Після повномасштабного вторгнення мільйони українців були змушені покинути свої домівки і виїхати за кордон. Війна прийшла і до Катерини Бевзюк, зачепивши її рідний Миколаїв кривавою хвилею постійного терору, гучними сиренами, спробами поневолити та захопити місто, а народ зробити рабами «русского мира». Рятуючись від війни, як і сотні інших, студентка-медійниця опинилася у Німеччині. Там і познайомилася вона з родиною із Донеччини, історію якої записала, щоб поділитися з читачами Гард.City.
Життя — це досвід, який приходить до нас через усвідомлення та через історії. І лише, засвоївши життєві уроки, можна робити певні висновки. Для студентів кафедри журналістики НУК імені адмірала Макарова сьогодні важливим є почути ці історії і навчитися їх передавати. Пропонуємо вам рубрику «Проба пера» від майбутніх журналістів.
«Мою героїню звати Ірина Гайдоба. За освітою Ірина кардіологиня, а її чоловік Володимир — психіатр, — пише Катерина. — Пані Ірині 62 роки. Все своє життя вона прожила на Донеччині, у Покровську. Там вона відбулася як лікар, дружина, мама. У Німеччині вона — біженка».
На жаль, пані Ірина відмовилася фотографуватися. Статтю проілюструємо світлинами з Покровська та району, які в різний час опублікувало Міністерство внутрішніх справ України.
Обстріли Донеччини не припиняютьсяФото: МВС
Ірина Гайдоба: «Для мене це дикість, коли чую, що на російськомовних хтось тиснув»
— У молодості, — розповідає Ірина Гайдоба, — я навчалася в Донецьку, в медичному інституті. Не дивлячись на те, що між собою ми спілкувалися російською, навчання у нас проходили українською. Усі конспекти, термінологія, назви — усе українською, бо по-іншому ми б не змогли нормально працювати. Чи є сенс вчити терміни російською, якщо все життя я працювала і вся документація була українською? З цим усе було суворо завжди. Якщо спілкуватися з пацієнтом ми могли російською, то усі записи, усі рецепти — українською. Моя рідна мова завжди була українська. Це величезний стереотип про те, що «донєцкіє» всі хотіли в росію. Звісно, вистачало ідіотів, які хотіли в росію чи щось таке. Але не всі. Буває дуже образливо, коли хтось косо дивиться, коли я кажу, що ми з Донецька. Від того, що я звідти, я ж не менша українка, аніж хтось, хто умовно проживає в Дніпрі чи Херсоні. Ми всі прекрасно знаємо українську мову. Російська, звісно, переважала, але це тільки у великих містах. Ніколи не було ані утисків, ані нападів за російську. Тому для мене це дикість, коли чую, що на російськомовних хтось тиснув.
Мої донечки уже давно не живуть в Україні. Вони ще студентками поїхали до Німеччини. Там вивчили німецьку та англійську. Ще до повномасштабного вони спілкувалися з нами суржиком, але після вторгнення вони принципово перестали говорити російською. Моя молодша донька сказала, що їй ця мова тепер огидна.
Я ж росла в селі, а там чистою російською ніхто ніколи не говорив. Звичайно, в місті ми всі звикли так спілкуватися, російською, але ж вдома була тільки українська. Ну, правильніше сказати, суржик. Але ж не чиста російська.
Ми в Донецьку завжди любили Україну. Відверто: «ватніков» також вистачало, але де їх зараз немає? Багато «мєсних» здають позиції. Чесно, у мене це в голові не вкладається. Як можна взяти і навести оті ракети на те місто чи село, де ти ріс чи жив? Де зростали твої діти, де ти колись скуплявся в магазині? Була б моя воля, я б взяла автомата і постріляла б їх усіх. Колаборанти страшніше, ніж кацапи. Ця логіка мислення просто не вкладається в голові. Ну, хочеш ти в росію, то хто тебе тут держить? Взяв шмотки і поїхав! Для чого паскудить народ, владу, країну? Це просто хворі люди. Я про них навіть не хочу говорити.
Результати російських обстрілівФото: МВС
«Це неймовірно важко — кинути усе, що ти любив і зберігав стільки років»
— Як склалося ваше життя у Німеччині? Чи маєте ви плани на майбутнє? Якщо так, то які? — розпитую співрозмовницю.
— Ми вже не думаємо про те, що буде завтра, — відповідає Ірина. — Воно й до війни так було, а вона це все закріпила намертво. Ти не знаєш, що з тобою станеться у наступну секунду: сьогодні ти живий-здоровий, а завтра вже й не прокинешся. Я вже й не знаю, що буде. Я стала настільки байдужа до усього, що я просто пливу за течією. Поки що ми з чоловіком вчимо німецьку мову. Щоб отримати підтвердження мого медичного диплому, мені потрібно мати рівень мови С2, тобто по факту, рівень носія. Як я бачу, воно мені надто тяжко йде. У мене вже не така свіжа і молода голова, у мене немає того хисту й бажання її вчити. Зранку ми встаємо з чоловіком, снідаємо, вчимо мову. Далі їдемо на мовні заняття, потім приїжджаємо додому, вечеряємо і знову вчимо мову. Скільки б я її не вчила, не лізе вона мені в голову. Мені дуже й дуже важко, але, як бачиш, вибору немає. Мої доньки допомагають мені у вивченні німецької. Вони мене дуже підтримують. Мої дівчатка — це моя єдина радість. Я дуже рада, що ми з чоловіком маємо змогу на свята їздити до них у Гамбург. Ми хоч відчуваємо, що не одні тут. А за домівкою ми дуже сумуємо. Це неймовірно важко, кинути усе, що ти любив і зберігав стільки років. Життя розкидало усіх рідних і близьких по світу, і тепер уже немає чітко визначеного дому —там, куди прибився, там і дім.
Сподіваємося, у наступному році ситуація трішки покращиться. Ми дуже хочемо з’їздити хоча б подивитися, що там і як там у нас, в Покровську. Чесно, я думаю: як тільки побачу свій рідний дім, то заплачу й не захочу кудись їхати. Взагалі мені часто сниться моє «минуле» життя. У мене було все добре, достаток, родина, друзі, вподобання. Не знаю, від чого ті гади прийшли нас рятувати. Певно, від хорошого життя. От тепер і маємо.
Люди отримують питну водуФото: МВС
«Якби ЗМІ писали про кожен «прильот», їм би не вистачило новинної стрічки»
— Яка ситуація у вашому рідному місті? — цікавлюся, адже, певно, там залишилися друзі та знайомі.
— Ситуація у Покровську далеко не втішна, в принципі, як і в будь-якому місті України, — розповідає Ірина. — На щастя, воно не окуповане, проте там величезні проблеми з водопостачанням. Слава богу, ситуація з водою у Миколаєві покращується, я читаю про вас у новинах. А от про нас у новинах навіть і не пишуть. Якби вони писали про кожен «прильот», їм би не вистачило новинної стрічки. Люди там користуються водою, яку привозять волонтери, або, у кого є змога, риють свердловини. Я скажу так: більшість людей уже звикла. У когось і газу нема, у когось світла. Людина до всього звикає, навіть до таких нелюдських умов. Мій дім, слава богу, стоїть. Зовсім недавно росіяни знову вдарили по Покровську з «Іскандерів». Ми молимося, щоб наше рідне місто вистояло і окупантам не вдалося його загарбати. Якщо навіть подивитися на карті, місто є важливим вузлом для транспортування тієї ж техніки. Ми віримо в ЗСУ, вони сильні, вони втримають.
«Стійте бетонною стіною і не дайте нікому вас зламати»
— Що б ви порадили українцям? — запитую на завершення розмови.
— Я не можу висловити усієї своєї любові до України, — говорить Ірина. — Я дуже щаслива, що, попри такий жах, який відбувається, наші люди демонструють свою войовничість та відвагу. У кожного, звісно, свої проблеми. Про українців в Україні я взагалі мовчу, я не можу навіть уявити, як ті бідні люди живуть. Це ж при тому, що їх додавлюють з усіх боків: і ракети, і обстріли, і шалені ціни. А українцям в Європі я можу порадити одне: стійте бетонною стіною і не дайте нікому вас зламати. Життя одне, і лише ви вправі розпоряджатися ним. Ніхто не має права вказувати вам, як жити і що робити, а тим паче, ніхто не має права це життя у вас забрати. Робіть те, до чого лежить ваша душа. І не забувайте говорити своїм близьким, як ви їх любите.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
