коли люди приїздять не просто з допомогою продуктовою чи ще якоюсь. А коли приїздять як представники церковної спільноти і саме на недільне служіння. От вони приїхали, сидять 500-600 людей, вони спілкуються, з людьми, вони говорять про віру в Христа, про боротьбу українського народу, про те, що херсонців підтримують. А потім, у кінці, вже роздають допомогу. Це дуже важлива частина життя і свідоцтво того, що ми не залишилися наодинці, що нас не кинули, про нас пам’ятають. Таким чином все і відбувається.
На моє захоплення величезним об'ємом виконуваної роботи Олег відповідає:
— Що я і що це все в порівнянні з людьми, які сидять в окопах? Молимося про всіх наших військових. Хай Бог береже.
