Роман Волинський — студент НУК імені адмірала Макарова, кафедри журналістики, реклами та PR-технологій. Останні декілька років, перед повномасштабним вторгненням, жив в Антонівці, це правобережжя Херсонщини. Коли розпочалася велика війна, Роман та його родина опинилися в окупації. Як вдалося вирватися із лап окупантів та що довелося пережити, розпитав журналіст.
Робота виконана в рамках студентського проєкту «Не пробачимо. Не забудемо». Автор — Руслан Богач. Викладачка — Наталія Клименко.
Початок: звістка про велику війну та перші обстріли
— Як для тебе почалася війна?
— Останні декілька місяців я був, можна сказати, під куполом. Я не знав, що відбувається загалом в країні та світі. Тоді я працював у нічну зміну, тому нічого не знав, що відбувається навколо. Як це буває: ти зміну відпрацював 12 годин, поки добрався додому, поїв, поспав, прокинувся — знову на роботу. І такий кругообіг, нічого не помічаєш, не встигаєш, весь час витрачаєш на потреби та роботу. Тож звістка про війну стала для мене жахливою несподіванкою. Це була майже п’ята ранку і хтось із хлопців-колег сказав, що почалося повномасштабне вторгнення. Чесно кажучи, мене це шокувало. Я спершу не повірив. Думав: «Та не може такого бути, може якийсь «вкид»». Але нас відпустили трохи раніше, бо вже почалися обстріли. Я вийшов, сів на маршрутку і поїхав додому. Дорогою я побачив на горизонті дим. Їхав, дивився, думав — і не вірив. Я не міг усвідомити, що це правда. До самої домівки я так і не доїхав, бо я вийшов на зупинці, зателефонував батькам і вони сказали, що додому їхати не треба. Я жив у військовому містечку, в сім’ї військовослужбовців, тому вдома було вже небезпечно. Все, що у мене було при собі, —це трохи речей в сумці та паспорт. Батько з сестрами були уже не вдома. Вони перебралися до Херсона. Я перейшов дорогу, сів на маршрутку і поїхав. Дорогою зайшов до магазину, а там справжній апокаліпсис. Скрізь шалені черги, люди купували все, що можна було. Я за пляшкою води простояв хвилин тридцять. Нарешті я дістався до рідних. Разом з батьком та сестрами ми стали думати, що робити далі. Панічний настрій, невідомість, страх — все, що було на той момент. Ми прийняли рішення поїхати в область. Там живе моя бабуся. Це неподалік Херсону, населений пункт Дар’ївка в тридцяти кілометрах від міста. Я після нічної зміни намагався заснути. Мені наче хотілося спати, але я не міг. Просто полежав декілька годин. Подумав, що треба себе чимось зайняти. І якраз бабуся попросила мене сходити в магазин. Я вийшов з двору, пройшов метрів п'ять-десять. Бачу — летять гелікоптери. Не знаю, чиї це, ймовірніше, ворожі. Пройшовши декілька кроків, почув вибухи. Розвернувся на шум, а там ті вертольоти вже збивали. Тож скоріш за все це були ворожі гелікоптери. Я зрозумів, що в магазин йти вже не хочу, розвернувся і пішов назад додому. Сиділи, думали, що робити, що далі буде, і зовсім не знали, як воно складається. Ближче до вечора ще приїхала моя двоюрідна сестра з чоловіком. Нас вже зібралося немало в домівці. Намагалися втішити один одного, заспокоїти і час від часу виходили надвір дивитися, що там відбувається. Потім, коли стемніло, через город було видно, як палає щось біля траси, і ми пішли подивитися. Це була якась протиповітряна установка, котра, я так розумію, збивала ті гелікоптери. Ми повернулися додому. А потім ми дізналися, що ворог окупував нашу територію. Почалися наші жахливі будні в окупації.
На ХерсонщиніФото: Антонівка # Кіндійка сьогодні, фейсбук
Виїзд із окупації
— Як ви жили під час окупації? Що допомагало не втратити надію?
— Насправді життям це назвати складно, це, скоріше, було виживання. В магазинах пусті полички, навколо пости, окупанти. Був такий букет емоцій і нерозуміння, що буде далі. А ще були страх, злість. Що допомагало не втратити надію? Просто вірили: або скоро деокупують, або вдасться виїхати.
— Як розгорталися події далі?
— Ми таки виїхали. Але вдалося це не з першого разу. Першого разу ми подолали майже всі ворожі пости і на одному з останніх перестали пропускати людей. Просто казали: «Ні!» Казали щось на кшталт: «Сьогодні обстріли, через це ми не пропускаємо»; іншого разу: «Наша техніка їде, дорога зайнята». І це такий біль, коли практично ти у цілі, а тобі кажуть: «Ні, не сьогодні». На якусь мить втрачається надія. Проїжджати пости було досить страшно. Перевіряли документи, на деяких постах роздягали, щоб подивитися, чи є татуювання. Питали за військовий квиток. А в мене його не було при собі, у мене взагалі залишалися тільки ID-картка, де не видно прописки. І з третього разу нам все-таки вдалося виїхати. Виїжджали через Давидів Брід і їхали на Кропивницький. Там заночували і зранку вирушили до Первомайська.
Первомайськ та Миколаїв: внутрішньо переміщена особа
— Отже, ви вирвалися з окупації, і деякий час жили в Первомайську. Розкажи про цей період життя?
— Ми жили в Первомайську більше року, після чого я поїхав до Миколаєва. По-перше, моя сім’я поїхала туди, по-друге, у мене тут навчання. Тому залишатися в Первомайську не було сенсу. Там досить складно з роботою, тому що це досить маленьке місто і там багато переселенців. Робочих місць доволі мало. Роботи нема — немає грошей, немає грошей — немає за що жити, тому я теж поїхав до Миколаєва. Все склалося так, щоб я переїхав до Миколаєва. Як було в Первомайську? Перші дні мені здавалося, наче я вирвався з джунглів. Заходиш в магазин і очі, як «п’ять копійок», бо полички не пусті. Я звик, що в Херсоні в АТБ з часом окрім іграшок, ручок, зошитів та розмальовок більше нічого на полицях не залишилося. Якісь харчі можна було придбати хіба що на ринку. Не знаю, де люди брали їжу. Або привозили з неокупованих міст, або десь у них були запаси. Ціни та черги були шалені. Мені здавалося, що ось-ось зовсім закінчиться їжа і ми просто помремо з голоду. А на новому місці перший час треба було адаптуватися. Все було дуже незвично. Я ніяк не міг усвідомити, що це все відбувається. Після цього я познайомився з викладачкою з мого університету. Вона журналістка, фрілансерка в одному з Первомайських видань. Тоді мені вже стало трохи легше. Я почав їздити на події з нею і потрохи відволікатися. Вже не було постійних нав’язливих думок або апатії, коли сидиш і тобі нічого не хочеться. Почав відволікатися. Плюс познайомився зі студентами інституту, потрапив до студпарламенту. У нас були різноманітні активності, типу благодійних аукціонів, збирали гроші на Збройні Сили, відвідували толоки. Робили все, що могли, на користь суспільства.
Я кілька разів їздив до Миколаєва, коли ще жив в Херсоні, до окупації. Але це як було: ти приїхав в Миколаїв, провів день і — поїхав назад. Я навіть міста сильно не знав, для мене це було щось абсолютно нове. Приїхав, оселився, почав потроху розвідувати обстановку, шукати роботу. Влаштувався працювати в компанію «Нова пошта». Попрацював там трохи. Почався навчальний рік, ще трохи пропрацював і звільнився.
«Вони просто здійснюють геноцид»
— А на Херсонщині у тебе залишилися друзі, родичі? Чи підтримуєш з ними зв’язок?
— Родичів наразі не залишилося, але знайомі є. Мій найкращий друг живе зараз в Антонівці. Він волонтерить. Я періодично їжджу до нього. Одного разу, ввечері перед поїздкою я сів і задумався: «Я зараз приїду, а там все зовсім інакше, там майже немає людей, все зруйновано».
— Щодо удару по Каховській ГЕС.
— Я був шокований. Коли все сталося, я був у таборі для переселенців і сімей військовослужбовців в населеному пункті Мигія. Я поїхав туди волонтером. Ранок мій почався з цієї новини. Було страшно за людей, що там лишилися. Я дивився новини і у мене було дуже сильне відчуття злості, яке не покидає мене від початку повномасштабної війни. Злість на країну-агресорку і на те, що вони роблять. Вони просто здійснюють геноцид, пояснюючи, що нібито вони когось рятують. Кого вони рятують? Людей від нормального життя, від їх житла, від днів без сирен? Я не знаю. Це не люди! Я вважаю, що для спокійного життя нашої країни, і загалом для нормального життя світу було би краще, якби їх не було, якби вони просто взяли і зникнули. Звучить як магія, насправді це просто мрія.
«Всі мають знати, що відбувається»
— Як вплинули на тебе всі минулі події? Чи це тебе якось змінило?
— Я став більш свідомим, думаю, як і всі. До повномасштабного вторгнення мене нічого не цікавило, окрім занять спортом і проведення часу з друзями. Зараз у мене є захоплення, я прагну вчитися.
Звісно, життя зараз дуже непередбачуване, але зараз я можу хоч трішки зазирнути у своє майбутнє. Раніше не знав, ким хочу бути, наразі я знаю — і рухаюсь у певному напрямку. Також раніше, не знаю чому, я навіть і не думав про те, що війна вже триває вісім років. Напевно, я був просто несвідомою людиною. Мені дуже соромно за це, справді. Мені прикро через те, що я не зміг усвідомити, наскільки це жахливо. І тільки зараз це відчув на собі. Окрім цього, змінилось те, що я свідомо почав розмовляти українською. Вважаю це важливим. Звісно, є, можливо, речі й важливіші, але мова — це те, що нас ідентифікує. Якщо я сприймаю себе як українець, то я зобов’язаний це зробити. Було складно, але складнощі роблять нас сильнішими.
— Ти сказав, що знайшов своє місце в житті. Розкажеш про це?
— Зараз я вчуся на журналіста і мені це подобається. Я працюю за спеціальністю телеоператором. Планую рухатись і розвиватися в цьому напрямку. З кожним днем ставати кращим, висвітлювати події, бо це справді важливо. Всі мають знати, що відбувається. Особливо, ті страшні події, які, на жаль, відбуваються у нашій країні зараз. Чому я не звертав уваги на війну з самого її початку, з 2014-го року? Напевно, я був тоді був просто малим. В 2014-му році мені було одинадцять років. На той момент я не розумів, що це страшно, що гинуть люди. Тепер все по-іншому.
— Чи хочеш і чи маєш надію коли-небудь повернутися до Херсону та жити там?
— Життя зараз непередбачуване. Я не знаю, що буде завтра. Насправді дуже хочеться додому. Коли я їздив в Антонівку, уже після деокупації, там були постійні обстріли, постійні вибухи. Але все одно — це твоя маленька батьківщина і в будь-якому разі хочеться, дуже хочеться туди, тягне прямо. В селі все кардинально змінилося. Немає тих людей, яких ти бачив кожен день. Ті місцини, де ти бував кожного дня, розбиті. Від цього дуже боляче і сумно. Але я вірю, що Україна переможе і ми всі повернемося додому.
