Історія голодного 33-го від довгожительки з Кам’яного Мосту ляже в сюжетну канву документального фільму про Україну нідерландського режисера Арнольда ван Брюггена.
Журналіст із Нідерландів шукав свідків давніх подій
У лютому 2024 року нідерландські журналісти зніматимуть документальну історію про події, які призвели до російсько-української війни. У сюжетній лінії плануються розповіді від давніх історичних подій до сучасності. Цікавляться іноземці й питаннями Голодомору 33-го. Нам вдалося поспілкуватися з очевидицею подій голодного року — довгожителькою із Кам’яного Мосту Лідією Андріївною Пономаренко.
Лідія Андріївна Пономаренко
П’ятиденний візит нідерландського журналіста Арнольда ван Брюггена та київської фіксерки Олени Макаренко визначив головні сюжетні лінії майбутнього фільму про Україну. Нагадаємо: іноземні колеги приїхали попередньо вивчити ситуацію в регіоні. Серед основних моментів: причини російсько-української війни, процес роззброєння 1996 року в рамках Будапештського меморандуму, історія нашого краю та історії людей. Серед усіх і стотрирічна Лідія Андріївна. Старенька нині проживає в Кам’яному Мості, а доглядає її односельчанка Марина, колишня соцпрацівниця. Посприяла ж нашій зустрічі місцева ексбібліотекарка та активістка Ольга Скрипник, яка здавна підтримує та опікується бабусею.
Лідія Пономаренко: «Я добре пам’ятаю, як нашій сім’ї доводилося виживати в той голодний рік»
Лідія Андріївна ще й досі добре пам’ятає події далекого тридцять третього. Тоді їй було тринадцять. Розповідає, як масово вмирали люди, як комсомольці з комуністами відбирали у людей останнє та як трав’яні ліпахи допомогли їй вижити в той голодний рік.
«Мені було тринадцять, — каже довгожителька, — тож я добре пам’ятаю, як нашій сім’ї доводилося виживати в той голодний рік. Їли пряжену пшеницю, збираючи її в степу, теребили і їли. Кукіш, щавель, а як була висівка, то ліпили коржики. Це як коров’ячий ліпашок. Ми на бур’яні виросли. Їли гриби зморшки, там, на горі у Петрівці, росли. Мама наказувала варити довго і зливати воду, а потім можна було їсти. Часто люди труїлися, бо недоварювали. Батьки, хоч і працювали, та нічого не отримували в колгоспі, хіба що жменьку макухи та кабакового насіння. Це давали тим, хто в полі працював, а ще жменьку сої та ополоник юшки. Ту сою треба було цілий день варити. Люди мерли масово, особливо діти, просто падали і все. Щодня ховали померлих. Та хіба то можна назвати похованням. Труни не було з чого зробити, тож заривали в землю просто так. Коли померла моя бабуся, то її просто загорнули в дитячу ковдрочку, так і закопали в землю. Я це добре пам’ятаю, я тоді уже до школи ходила. Ні їсти, ні одягнутися не було у що. Мама моя раніше працювала на багатих, тож справила собі одяг, а потім обносилася зовсім. Забирали у людей останнє, навіть хустки знімали, спідниці. Робили комуністи все, що хотіли. Та і Голодомор влаштували спеціально. Того року врожай був гарним, а вони все спеціально вивозили, все зерно до моря, та і в степу стільки згнило зерна. Взагалі, мої батьки вважалися зажиточними, бо мали пару коней. Батько їх купував, щоб землю обробляти. За одну 200 рублів платив. Одну кобилу геть загнали до смерті комсомольці. Сів один і почав її полем ганяти, так і загнав до смерті. Я тоді дуже плакала. А іншу кобилу на табори до Мигії відправляли. Батько через те і зліг. А кобила гарна була, брала участь у скачках, могла чотири метри у висоту стрибнути. Це вона мене вкусила за щоку, і досі шрам є. Нелегке нам життя дісталося, виживали, як могли: в холоді і голоді. Страшно згадувати, як люди ішли на роботу і падали, помираючи голодною смертю. А тоді війна в сорок першому. Пам’ятаю, як ми у полі працювали, а тут літаки летять. То всі поховалися, а я, як стояла, так і лишилася стояти. Нічого не боялася, через те, мабуть, і вижила. А то в Кінецьполі траншеї копали. У нас тут румуни були, то вони з нагайками стояли і били всіх, хто їм не подобався. Брат мій під час війни загинув, поховали його у Руженосах в Румунії, батька в сорок сьомому не стало. То ми удвох із мамою залишилися. А тоді заміж вийшла, народила дітей. Серед живих залишилася лише донька, і то нині далеко. Мама ж прожила 91 рік, а тепер мені Бог життя дав. А зараз знову війна. Хочу, щоб путін залишив нас у спокої та йшов у свою росію».
Нідерландського журналіста ще цікавили питання: чи пам’ятає вона Сталіна і час його правління. Питався про секрет довголіття, розпитував про колективізацію, та більше питав про голодні роки в Україні. Саме це і планує відобразити у фільмі. Каже, його розповідь буде крізь призму історій людей. Зацікавився питанням збереження свідчень людей про голодні роки, які свого часу збирала місцева бібліотека, та історією волонтерки Ольги Скрипник. Питав про роботу сільського клубу та відродження традицій. У лютому обіцяв повернутися сюди, і уже буде знімати повноцінний фільм.
Полотняна картина з образом Рембрандта
А, покидаючи хату бабці Ліди, побажав їй міцного здоров’я та подарував полотняну картину з образом Рембрандта. До речі, доживає віку бабця не в своїй хаті. І це її нині дуже турбує. Бо не знає, куди зникли документи на хату. Тож, можливо, приїзд іноземця допоможе пролити світло і в цьому питанні.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
