Від початку повномасштабного вторгнення волонтерський рух в Україні значно посилився. Люди невпинно працюють, забезпечуючи допомогу в різних напрямках. Що мотивує волонтерів та як їм удається триматися весь цей час? Їдемо по досвід до Вільшанки, до Олександра Мурашка.
Олександр Мурашко, волонтер
Дякуючи проєкту «Медіатори громад», познайомилася з багатьма
Про досвід сусідніх громад написано уже чимало. Дякуючи проєкту «Медіатори громад», познайомилася з багатьма. Цього разу обрала Вільшанку. Їхати від Первомайська всього тридцять кілометрів. Дорога хоч і не вельми, та Синюха, повз якої проходить траса, в цих краях неперевершена. Я люблю бувати в цьому селищі.
Воно невеличке, але має якийсь особливий магнетизм та шарм. Тут приваблює усе: від балки з кучерявими вербами до невеличкого затишного центру, де ховаються в густій зелені школа, адміністративні будівлі, магазини та різні установи. Як їхати центральною вулицею зі сторони Первомайська, в очі кидається намет в прапорах та національній символіці. Саме сюди і направлялася. Тут господарює волонтер Олександр Мурашко. Про нього мені розповіли дівчата з Синюхиного Броду, ті, що плетуть маскувальні сітки, з організації «Синюхинобрідські павучки». Говорили, що Олександр — потужний лідер. Тож приїхала познайомитися.
«Я не збирався бути волонтером, так вийшло само по собі»
Застаю Олександра за роботою. Дещо заклопотаний, видно, що йому не до моїх журналістських запитань. Але чоловік відривається від нагального і пропонує мені пройти до його наметного «офісу». Тут все просто: стіл з лавками, демілітаризовані гільзи та прапори. І всі іменні: то від 40-ї бригади, то від 38-ї, то від морпіхів, а нагорі — прапор розвідників.
Олександр починає знайомити мене з історією цього намету. «Виник він, — каже, — практично від початку великої війни. Я не збирався бути волонтером, так вийшло само по собі. Просто став допомагати: спочатку переселенцям, а тоді вже бійцям. Та й ідея створити патріотичний намет виникла спонтанно. Накопичилося за час війни у мене чимало дорогоцінних речей від хлопців, тож хай люди бачать, хто нас захищає, хто наші герої. У мене на фронтах чимало тепер друзів. Вони нас там захищають, а ми для них тут стараємося. Бо ж тільки в єдності ми сильні»
— А як для вас розпочалася війна? — цікавлюся.
— Як і для всіх, — відповідає Олександр. — Вранці зателефонував мені брат з Миколаєва і сказав, що війна і щоб ми були обережними. Звісно, що то був шок. Ніхто не знав, що робити. Потік машин величезний, багато переселенців, інформація різна. А я якраз перед новим роком відкрив овочевий магазин. І така розгубленість на початку. Чи то в армію іти, чи то бізнес рятувати. Тоді прийняв рішення: роздати усі запаси, які були, а тут і селищний голова поставив завдання перед підприємцями, що маємо забезпечити населення продуктами. Так воно і завертілося якось само собою. Став допомагати іншим. У нас тут на лікарні чимало переселенців заселили, то туди продукти віддавав. Усілякого вистачало. А як під вогнем на Миколаїв їздили, аби привезти овочі. Страшно було, але який вихід, коли треба. Ось так потихеньку і почалася моя волонтерська діяльність. Я не називаю це волонтерством, це просто допомога людям.
— А військовим згодом почав допомагати, — продовжує Олександр. — Першим до мене звернувся мій товариш Андрій. Цей боєць — легенда і великий патріот України. Він стільки нагород має! То йому потрібна була допомога. Відтоді я і допомагаю нашим бійцям. Не один раз уже бував на фронтах, особисто доправляв автівки. Лише за цей рік вдалося сім доправити. Зараз роблю квадроцикл. Будемо на Запорізький напрямок везти.
— А як вдається ще й організовувати плетіння маскувальних сіток? — питаю.
— Та ж я не один, — каже Олександр. — Нас багато. І в першу чергу завдячую релігійній громаді ПЦУ Київського патріархату, яка зорганізувалася у нас від початку великої війни. І все так символічно, бо ж храм на вулиці Козацькій, і сітки для козаків плетемо. Нас там людей з п'ятнадцять. На тиждень як мінімум дві тисячі квадратних метрів сіток виплітаємо. Вони нашим хлопцям край, як потрібні.
— А де берете матеріал? — знову запитую.
— Закуповуємо, — відповідає Олександр. – Уже знаємо де, що і як. Нам дуже допомагає настоятель храму отець Вадим. У нього син на війні загинув, то він всю компенсацію віддав на ЗСУ. Загалом це людина з великої літери. Він сам із Засілля переїхав до нас. Великий патріот України. Таких би людей нам побільше, то й Перемога була б швидшою. До речі, не один раз зі мною їздив на Донецьк. Ми машини перевозили. Так що у нас тут команда зібралася великих патріотів та ентузіастів.
Фото: з особистого архіву Олександра Мурашка
«Віра нас тримає. Віра в перемогу, в наших хлопців»
— А звідки берете сили? – допитуюся.
— Віра нас тримає. Віра в перемогу, в наших хлопців. Вони коли мені телефонують, або записують відео, то завжди кажуть: «Сашко, це ми за вас і нашу Україну їм прочуханів даємо». То ми не маємо права тут бути слабкими. Ми маємо все робити для того, щоб хлопці відчували, що ми поруч. А ми тут уже справимося, головне, щоб у них там.
«Овочевий магазин без херсонських овочів — це не магазин»
— Ви зараз відновили свою підприємницьку діяльність? — продовжую цікавитися.
— Та я її практично і не припиняв. Єдине, що овочевий магазин без херсонських овочів — це не магазин. Я ж спеціально його відкривав під херсонські фрукти, овочі. Тепер беру переважно місцеві, доводиться й турецьку продукцію брати. Але то не те. Тоді і ціна була, і попит був. Щоправда, буває, ще доїжджаю до Херсонщини, там, де обстрілів немає і трішки звідки ще везу. Ось так і виживаємо. Та головне, аби хлопцям добре було.
Олександр Мурашко
Олександр більше намагається говорити про своїх однодумців. Про себе не дуже хоче. Каже, що його вклад скромний. Про Галину Іванівну Шалапко, яка з 2014 року у волонтерах, — ось про кого треба розповідати, стверджує.
Цікавлюся: хто така? Не роздумуючи, Олександр телефонує пані Галині. Я прошу жінку розповісти про свою діяльність.
Галина Шалапко: «Майже у кожної хтось є на фронті»
— Що там говорити, — зазначає пані Галина. — Я починала ще в 2014 році, але тоді таке: то бронежилети купували, то ще якісь потреби були. Тепер все по-іншому. Нас на постійній основі зараз волонтерить до дванадцяти жінок. У кожної хтось є на фронті: то син, то онук, а хто і так просто приходить, бо розуміє, що треба щось робити і допомагати хлопцям. Дуже багато робить сам Сашко, то його заслуга. Бо він має зв’язки з усіма іншими організаціями і з міжнародними в тому числі. А це велике значення має.
— Чи збільшується ваше коло однодумців? – цікавлюся.
— Знаєте, є основний кістяк, який від початку і до нині. Є люди, які приходять час від часу. Добре, що Нова пошта поруч, то ми прямо «гаряченькі» і відправляємо. Ми раз на місяць закуповуємо основу, це одна бухта, близько тисячі квадратів. Отак за місяць і йде. А ще на колір звертаємо увагу, бо це ж важливо. Тепер я знаю, що є й камуфляжний, і під пісок.
Дякую волонтерці за розмову. А вона вибачається, що особисто не могли зустрітися.
— У нас сьогодні поховання, — каже жінка, — то ми не дочекалися вас. Мали провести бійця в останню путь.
Рано чи пізно, Перемога буде, бо є люди, які її наближають
На душі защеміло. Скільки ще наших хлопців поляже в цій війні? І скільки ще попереду випробувань очікує? І скільки сіток цим жінкам доведеться ще сплести? Скільки автівок доведеться відправити на фронт? Тішить і гріє лише одна думка — рано чи пізно Перемога буде, бо є люди, які її наближають. І вони поруч нас — в наших і сусідніх громадах. І ми маємо знати про них. Бо волонтери — це агенти добра і милосердя. І мотивація у них — вільна Україна!
