Ще одна історія, яка змушує замислитися, адже ніхто не знає, чим може обернутися для кожного з нас завтра. Журналістка Гард.City говорила з екснардепом Вадимом Підберезняком — особистістю в нашому місті неоднозначною. Про перші дні після вторгнення, як «дарували» Херсонщину, про комунікацію між владою та громадою у Первомайську — максимально відверто.
Це інтерв’ю народилося випадково. Так сталося, що після публікації статті з Тарасом Кремінем, де йшлося про стелу з матюками на в’їзді до Первомайська, наступного дня написи були зафарбовані. Відверто кажучи, відразу подумала: влада так швидко відреагувала.
Власне так і зав’язалася наша розмова. Хоча я не можу сказати, що ми до цього не спілкувалися. У нас були спільні дотичні проєкти від самого початку повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю, як ми разом в перші дні великої війни, коли всі ще були розгублені і ніхто не розумів механізмів дії в тій чи іншій області, вирішували спільно дуже делікатну справу — займалися перевезенням померлого з Миколаєва. Були консультації з інших питань. Словом, знайомі дуже давно, ще з часів партійної діяльності у «Фронті Змін». Втім, зараз не про це мова. Я би хотіла відразу розставити крапки над і: це не замовна публікація, як люблять зазвичай трактувати декотрі. Це стаття, яка народилася через обставини, коли дієвість бере верх над бездіяльністю. Тож чому не пройшов повз надписів — так, як це робили інші? Як живе і чим займається зараз? Як повномасштабне вторгнення вплинуло на життя і що думає про сьогодення? Саме про це і піде розмова.
Вадим ПідберезнякФото: з особистого архіву
«Перший крок зроблено, далі справа за владою»
— Що спонукало звернути увагу на написи, що були на стелі?
— Задовго до війни я називав Первомайськ воротами півдня України. І це не жарт. Первомайськ — місто-візитівка півдня Батьківщини. Тут транзитом щодня проїздять сотні, а то і тисячі людей. І найперше, що кидається в очі — це зовнішній вигляд. Передмістя давно потребує змін, а стела — це візитна картка, яка сповіщає приїжджих про те, де вони перебувають, та формує у них перше позитивне враження про місце перебування. Мені давно уже говорили про ці надписи, в тому числі і Тарас Кремінь. Спочатку я звернувся до влади і запропонував їм виправити цю ситуацію. Та коли ніхто не відреагував, вирішив взяти ініціативу в свої руки. Один флакон аерозольної фарби — і справу зроблено. Я це зробив не для того, щоб комусь щось довести, просто потрібно з чогось починати. Знаєте, у мене до Первомайська особливе ставлення. Це місто, де свого часу я немало зробив добрих справ. Тому мені небайдуже, що тут і як. Хоча, потрібно відзначити, що останнім часом тут багато чого змінилося. Місто перестало бути провінційним. Тут тепер є чітко окреслений центр, гарний парк, відремонтовані дороги. І це не може не радувати. Але не треба забувати й про в’їзд, бо хочеш не хочеш, а це обличчя міста. Та і надпис російською і досі. Тож перший крок зроблено, далі справа за владою. Хоча, враховуючи той момент, що нині йдеться про перейменування, можливо, влада чекає на остаточне рішення. І тоді уже почне діяти.
«Переселенці не опускають рук, вони знову починають жити»
— Повномасштабне вторгнення змінило наше життя назавжди. Хтось пішов захищати Батьківщину, хтось виїхав за кордон, а хтось набув статусу переселенця так, як і ви. Розкажіть свою історію. Як змінилося ваше життя?
— Я хотів би розпочати з того, що такі речі зрозуміють лише ті люди, які на собі все це пережили. В момент, коли ти змушений покинути свій будинок і переїхати, усвідомлюєш, що ти один і твоє лише те, що з тобою. Бо невідомо, чи ти зможеш повернутися додому, чи ні. І це змінило усвідомлення і відношення до життя, що у тебе завтра може не бути. Усвідомлення це прийшло ще під час бомбардувань Миколаєва. І ти починаєш жити сьогодні на сьогодні. І що ти будеш робити завтра — уявити тобі важко. Виходячи із того, як намагалися захопити місто і мости розводили в той час, ти навіть не розумів, чи зможеш поїхати з міста, чи ні. Ти не розумів, в який час краще виїздити, щоб не потрапили під обстріли. Тому змінилася свідомість, що ти нікому ніде не потрібний, однозначно — так. Всі державні програми, звісно, велика дяка за це, але ця допомога не те, що не покриває витрати, іноді просто не дає можливості людині в окремі моменти виживати. Скажімо, в порівнянні з Європою, там, де взяли наших біженців на забезпечення. Ті люди, які залишилися в країні, вони шукають роботу і її непросто знайти. Я бачив і чув, що переселенців неохоче беруть на роботу. Бо не впевнені, що вони залишаться саме тут. Знаєте, в житті людей, які живуть у відносно мирних містах, нічого не змінилося. Вони живуть в своїх квартирах, ходять на свою роботу. Змінилося лише усвідомлення війни і те, що зрідка кудись прилітало. А ті міста, які в повній мірі відчули на собі весь жах війни, а особливо ті, які були в окупації, вони до всього відносяться по-іншому. Таке можуть пережити і зрозуміти лише ті, які побували в такій ситуації. Багато хто не виїздив з Миколаєва. Я в якийсь момент виїхав, бо розумів, що місто буде під прицілом. Більше того, мої друзі попередили, що на таких, як я, однозначно може бути полювання. Це не тому, що я якийсь особливий, а лише тому, що російські фашисти могли відзвітувати, що вбили або взяли в полон русофоба. Я був в санкційних списках російських давно, то дякувати, що друзі попередили про небезпеку. І тому, ти просто збираєшся і просто виїжджаєш, навіть не розуміючи, куди і що робити далі. Але це мені дало можливість трішки оговтатися. Таким чином я опинився в Первомайську.
— Ви не соромитеся статусу ВПО?
— Знаєте, я довго не користувався новим статусом, але мені знадобилася довідка в університеті про місце проживання (Вадим Підберезняк викладав у Миколаївському національному аграрному університеті — авт.). Тому довелося. Звісно, не дуже приємно, але це наші реалії. Я знаю людей-переселенців, які свого часу виїхали з Донецька в Миколаїв. Там змушені були покинути все — бізнес, житло. Розпочали нове життя в Миколаєві, купили будиночок, але росіяни його знищили. Тож їм знову довелося тікати від війни. Оселилися тут, в Первомайську. І тут знову почали все з нуля. До чого я? Це про те, що переселенці не опускають рук, вони знову починають жити, при цьому ні в кого нічого не просячи. Щодо мене, то я теж не сиджу, склавши руки. Потихеньку обживаюся, займаюся волонтерством, громадським життям, допомагаю підприємцям налагоджувати бізнес.
У ПервомайськуФото: з особистого архіву
— Тут плануєте залишатися?
— Життя покаже. Поки тут. Займаюся різною діяльністю, як я уже сказав, в тому числі і волонтерською. Звісно, що мене цікавлять і дії місцевої влади. Але, будучи в шкірі переселенця, намагаюся допомагати не тільки військовим, але й переселенцям в тому числі. Щоб ви розуміли, в моєму випадку мені більше допомогли переселенці з Дніпра. Тут чомусь не дуже відгукуються. Навіть, коли я шукав «кравчучку» для військових — лише одна людина відгукнулася. Тоді, в Миколаєві, я теж не сидів, склавши руки. Я збирав дані про місця дислокації ворога. Дякувати, що залишилися контакти від моєї попередньої діяльності. За профілем своєї діяльності в кожному селі у нас були свої очі і вуха. Ці люди з ризиком для себе передавали дані про місця розташування військ. Це Снігурівський район, який був в окупації, села Херсонщини. По аеропорту ми теж давали відомості. Там була ситуація з моїм знайомим, якого росіяни схопили, посадили в БТР і повезли в аеропорт. Це було в момент, коли в Херсоні проходили мітинги, протести. Над ним дуже познущалися: зламали руки і ребра, одягали на голову мішок. Коли його відпустили, а відпустили з ціллю попередити всіх інших про наслідки, якщо буде спротив. То він мені розповів про техніку, про те, хто там був, а я уже цю інформацію передав. Нам було важливо знати, де росіяни розміщалися. А вони ж тоді жили по всім населеним пунктам: по школах, будинках. І нам важливо було знати, де дислокуються артбатареї, які наносили удари на той час по Миколаєву. Мої друзі мені говорили, що вся інформація, яку ми передавали, стовідсотково підтверджувалася. Тому це було важливо. Разом з тим, велика кількість людей на окупованих територія потребувала медикаментів. То ми шукали та передавали. Особливо складно було забезпечити людям виїзд. Ми підключали всі свої зв’язки і знайомили з волонтерами, які на той момент могли вивозити із Херсона. Зрозуміло, що це було через хабарі на блокпостах. В крайньому разі ці люди знали, як вивозити з окупації, знали, що брати і як комунікувати з росіянами. Корупція нам тут як ніколи допомогла (посміхається — авт.). Особлива гордість — за цей період ми змогли витягнути з полону трьох людей, один із них батько моєї студентки. Ми знаходили шляхи комунікації, через які вирішувати такі складні питання.
«Комунікація між владою та громадою недостатня»
— До речі, ми сьогодні активно обговорюємо питання комунікації влади та громади. Ви б могли прокоментувати цей момент?
— У мене є особистий позитивний досвід, девіз якого: «Депутат має бути на відстані одного дзвінка». Тому більшість питань вирішувалася дуже швидко і оперативно. Для мене це було, звісно, колосальне навантаження, але на території 132-го округу немає села, де б я не був. Ми реалізували велику кількість програм, завдячуючи саме такій короткій комунікації. Так, це викликає дискомфорт через кількість дзвінків, але до цього треба ставитися спокійно, бо ти ж сам зголосився на свою роль. Тому комунікація для всіх органів влади має бути простою — хотіти, щоб ця комунікація була, а як її вже вибудувати — це справа інша. Це доступні номери телефонів. Коли всі знають — тоді швидко вирішуються питання. Тому, якщо захотіти, то така комунікація буде.
Те, що відбувається зараз на рівні міста і району, це те, за чим я спостерігаю. То, на мій погляд, комунікація недостатня. Знаєте, можливо, недостатньо ресурсів, або ж преслужба не справляється з поставленими завданнями. Скажу по собі, те, що вдалося зробити в попередні роки, це виключно заслуга комунікації. Для прикладу, село Адамівка, де змогли змогли провести водопровід. Врятоване життя новонародженої дитини та чоловіка важкохворого. Це все завдячуючи комунікації. Я цікавлюся виїзними прийомами. Дивлюся, як їх проводять місцеві депутати. Навіть у міського голови був присутнім на виїзному прийомі. І так співпало, що розмова відбувалася в одному із районів «Фрегату», де я раніше допоміг встановити дитячий майданчик. Так от я зрозумів просту істину: коли є ефект присутності людини, про яку говорять, це має позитивний вплив. Пояснюю: коли розговорилися про майданчик, одна жіночка почала говорити, мовляв поставив тут один, наобіцяв і зник. А коли я сказав, що я саме той, який поставив і не міг виконати більше, бо не обрали, то жінка вибачилася і подякувала за можливості. А загалом, слухаючи претензії людей у час війни, у мене склалося враження, що війни для цих людей немає. Дивують люди, які не усвідомлюють і не оцінюють того, що Первомайськ сьогодні умовно мирний. Сьогодні не час вимагати щось нереальне. Тому людям варто подумати над усім. І ще — комунікація недостатня. Я вважаю, що міська влада робить більше, аніж люди бачать. І не бачать вони через те, що недостатньо вибудувана комунікативна робота з роз’яснення. Люди не розуміють, як відбуваються бюджетні процеси, те, що мер не завжди сам може вирішити питання. У всіх цих випадках головне — бажання. Сьогодні в депутатському корпусі я спостерігаю особисті амбіції: хто вище, хто головніший. Мені здається, що ці люди хотіли б панувати тут.
Вся політика в Києві, а тут треба думати за людей, і за те, щоб не ходити в брудові, щоб кожен прагнув зробити своє місто гарним та привабливим. Люди чомусь вирішили, що їм все хтось має це зробити. Вони не бажають зрозуміти, що вони теж несуть відповідальність за себе, за своїх рідних і в тому числі за двори, де вони живуть. Елементарне — сміття викинь за призначенням. В цьому й проявляється патріотизм в першу чергу.
«Якби до цього не було Криму та Донбасу, я би теж не вірив би»
— До речі, а як вас застала звістка про початок повномасштабного вторгнення?
— Зранку 24 лютого мені зателефонував мій товариш і сказав, що розпочалася війна. Я почув вибухи. Все було гучно, це ж неподалік Кульбакине. На той момент я викладав в університеті. І якось так інтуїтивно напередодні я пропрацював зі своїми студентами логістичні питання: а якщо раптом війна? Я пояснив, що може бути. А може бути відсутнім зв'язок, транспорт в нашому розумінні перестане ходити. Враховуючи те, що більшість студентів іногородні, то кожний із них на той момент уже мав розуміння, як вони будуть добиратися додому. Або, якщо не встигнуть, то де мають знаходитися і на випадок відсутності зв’язку, щоб батьки розуміли, де вони знаходитимуться. Ми пропрацювали, де вони мають бути, як мають згрупуватися разом, запастися пайками. Щодо себе, то я на всяк випадок умовну тривожну валізу зібрав. До речі, коли мої студенти уже дійшли тями і були в безпеці, більшість із них зателефонувала і дякувала за такий урок. Всім було страшно, у всіх був хаос в голові. Але при цьому всі вони розуміли, що їм треба робити.
— Ви розуміли, що може початися війна?
— Коли ми зі студентами підіймали цю тему і я просив, щоб вони разом з батьками відпрацювали схему, як їх заберуть батьки, то абсолютна більшість говорили, що ніхто із батьків не вірив, що таке може бути. Моя відповідь така: якби до цього не було Криму та Донбасу, я би теж не вірив би, але оскільки я з кінця 2014 року активно їздив в зону АТО, на Донеччину, і на своїй шкірі знаю, що таке бомбардування і перша моя поїздка, як волонтера, була під обстрілами, то я знаю, що це таке — страх. І тим розумникам, які дозволяють собі сьогодні щось коментувати, рекомендую поїхати бодай на день в Херсон. Після цього матимете право коментувати якісь речі. Ви не знаєте, що таке війна, справжні обстріли. Для того, щоб когось судити чи критикувати, треба побувати в шкірі тієї людини, яку ви критикуєте. Я усвідомлював, що все це може бути. Якось в одному інтерв’ю на центральному каналі в Києві, це був момент, коли ще проходив перший Мінськ, коли цю тему обговорювали, що потрібно зробити, аби все владналося. Я тоді характеризував все простою алегорією. Вговоріть голодного алігатора вас не з’їдати. У вас це вийде? Ні. Тому будьте певні, що все це буде. Якщо ми нічого не будемо робити. Відповідь крокодилу може бути лише одна, щоб він передумав вас їсти. В нашому випадку ненажерливий крокодил — це росія. І їй треба давати відсіч.
— Тоді чому питанням обороноздатності в минулі роки, і в тому числі, коли ви були нардепом, не приділялося достатньої уваги? І як так сталося, що Херсон взяли відразу?
— Насправді це не зовсім так, що ми не приділяли уваги, може недостатньо, то інша справа. У нас до війни були свої ракетні програми, наші вітчизняні, наше озброєння. Все це було розроблене і в якійсь кількості екземплярів навіть було виготовлене, і ракети «Нептуни» також. Але це все було призупинене. І з 2019 року жодного снаряду не було виготовлено, наскільки я розумію. Для мене очевидно, що відкрили двері і сказали: «Заходьте». Я не можу стверджувати, що хтось з кимось домовився, але ці вчинки кажуть самі за себе. Я маю на увазі мости на Херсонщині. Це однаково, що людина вдома фотографує і каже: ось у мене тут золото, тут сейф і двері в мене не зачиняються. Як ви думаєте: прийдуть грабіжники? Звісно, прийдуть. Тому не можу стверджувати, що всі все продали, але, по крайній мірі, відкрили ворота і показали — заходьте. Зараз про це мало говорять. А херсонські хлопці як героїчно боролися! Чому не був підірваний херсонський міст, а Херсон просто віддали в подарунок? Просто заходь і бери. І там була просто тероборона без зброї, лише коктейлі Молотова, може, у когось була пара автоматів. А так — нікого: ані військових, ані поліції, і навіть губернатора на той момент не було в місті. Там залишався лише мер. Ми сьогодні повинні розуміти одну просту істину. Що якщо є інформація, що буде наступ, то мала би бути підготовка. Розмінування — то півбіди, на шляху від Криму до Херсона всі мости були відкритими. Чому так? Висновки прості: готувався подарунок, хтось з кимось про щось домовився. Те, що відбувалося останнім часом, при всій агресивній риториці росії до нас, а ми не те, що не готувалися, ми, навпаки, різали всі воєнні програми.
Добре, що під Вознесенськом зупинили ворога. До речі, мої колеги по депутатству разом із військовими стояли на барикадах і зі зброєю в руках боронили місто. Робили, що могли. Я з ними був на постійному зв’язку, бо допомогти ми їм нічим не могли. Тоді ми вибратися з Миколаєва нікуди не могли. Тоді була спроба захопити аеропорт, траса обстрілювалася, не можна було проїхати, але на зв’язку були. Я саме в той момент телефонував, коли був бій за Вознесенськ, і все чув. Ці люди, слава богу, всі живі й здорові. Там навіть місцеві мисливці відстрілювали десант ворожий. Ворог не очікував, що буде такий спротив. І якби Вознесенськ не піднявся ось так героїчно, якби миколаївці не втримали, то невідомо, що було б сьогодні тут з нами. Ще скажу: найцінніші люди ті, які пройшли в свій час через АТО. І щоб всі розуміли, ті території, які були окупованими, там основне полювання велося на атовців. Дивилися наколки, підіймали всі архіви в сільських радах, навіть фото в школах ретельно оглядалися. Якщо знаходили автовця — то розстрілювали. Я знаю, що відбувалося в Херсоні. Там були зґвалтування, тисячі машин розстріляних. І були свої герої, про яких не говорять. Для прикладу, голова вірменської діаспори в Херсоні дав росіянам хабар, винайняв декілька автобусів і вивіз з-під Херсону людей, які опинилися в пастці. Якщо говорити про справжніх героїв, то ми їх просто не знаємо навіть на території Первомайська. Візьмемо відомих в Первомайську, нагороджених владою за щось. Нагородили тих, хто близький до влади, і тих, хто голосніше за всіх кричить. А тих, хто тихо робить свою справу, як хлопці із Південної Гарди, які за свій рахунок практично все роблять, то про них і не згадали. То всі, хто отримав грамоти, то пилюка в порівнянні з ними.
«Не до всіх прийшло усвідомлення»
— Пройшов час, паніка відійшла, і для більшості прийшло розуміння, що щось треба робити під час війни. Чим наразі займаєтеся і які плани маєте?
— Не до всіх прийшло усвідомлення. Більшість, на жаль, як жила, так і продовжує жити, особливо в тих містах, де не було війни, де лиш відгомін. Ніхто не розуміє і не хоче розуміти, як живеться насправді переселенцям. І я не тільки про Первомайськ. Запитання, яке звучить звідусіль: «Чого ви сюди понаїхали?» Ніхто не хоче усвідомлювати, співчувати та допомагати. Це роблять одиниці. Ми працюємо над проєктом будівництва соціального житла. Я через свої канали намагаюся вирішити та допомогти у зрушенні цього питання. Зібрав інформацію, в тому числі, яка стосується безпосередньо Первомайська, а раптом інвестори зацікавляться. Плюс питання по водоканалу. Є ще перспективні проєкти розвитку територій. Це хоч і комерційні проєкти, але їх треба затягувати сюди і розповідати, що можна тут вибудувати на перспективу. Для прикладу, є ідея на місці цукрового заводу побудувати вантажний термінал для зерна. Тут було б цілком логічно, бо ж аграрний регіон. Але якщо ми не затягнемо сюди інвесторів, то нічого не вийде. Я з цим питанням ходив до мера і виявляється, що вони теж на перспективу працюють в цьому напрямку. Словом, треба не сидіти і мріяти, а треба робити і рухатися.
— Дякую за розмову.
