Первомайська громадська полонійна організація імені святого Яна Павла ІІ нині успішно реалізує родинні проєкти: «Сімейний альбом» та «Польська мова для родини». Започатковані до великої війни, вони сьогодні слугують ще й засобом згуртування та зміцнення ментального здоров'я членів громади. Які ще задачі вирішують в організації та як вдається гуртуватися, розпитала журналістка Гард.City.
Зберігають польські традиції
Анна Олександрівна Конельська — українська полячка від діда / прадіда. Сама родом із Вінниччини. Свого часу переїхала жити у Первомайськ. Уже в дорослому віці разом з донькою взялася за дослідження свого родоводу та створила сімейний альбом-літопис. Її прабабця — польська графиня Марія Хоткевич, дружина українського католика, вихованця губернатора Подільської губернії Грохольського. Сестра прабабці, дружина репресованого, описала власну історію поневірянь у книжці «Між Бугом та Случчю». Анна з дитинства добре пам’ятає, як в її родині лише на свята розмовляли польською мовою, потайки читали книжки, готували польські страви та співали польських пісень.
Анна Конельська: «Дома я знала, що вони читають польські книжки, зберігають польські традиції. Любила я слухати, однак багато чого не запитала. Збереглися в нашій сім’ї фотографії, їх було шестеро дітей, але, слава богу, що збереглися. Зробила фотоальбом. Шукаю коріння, і дочка моя в архівах дуже багато шукала і знайшла, що помістя їхнє було в Немирівському районі. Там були їхні землі. І сестра моєї прабабці писала щоденник, а потім видали книжку. Тоді вона вже вийшла заміж за Пручинського, була Анна Пручинська. Тут всі фото є. Вона написала книжку «Між Бугом і Случчю», як під час громадянської війни разом з дітьми тікала, як все забрали у них, як розгромили помістя. Ми туди плануємо поїхати, бо там, в Немирові, захоронені мої предки: прадід, його дружина. А я нещодавно побувала в Кракові, де відвідала кладовище. Там склеп і захоронені мої предки, моєї прабабці брат та інші. Я їх знайшла. В сім’ї не тільки розмовляли, а й читали польською. Я з дитинства читала книжки польські. Вимова, може, неправильна була. Страви готували польські. Хрестили мене в костелі, мені вісім років тоді було. Я пам’ятаю, як я радісна така побігла і мамі кричу: «Мамо, мене похрестили в костелі». А мама вчителька була і каже: «Боже, що ж ви зробили, мене з роботи звільнять». Боялися так».
— Таких родин, які постраждали від репресій радянщини, — розповідає керівниця полонійної організації Лариса Качуровська, — багато. Більшість із них і досі бояться розповісти історію своєї сім’ї, бо в пам'яті й досі зберігаються страшні картини вигнання.
Лариса Качуровська: «Незважаючи на репресії, у кожного є своя історія, але цю історію вони не могли дуже довго розповідати, тому що родини ховали свою польськість, бо це було підставою для репресій. Таких родин у нас багато».
— Наважилася повідати свою родинну історію поки сім’я Конельських. На підході ще одна сторінка сумної правди. Така форма роботи, — говорить Лариса Качуровська, — допомагає згуртуватися в цей непростий час та є засобом збереження ментального здоров’я.
Лариса Качуровська ліворуч
Досліджують, допомагають, планують
Загалом в організації ведуть ще й велику дослідницьку роботу — від давнини до сьогодення. Наразі готуються до відкриття меморіальної дошки загиблому в російсько-українській війні Віталію Ясінському. Тема вшанування пам’яті героїв в організації священна. Цим опікується сам настоятель римо-католицької парафії Івана-Павла ІІ Павло Станяшек, який є капеланом товариства та великим українолюбцем.
Павло Станяшек: «Не так давно у нас була виставка в краєзнавчому музеї, присвячена етнічним полякам, які пішли воювати за Україну і віддали за неї своє життя. Серед них і член нашої польської громади та вірянин парафії Віталій Ясінський, родом із Первомайська».
Павло Станяшек від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ухвалив рішення залишатися в Україні, хоча родина наполягала на поверненні до Польщі.
— Я не міг зрадити Україні, — говорить ксьондз, — коли твої діти в небезпеці, ти маєш стати на їхній захист.
Павло Станяшек
Павло Станяшек: «Я був упевнений, що у Первомайську залишуся до смерті, бо зустрів дуже гарних людей. Але коли розпочалася війна, моя родина кликала додому. Та священник має бути пастором, і коли тривога, коли вовки нападають на твоїх дітей, пастори мають захищати своїх людей. Я не знав, що робити, то коли почалася повномасштабна став надавати допомогу людям. Коли побачив великий натовп людей, які прийшли на зустріч, тоді вирішив залишитися. Якщо мене Бог послав до цих людей, то маю з ними бути, молюся за них».
Сьогодні він не лише керує парафією, а є капеланом Товариства та веде велику гуманітарну та волонтерську роботу. Допомагає військовим, надає допомогу членам Товариства, переселенцям та тим, хто потребує нині підтримки.
Лариса Качуровська: «Завдяки ксьондзу Павлу Станяшеку ми маємо можливість допомагати жителям міста, які потребують допомоги, військовим. Ми співпрацюємо зі шпиталем військовим в Одесі, направляємо все, що необхідне їм. Наш ксьондз є капеланом, то він сам особисто направляє допомогу на фронт».
Україна давно стала рідною Павлу Станяшеку, ще з моменту його прибуття сюди. Відтоді не лише вболіває за все, що тут відбувається, а й намагається бути корисним громаді та вірянам, проповідує добро та любов. Саме він надав прихисток польському Товариству, де сьогодні його члени мають можливість проводити різноманітні заходи та втілювати в життя свої проєкти. Серед проєктів і «Польська мова для родини». «Це одне із найважливіших завдань, — кажуть в Товаристві, — бо ж мова ідентифікує націю, а добро та любов допомагають налагодити комунікацію».
Павло Станяшек: «Просто любов до самого себе і людини. Тяжко любити когось, але якщо я бажаю добра для міста, для людей, для влади, то звідси випливає комунікація позитивна і добра. Якщо немає поняття, що я кращий за тебе, то тоді все вийде. Потім народжуються справи політичні, які теж потрібні для розвитку. Якщо є любов до держави, якщо відноситися до України, як «Я — Україна», тоді буде мінятися й саме розуміння».
Наталія Клименко та Павло Станяшек
Працюють над проєктами
У Товаристві чимало молоді, яка приходить сюди за знаннями та спілкуванням. Єлизавета Дідик у Товаристві уже років з п’ять. Розповідає, що знайшла тут друзів. Вивчає мову та залюбки бере участь у всіх заходах.
Єлизавета Дідик: «Коли я прийшла, для мене все було цікавим і новим. Я була дуже вражена, що у нас в місті є таке Товариство, яке розвивається. Тут проходять різні конференції на тему історії Польщі та України, бо історії дуже переплітаються. Ми беремо участь у різних екскурсіях історичної та релігійної тематики. Тут проходять цікаві конкурси».
Єлизавета Дідик ліворуч
Лариса Качуровська: «Все почалося з 2007 року. Ми вирішили з Наталією Качурою (директорка гімназії — ред.) створити щось для розвитку ліцею, для дітей, які мали польське коріння. Провели дослідження, і отримали інформацію, що близько 20 відсотків дітей мають польське походження. Ми звернулися до до консульства і за їх допомоги був відкритий кабінет польської мови. Але хотілося більше працювати над проблемою молоді, співпраці з Польщею, тому створили своє Товариство у 2011 році при римо-католицькій парафії. Тут уже спрацював, мабуть, отой лозунг поляків: «Бог, честь, Батьківщина». Почалася різноманітна співпраця, в тому числі і в культурних напрямкам. Римо-католицька церква дозволила нам мати і своє приміщення і контактувати з польськими громадськими організаціями — і так в 2011 році народилося Товариство польської культури імені святого Яна Павла ІІ».
Так і працюють — з вірою в Перемогу, надією на покращення та любов’ю до своїх народів. Вирішують завдання, поставлені перед Товаристом, мають тісні зв’язки з міжнародними організаціями, відроджують традиції предків, запроваджують нові та будують плани на майбутнє. Кажуть: Україна та Польща в серці назавжди.
