Як сьогодні Всеукраїнське громадське об’єднання «Об’єднання матерів та дружин захисників України» вибудовує роботу та планує майбутнє, що може запропонувати родинам, які втратили захисників? Журналістка розпитала керівницю відокремленого підрозділу у Первомайську Наталію Самичко.
Наталія Самичко
Як у Первомайську був заснований відокремлений підрозділ
— Розкажіть, як ви стали головою первомайського осередку Всеукраїнського громадського об'єднання «Об'єднання матерів та дружин Захисників України»?
— Я сама пройшла шлях, який нині проходять члени нашої організації. Пройшла через військкомати (військкомат зараз — територіальний центр комплектування та соціальної підтримки — ред.), військові шпиталі, соцзахист та Пенсійний фонд. Я уже півтора роки, як без чоловіка. Він був у мене кадровим військовим. 23 роки відслужив, і коли з чергової ротації з Донбасу повернувся, то у нього діагностували рак легенів. На жаль, четвертої стадії. Коли ми кинулися лікуватися, то жоден шпиталь не захотів брати кадрового військового. Довелося лікуватися самотужки. І коли я пройшла всі ці кола пекла, коли рідна людина пішла, бо ми не змогли його врятувати, я зрозуміла, що зможу допомагати іншим. Зможу ділитися тим, через що пройшла сама. І, напевне, в душі я розуміла, що мені треба на щось інше переключитися. Тож якщо я можу людям розповісти, як чогось уникнути, або як краще спрацювати з військкоматом, або як краще вирішити питання у соціальному захисті, то чому б мені цього не робити.
Я за фахом педагог, у мене 8 років педагогічного стажу, але останніх п'ятнадцять років я працюю з дівчатами та жінками в американській компанії «Ейвон». Я підприємниця. Пройшла дуже багато різних тренінгів, було багато зустрічей. Саме звідти у мене досвід співпраці з жінками. Тому, коли я прийняла для себе рішення очолити цю організацію, то мала уже певний досвід спілкування з жінками. Тому для мене легко було спілкуватися з родинами саме з такими, які проходять той шлях, що пройшла і я. Я сама знайшла це громадське всеукраїнське об’єднання і сама до них зареєструвалася. Потім познайомилася з керівництвом. У цього об’єднання є дев’ять філій в Україні, а ми уже у них в підпорядкуванні. Для прикладу, якщо є якесь звернення на місцеву раду чи райраду, то я звертаюся до керівниці. Вона уже долучає юридичний відділ, який нам допомагає написати правильне звернення, дають реквізити. До речі, у нас дуже потужний юридичний відділ з грамотним юристом. Також є психологи, які працюють з нами. Підписаний Меморандум із Червоним Хрестом та з іншими благодійними організаціями, які нам допомагають. Ось перед Новим роком вони допомогли нам із подарунками для дітей. Також вони оплатили нам одноденний відпочинок в Мигії. Це був прекрасний день, коли всі змогли розвантажитися психологічно і відпочити на природі. Ви ж розумієте, що у нас в організації ті, хто має гіркий досвід втрати рідних. Це дуже непросто пережити горе втрати рідної людини, взяти себе в руки і йти по життю далі.
«Гуртуємося, щоб вирішувати спільні проблеми»
— Які напрямки роботи організації?
— Ми займаємося загиблими, полоненими, безвісти зниклими і родинами УБД. Це величезний пласт роботи, де щодня стикаєшся з болем та зневірою. Підрозділ працює за напрямками психологічної та юридичної підтримки родин військовослужбовців, адвокаційної роботи, розширення соціальних гарантій та інше. Звісно, що ефективне розв’язання проблем можливе, якщо є розуміння і підтримка з боку органів влади. Головними напрямками ГО є психологічна підтримка жінок, гуртування навколо вирішення спільних проблем, гуманітарна допомога, організація заходів вшанування пам’яті полеглих воїнів, а також заходи, спрямовані на психологічну реабілітацію та адаптацію родин загиблих захисників.
Арт-зустрічФото: з архіву організації
— Які юридичні питання доводиться найчастіше вирішувати і як ти їх вирішуєте?
— Коли ми починали у вересні минулого року, нас було лише 13 осіб. На жаль, на сьогодні нас уже більше ста. Причому зараз до нас долучаються родини із Кривоозерщини, Врадіївщини, Братщини. Тому сьогодні дуже гостро постала проблема з приміщенням. Через те, що місцева рада у Первомайську нам двічі відмовила, то довелося піти в райраду. Там нас гостинно зустріли, завжди допомагають в організації проведення заходів. Зазвичай, нас збирається 30 і більше осіб. Зараз нам край потрібна кімната для щоденної роботи, бо я орендую офіс за свої кошти, але, на жаль, його замало стало. Остання зустріч була з психологом, нас було 14 людей, то нам не було куди навіть присісти. Щодо юридичних питань, то до нас найчастіше звертаються з питань захисту прав жінок. Адже, на жаль, у нашій державі жінка малозахищена, і найчастіше звертаються родини, де, для прикладу, подружжя прожило десять, а то і більше років разом, але не було зареєстроване як подружжя. Тоді треба доводити, що вони офіційно проживали та вели спільне господарство. Це дуже складне питання. І так у відсотків із 70-ти. Дуже багато родин, де матір-одиначка, і потребує допомоги на дітей. Це теж складно. Є родини, де беремо тести ДНК, доводимо, що це батьківські діти. Це все непросто, але ми робимо. Є адвокати у нас, є адвокаційні тренінги для таких керівниць, як я. Кожного тижня від Всеукраїнського об’єднання онлайн у нас проходять заняття. Вони повністю нам розповідають, як правильно писати звернення, до кого звертатися, мета звернення, результат. Ми маємо уже певний алгоритм роботи. Є посібники навіть, за якими ми працюємо з певною категорією. Пакет документів, що робити, куди йти. Комусь потрібно починати з військкомату, але у всіх по-різному. І це не завжди питання, які можна вирішити тут, на місцевому рівні. Найскладніше з військкоматом, бо військові частини не надають повністю всі пакети документів, а пакети там великі. Є військові частини, де добросовісно ведеться документація і по пунктам все передають, а часто буває по-іншому. Питання зі службовими розслідуваннями. Командири відділень не завжди подають відомості для того, що відкрити справу. Це, для прикладу, коли зникає людина або в полоні. Тут потрібно збирати свідків, опитувати побратимів. Це все час, а його не завжди вистачає. Плюс недопрацювання в стройових частинах.
— Чи багато родин в організації, де є безвісти зниклі?
— У самій організації близько 12. Найчастіше нам в цьому питанні допомагає Червоний Хрест. Саме там є велика пошукова база. Допомагає також Координаційна рада. Нещодавно Координаційний штаб до нас приїздив і проводив тут зустріч. Там алгоритм такий: записуєшся в чергу, а вони доволі великі, і чекаєш. Це може бути індивідуальна зустріч, а можна відвідувати і групові зустрічі, де теж можна ставити запитання. Є у нас родини, які більше року шукають своїх рідних. Вони вважаються безвісти зниклими. Для прикладу, є родина, де дружина загиблого військовослужбовця живе в Дніпропетровській області, а мама живе тут. Наш військкомат надає довідку про те, що він безвісти зниклий, а дружина тим часом їде в Дніпро, здає тест ДНК з сином, знаходить тіло, як з’ясувалося, невідомого, і поховала. Все це робить без мами і заради грошей. Тобто, невідому людину визнали загиблим. Мамин тест ДНК до уваги не взяли і визнали його загиблим. Мама приїхала на похорон, але її не впустили. Вона розуміє, що то не її дитину поховано, але там зробили свідоцтво про смерть і матері довелося теж робити дублікат. Коли вона звернулася до військкомату, там їй відповіли, що такого бути не може, бо він вважається зниклим безвісти. І таких ситуацій у нас уже дві. Зараз родина є з Кінецьполю, де теж не було більше року військовослужбовця і зараз військкомат наполягає, що він серед загиблих. А рідні знайшли його в списках полонених і навіть ворожа сторона це підтвердила. З військкоматом нам дуже складно працювати. Не знаєш, що родинам говорити, чим підтримати. Адвокати і юристи тут теж безсилі. Тут має спрацьовувати Міністерство оборони, військові частини та військкомат. А ще складність в тому, що немає бази, де було б видно чітку співпрацю військових частин з військкоматами, немає єдиних списків. Це, як на мене, більше про непрофесіоналізм та про халатність. Я не думаю, що немає загальних списків, вони мають бути. Наші адвокати навіть склали нам чіткі заяви, як звертатися до військової частини. Та коли я такий перелік документів дала на наш військкомат, то мені сказали, що ми заважаємо їм працювати. Мовляв, ми ставимо багато незручних питань. Їм не дуже некомфортно через те, що ми підказуємо людям у певних нюансах.
Всеукраїнське громадське об’єднання «Об’єднання матерів та дружин захисників України»
Про упорядкування Алеї Слави у Первомайській громаді
— Як сьогодні вирішується питання з Алею Слави у Первомайську? На якому воно етапі вирішення?
— Це важке питання, бо у нас три кладовища, і таких алей мало б бути три. Але держава, на жаль, виділила кошти лише на одну. Для того, щоб не ображати когось, було прийнято рішення встановити Алею Слави десь в центрі міста, але, на жаль, місця не знайшли. У Сквері Перемоги комунікації не дозволяють, біля залізничного вокзалу — не витримають комунікації. Запропонували біля медучилища, але там теж незручне місце, тому родини були проти. Нещодавно відбулася зустріч у міськвиконкомі, де обговорили ще одне місце. Воно начебто й непогане, але єдине, що це не центр міста. Це біля військкомату. Дівчата кажуть, що незручна логістика.
— А коли має початися етап реалізації?
— Кошти уже надійшли, плитка уже закуплена, стела в процесі виготовлення. Трішки потепліє — і піде процес. Нас ще турбує питання встановлення пам’ятників. Бо на початку була ідея щодо встановлення пам’ятників за гроші з місцевої програми. Але коли почали втілювати в життя, то на практиці виявилося це зовсім незручно. Бо тендер на «Прозорро» виграла організація, яка знаходиться в Житомирі. Логістика незручна, далеко доставляти. І тоді вирішили: перших десять пам’ятників, тих, хто погодився, хто обрав ескіз і кому сподобалося (з десяти — дев’ять погодилися) встановити. Після цього припинили тендер на «Прозорро» і вирішили внести зміни в цю програму і прописали, що родини загиблих встановлюють за свій кошт. Потім має бути фотофіксація встановленого пам’ятника, перелік документів і компенсація від міської ради в межах 38 тисяч. Якщо родину не влаштовує такий пам’ятник, то вона може собі замовляти інший. Але компенсація буде лише в межах 38 тисяч гривень. Я нещодавно писала депутатський запит щодо того, що на Кам’яномостівському кладовищі найбільше захоронених, то питала, чи буде місцева рада між могилами робити плитку. Відповідь була така, що плитка лише посекторально буде встановлена. У ради немає грошей. Ті перші, які поховані, то родини поки не дійшли певної єдності в думці, то вони будуть самостійно скидатися коштами, щоб покласти плитку. На Богополі та Вознесенському кладовищі ситуація складніша, бо дуже розкидані поховання. І дуже багато поховано серед цивільних. Це було бажання і рідних. А влада згідно законодавства не може втручатися в цей процес. Загалом, процес упорядкування Алеї Слави мав би вирішуватися ще як тільки з’явилися перші загиблі захисники.
Детальніше про роботу первомайського підрозділу
— Як відбувається співпраця вашої організації з органами місцевого самоврядування?
— Найчастіше ми звертаємося до них, коли нам потрібне приміщення для зустрічей. І, звісно, коли влада організовує свої зустрічі. Вони нас самі запрошують на обговорення питань, для прикладу, Алеї Слави, обговорення місцевих програм. Щодо плідності комунікації, то я би сказала, що десь 50/50. Іноді пропозиції, які вносить місцева рада, бувають конструктивними, а іноді недопрацьовані. Вони хороші в теорії, а на практиці деякі неможливо втілити. Теорія — це добре, а практика — це інше. І не завжди у влади є бажання нас чути. Для прикладу, ми зверталися до соцзахисту про виділення приміщення, то нам порекомендували ветеранський хаб, де апріорі нам не вистачає місця. То ми пішли в райраду, там нам надали актову залу. Так само з дітками, ми теж базуємося на базі приміщення райради. У нас діточок на зустрічах від 12 до 14 буває.
У нас в організації є два дні, коли ми працюємо безпосередньо в офісі. Це п’ятниця — жіночий день, і середа — це дитячий день. У п’ятницю ми зустрічаємося з дівчатами і працюємо в групових заняттях з психологом. Потім обговорюємо нагальні проблеми. На одній із останніх зустрічей дівчата говорили саме про стипендії, які були від міста. То говорили про її повернення. Але знаєте, для всіх це буде складно. Бо таких родин уже багато, близько двохсот. Більше 130 загиблих, плюс полонені та безвісти зниклі. Місцевий бюджет це не потягне. Але є інше питання: щоб родинам отримати суму у 15 мільйонів, то на це йде від восьми і до чотирнадцяти місяців. А як жити весь цей час? Маленькі діти, жінка не може працювати, бо в декретній відпустці. Поки вона отримає ці великі гроші, то їй треба якось жити. Пенсійний фонд оформляє все, це але поки ця процедура триває, то ця стипендія рятувала б родини. Ці родини, які перший рік після втрати рідної людини, то їх потрібно було б підтримати. Я думаю, що треба писати депутатське звернення. Це з програми «Громада, де зручно всім». Зараз там є два пункти, які стосуються родин загиблих. Перший пункт — це одноразова сума при похованні, і щорічна — на 29 серпня на всю родину — 10 000.
Щодо зустрічей, то ще у нас є спільний день, коли ми разом молимося за наших хлопців. Це відбувається у нашому храмі (Православна церква України — ред.), а отець Володимир (священник Володимир Головчак — ред.) уже для нас став рідною людиною. Якщо на початку було нас по три-чотири людини, то сьогодні уже нас збирається немало.
Середа — дитячий деньФото: з архіву організації
— Хто вас фінансує?
— Ми неприбуткова організація, тому співпрацюємо з благодійними фондами від Всеукраїнського об’єднання. Іноді БФ нам надають свої пропозиції, а іноді ми пишемо гранти. Зараз у нас є спеціальна група, яка пише гранти. Нас навчають. Це цікаво, змістовно і це сфера розвитку для родин такого статусу. По законодавству такі родини мають право на написання грантових програм, і якщо родина бажає перекваліфікуватися, то в перспективі може відкрити власну справу. До речі, це і мій розвиток в тому числі. І ми з дівчатами будемо в цьому напрямку працювати. Хотілося б написати грантову роботу щодо відкриття реабілітаційного центру. Це нам дуже потрібно. І мені це близько. Хочеться працювати з дітьми та жінками. Тому будемо працювати в цьому напрямку.
«Жінкам треба впевнено стати на ноги»
— Щодо питання реабілітації військових. Чи є якісь задумки?
— Ми вже говорили в своєму колі, що коли закінчиться війна, то у нас розпочнеться внутрішня війна. В тому плані, що дуже багато повернеться хлопців контужених, поранених, багато морально зломлених і нам усім буде дуже важко. І недаремно сьогодні з’явилися курси трактористів для жінок. Нам, жінкам, потрібно буде тягнути не лише дітей, а й чоловіків. Нам потрібно бути сильними. Дівчатам кажу, що нам треба стати впевнено на ноги. Бо коли повернуться чоловіки з полону, або з війни, нам потрібно бути самим впевненими. Бо потім буде ще більше роботи, ще складніше. Тому нашому суспільству треба бути готовими до того, що не один реабілітаційний центр потрібно буде мати. Не один психолог і психіатр, а і медики цілодобово.
— Які плани на перспективу?
— Спочатку нам було простіше, бо не так багато було людей. Тепер, коли більше, то важче. Зараз у мене є заступниця — Вікторія Ходарківська. Ми допомагаємо одне одній. У нас підписаний меморандум з Червоним Хрестом, з психологічною службою від Медичного корпусу. Від них працює два психологи, і у ветеранському хабі теж працює психолог. Сьогодні кожні третій потрібна психологічна допомога, тому й з’явилися жіночі дні — п’ятниця. Хтось просто приходить — і плаче, хтось розповідає про свої проблеми, хтось вислухає, хтось щось підкаже, хтось на когось може вплинути. Ми тут використовуємо усілякі методи. Тому будемо продовжувати рухатися в такому напрямку. До речі, є така державна програма, як «Автошкола». Всі наші родини мають право відвідувати такі заняття. В соцзахисті є спеціальний фахівець, який займається цим напрямком. Так от: ми уже записали 32 особи, в планах дійти до 45. Ми дуже багато розкриваємо тих державних програм, які є корисними для наших людей. У соцзахисті немає такої можливості, щоб донести до всіх їхню суть, тому ми їм в допомогу. Це і автошкола, і зубопротезування, і санаторно-курортне лікування. Зараз працюємо над програмою «Автошкола». Потім займемося санаторно-курортним лікуванням. А між тим запрошую на перезавантаження, на день народження Шевченка. Це будуть квести, розваги. Звісно, ці родини не танцюють і не співають, їм ще не скоро буде до таких розваг. Але заходи по перезавантаженню нам край потрібні. Люди здружуються один з одним, надають поради, підтримку, а це важливо. Думаю, що ми додамо ще один день в нашій організації. Це буде день розвитку, навчання. Рано чи пізно дівчата вийдуть з декрету і потрібно буде десь працювати. А містечко у нас невелике, роботи не так і багато, тому грантові пропозиції дуже виручать. Треба буде просто об’єднуватися. Писати разом, щоб у нас був один великий реабілітаційний центр. Територія дозволяє, природні ландшафти у нас гарні, все для цього є. Треба лише руки, розум, брати і писати. Думаю, що нам варто писати.
— Кажуть, що час лікує?
— Ні, не лікує, він приглушує. Якийсь період біль затихає, але коли залишаєшся наодинці, тоді все одно біль повертається. З часом ти рідше про це згадуєш, але біль на душі при цих згадках все рівно є. Є дівчата, хто до року уже себе почувають більш-менш, а є такі, які уже й до двох років після втрати рідної людини, а вони й досі не можуть відпустити ситуацію. Вони приходять додому і скрізь у них фото, вони спілкуються з загиблими, як з живим. Тут уже не завжди й психолог в допомогу. Але ми намагаємося цих дівчат гуртувати біля себе і так допомагаємо долати біль. Бо ж життя продовжується, є діти, заради яких треба продовжувати жити.
— Що б ви побажали первомайцям?
— Хочу, щоб всі розуміли, що війна триває. Я розумію, що життя продовжується, комусь весело, хтось народжується. Але не на часі нам святкувати та викладати це в соцмережі. Звичайно, всі ми маємо якісь свята, але зараз маємо бути дружними, щоб наші хлопці повернулися живими додому. А ті, що повернуться, щоб ми могли їм дати раду. І до цього вже потрібно зараз готуватися. Первомайцям треба трішки менше святкувати, а більше працювати заради наших хлопців та нашої Перемоги. А ще — донатити! Велика війна — це війна кожного. І сьогодні маємо всі гуртуватися для взаємодопомоги.
Якщо вам потрібна підтримка та консультація з питань, якими опікується ГО, звертайтеся до голови первомайського осередку Всеукраїнського громадського об’єднання «Дружини та матері захисників України», за телефоном: +38 (096) 383-21-65, Наталія Самичко.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
