Герой цього матеріалу — Денис Козуб. Йому 19 років, студент Миколаївського національного аграрного університету, навчається на технолога харчового виробництва. Любить готувати і уміє гарно малювати. А ще Денис розповів, як війна відібрала у нього рідний дім, а його мама стала до лав ЗСУ.
«Готувати — це моя пристрасть, а малювання мене заворожує»
— Чому ти обрав саме цю спеціальність та саме цей університет?
— Бо готувати — це моя пристрасть. Хоча це трохи не те, чого я очікував, але, тим не менш, дуже цікаво. Це дає поглиблений погляд не те, чим я хочу займатися. Я багато пізнаю нового: можливості роботи на підприємствах, та ж гігієна харчових підприємств. Раніше я навіть не задумувався і гадки не мав, як це може бути цікаво.
Денис Козуб, МиколаївФото: з особистого архіву
Щодо вибору університету, то тут все просто. У мене був тісний контакт з окремими людьми цього вишу. Тож, починаючи з 11-го класу, я уже кілька разів відвідував його, спілкувався з викладачами. Для людей з МНАУ я робив екскурсії нашою школою. Потім подумав: «А чому б не спробувати свої сили саме в цьому напрямку?» Ось так і зважився вступити саме сюди.
— Видно, що тобі подобається. А як щодо іншого твого захоплення? Наскільки я знаю, ти почав малювати відносно недавно.
— Історія досить смішна. Раніше я любив малювати «каракулі», назвемо їх так, а знайомі мої малювали гарно. Я поставив собі ціль малювати так, як вони. І одного разу я сів і намалював адекватний малюнок. І так все сталося само собою. Далі все це переросло в щось більше, ніж бажання бути, як інші, стало захопленням. Я сідаю малювати — і з голови виходять всі тривожні думки. Намагаюся створювати малюнки на соціально важливі теми. А ще я надихаюся музикою. Почувши її, я шукаю до неї картинку, те, з чим вона поєднується. Під конкретну музику я створюю конкретний малюнок. Це таке своєрідне поєднання емоцій з малюванням. Особливо мене заворожують моменти розмальовки і зображення ліній. Це все таке заспокійливе, я просто забуваю про все і всіх. Правду кажуть творчість — то велика сила.
— Чи є у тебе ще якісь захоплення, про які б міг розповісти?
— Люблю читати фентезі на кшталт «Гаррі Поттера» і «Відьмака». Це допомагає заглибитися і розвивати свою фантазію. Завдяки цьому бачиш світ зовсім інакше не тільки тоді, коли книга в руках. Ще планую навчитися грати на синтезаторі, бо люблю музику, люблю клавішні.
«Ворожа ракета поцілила біля нашого будинку і практично зруйнувала його»
— А ти пам’ятаєш той страшний день, коли розпочалася війна?
— Було годин п’ять ранку, мене розбудила мама. Я одразу почав гортати стрічку новин, писав друзям. Це було страшно. Скрізь відчувалася паніка: всі бігли знімати гроші, купувати харчі та інше. Пам’ятаю, як ми клеїли вікна скотчем хрест-навхрест.
— Чи виїжджав ти кудись?
— Ми з сім’єю сиділи вдома до останнього. Їхати не було куди, а за кордон не хотілося. Нам запропонували поїхати в Іспанію, але ми відмовилися, бо це зовсім інший для нас світ. Хоча коли багато моїх друзів роз'їхались, я теж хотів, але не наважився, бо розумів, що там буде складніше, ніж тут. А потім ворожа ракета поцілила біля нашого будинку і він практично був зруйнований. Це була ніч, здається, з 30 на 31 липня. Я пішов до друзів і лишився у них ночувати. Вдома були мама, брат і дід. О другій ночі мене розбудив дзвінок. Мама сказала, що в сусідній дім був приліт і наш дім теж серйозно постраждав. Через комендантську годину я повернувся додому лише о 6:30. Близько десятої години до нас приїхали родичі з області. Нам довелось поїхати до них. Дві години дороги — і я вже там. Потім приїхали мама з братом, а дід поїхав до своєї сестри у село. Жив я там 13 місяців. Згодом ми купили новий будинок у Миколаєві — і вже третій місяць ми тут. Відносно нашого постраждалого будинку була проведена експертиза. Сказали, що він відновленню не підлягає. Нам обіцяли грошову компенсацію, але її досі немає.
— Якщо я не помиляюсь, ці 13 місяців ти перебував у Южноукраїнську?
— Я жив не в самому Южноукраїнську, а в одному богом забутому селі. Це десь за 25 км від міста. Лікарня, аптека, дитячий садочок — все в одній будівлі. Школа, два магазина. Три чи чотири вулиці, словом, нічим не примітне село, хоча там був місцевий колорит. Люди, в основному, приємні. Дороги заасфальтовані. Місцеве смт, до якого ми часто їздили, теж було непогане: і ринок, і теж все заасфальтоване, величезна шикарна лікарня. В Южноукраїнську я був разів шість. Звісно, в селі жилося складніше, ніж в місті. Мені доводилося працювати в місцевій лікарні безкоштовно.
«Моя мама вже більше року служить»
— Чи є у вас родичі, які зараз на війні. Або ті, хто займається волонтерством?
— Так, моя мама вже більше року служить медиком, завдяки чому і заробила на новий будинок. Рідко буває вдома, але часто дзвонить. Під час навчання вона пошкодила коліно. Тепер їй потрібна операція, але вона не хоче її робити. Каже, що медики зараз потрібні на фронті.
— Війна триває вже майже 2 роки. Чи є якісь думки щодо ситуації в країні і в цілому?
— Звісно. Я постійно слідкую за новинами і радію хорошим новинам на фронті. Головне — щоб була підтримка країн і після закінчення війни, щоб від нас не відвернулися. Є хвилювання щодо економіки, тому що коли вже самостійно контролюєш сімейний бюджет — відчуваєш всі проблеми в ній. Починаєш розуміти, як важливо берегти кожну копійку.
— Наостанок: можеш поділитися своїми думками та планами на майбутнє?
— В першу чергу потрібно закінчити універ, паралельно розвивати свої захоплення. Хотілося б відкрити своє кафе, бо ні в чому іншому я себе не бачу. За спеціальністю працювати буду лише в крайньому випадку, якщо не вдасться реалізувати плани.
Хочу додати: не слухайте тих, хто каже, що у вас нічого не вийде. Звісно, з першого разу нічого не вийде, треба старатися, тренувати себе. Не довіряйте всім підряд. Нехай у вас буде мало друзів, але вони будуть справжніми. Насолоджуйтесь моментом, бо рутина триває довго, а щасливі моменти минають швидко.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
