Є в селі Кам’яний Міст довгожителька. Звати її Людмила Андріївна Пономаренко. Два роки тому, на своє сторіччя, вона ще сама себе обходила. Сьогодні, на жаль, ситуація змінилася: довгожителька уже не може сама собі дати раду і потребує стороннього догляду. А тут ще й певні непорозуміння, про які нам повідомила активістка із села. Журналістка поїхала до старенької, аби побачити на власні очі, як їй живеться і хто ж опікується легендою Кам’яного Мосту.
Людмила Андріївна Пономаренко, 102 роки
Старенькій сказали, що донька поїхала у справах
Людмила Андріївна залишилася сама. Її донька під час війни принесла документи та залишки пенсії у сільську раду і сказала, що має певні проблеми, тож глядіти бабцю не може. І поїхала, залишивши стареньку на опікунство сільради. Любов Олександрівна, староста Кодимського старостинського округу, пригадує, як їм нашвидку довелося шукати людину, яка б опікувалася бабцею. Зголосилася доглянути Людмилу Андріївну донька Любові Олександрівни — Анна. «Вона сусідка бабці. Тож зможе дати раду старенькій», — так розмірковувала староста. Паралельно призначили, щоб до бабці ходила і працівниця соцуправління. У Марини, так звати дівчину-доглядальницю, під наглядом ще четверо таких людей поважного віку. Тож намагалася скрізь встигати, аби нікого не обійти своєю увагою. Почалися нові будні у бабці: зі сторонніми людьми та звиканням до нового стану. Старенькій, щоб її не травмувати, сказали, що донька поїхала у справах і невідомо коли повернеться. А та щоразу запитує: а де ж донька?
У Кам’яному Мості, Первомайський район
Якось в гості до бабусі Людмили навідалася активістка, волонтерка, колишня бібліотекарка села Ольга Скрипник. Раніше вона частенько забігала до бабусі: гомоніла з нею, підтримувала. До речі, коли був у бабці столітній ювілей, саме вона журналістів туди і запросила. Ми тоді розповідали про бабусине життя, як вона пережила голодомор 1932-1933 років, як виживала в роки війни, як трудилася в колгоспі, народжувала дітей та як майже усіх своїх рідних поховала: доньку, чоловіка, сина. Залишилася у неї одна-єдина донька Дуся, онучка та двоє правнуків. Однак насправді вона зараз зовсім самотня. Так от, коли Ольга Миколаївна прийшла і побачила її самотність, подумала, що краще було б старенькій у будинку для людей похилого віку. Поїхала в Катеринку, поцікавилася, поспілкувалася про можливість переведення бабці до притулку. Та бабуся відмовилася, мовляв, в своїй хаті краще буде. Злягла повністю. Піднятися самостійно не може, обходити себе теж, а тут ще й сусідка не має змоги приходити. Тоді Марина зголосилася доглядати бабцю.
Та по селу пішли чутки: мовляв, Марина з Ольгою Миколаївною забрали у старенької пенсію. Такий наклеп, звісно, обурив жінок. Ось тоді й запросили журналістів. Про свій приїзд повідомила місцеву владу. Дорогою підібрала працівників старостату Любов Олександрівну Гевко та Ольгу Михайлівну Абоімову і разом поїхали до бабці.
Кам’яний Міст
Будинок Людмили Андріївни на крайній вулиці, далі лише степ та поле. Сусідів негусто, як в селі. Двері відчинені навстіж — провітрюється. Біля хати невеличкий квітник, виноградник та невеличкий пандус (видно, зроблений нещодавно).
Пандус біля хатиФото: Наталія Клименко
У хаті чистенько. Підлога вимита, пічка топиться, бабуся нагодована і умита. Питаю, чи все в неї в порядку. Каже, що так. «Ніхто вас не ображає?» — «Та ні, все добре, — відповідає. – Мене годують, допомагають вийти на вулицю. А зовсім недавно голова Кам’яномостівської громади Олександр Ляхов передав візок. Тепер можна і на вулицю. Дякую за увагу». Бабця Мариною задоволена. Каже: кращої доглядальниці годі й шукати. Дякує, що не залишають її поза увагою місцеві керівники та давня подруга. За гроші не питаю: якби зникли, то бабця уже б сама сказала. Старенька говорить свідомо, інформацію не плутає.
Так начебто і все добре: бабцю доглядають, в подвір’ї трава скошена, в холодильнику їжа є, зрідка хтось заходить в гості. Останнім разом навіть журнали принесли, щоб могла читати, окуляри напитали. Що ще треба у сто два роки?
У будинку Людмили Пономаренко
Розговорилися з керівництвом села. Кажуть, що бабцю не кидають напризволяще. Весь час хтось є. Та і всі, хто під супроводом старостату, доглянуті. Марина у них на 0,75 ставки працює. Управляється. Що взялася доглядати бабку після своєї основної роботи, то до цього претензій не мають. Головне, аби роботі не заважало. Марина не суперечить, підтверджує. Пенсію бабці приносять додому, за її бажанням, а уже вона сама розпоряджається, кому, за що і скільки платити за послуги.
До розмови долучається Ольга Миколаївна. Бесіда набуває гострішого характеру. З’ясовується, що жінки між собою давно конфліктують, але це до справи не має ніякого стосунку. Кажуть, Миколаївна — активістка на селі, але іноді її багато. Ольга Миколаївна має свої аргументи з цього приводу, але розмову припиняємо: не хочеться копирсатися в старих непорозуміннях.
Ще раз заходжу до бабусі в хату. Вона дещо оживилася і каже: «Воно добре, що глядять, а рідних то хочеться бачити і чути. Допоможіть віка дожити». А прощаючись, додала: «Допоможіть повернути документи на хату. Десь ділися уже дуже давно», — і так міцно схопила мене за руку. «Ото поворот», — подумала я. Та то вже інша історія: спадщини та родинних стосунків. Можливо, колись і дізнаємося, куди ж поділися документи на будинок та на кого вона тепер переоформлена, бо, як сказала бабуся, її законний спадкоємець, відмовився від будинку і шукати документи не збирається. От таке воно життя, коли тобі сто два.
Ситуацію журналісти триматимуть в полі зору.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
