Днями у Кропивницькому відбулася спільна зустріч родин, які втратили своїх рідних на війні, херсонського автора творчої виставки «Мистецтво під обстрілами» Дмитра Оліфіренка та волонтерсько-журналістської групи із Миколаївщини. Організаторами заходу виступили обласний краєзнавчий музей, ГО «Об’єднання болгар «Нашитє хора» та первомайські активісти. Далі — про війну, творчість, дружбу, нові знайомства та наближення перемоги.
Знайомтеся: люди, яких поєднала воєнна творчість
Дмитро ОліфіренкоФото: Наталія Клименко
Це Дмитро Оліфіренко. Він із Антонівки, що на Херсонщині. Познайомилися ми в березні минулого року під час волонтерських поїздок на південь. А посприяв знайомству мій студент кафедри журналістики, реклами та PR-технологій НУК Роман Волинський. Відтоді не пориваємо зв’язків. Дмитро — волонтер, який щоденно ризикує життям, допомагаючи іншим. Знає про «руський мир» не за чутками. Його творчість розпочалася після деокупації Херсона: почав створювати картини з уламків ворожих снарядів. Тепер має мистецьку тематичну експозицію «Мистецтво під обстрілами». Першу презентацію робіт Дмитра ми спільно провели у Первомайську. Тоді й домовилися про творчий вояж Україною. Після Первомайська виставка побувала в Миколаєві, а тепер нам вдалося побувати у Кропивницькому.
Дмитро Оліфіренко та Сергій Осадчий
Сергій Осадчий — голова обласної болгарської організації «Об’єднання болгар «Нашитє хора» у Кропивницькому. З ним у нас давнє знайомство. Творча особистість, болгаролюбець і організатор багатьох творчих болгаро-українських проєктів, в тому числі й міжнародних. Про можливість презентувати виставку Дмитра у Кропивницькому звернулася саме до нього. Готувалися кілька місяців. Нарешті видалася нагода презентуватися у Кропивницькому краєзнавчому обласному музеї.
Олександр Косенко
Олександр Косенко — старший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею Кропивницького. Український поет, член Спілки журналістів України, член видавничої ради «Український пріоритет», лауреат багатьох літературних премій України, волонтер. Наше знайомство відбулося безпосередньо в день презентації. Ми зі своєю виставкою «Мистецтво під обстрілами» долучилися до заходу «І словом і зброєю до Перемоги».
Олена Степанок
Олена Степанок — голова ГО «Єдина родина Кропивниччини». Громадська діячка, активістка, ініціаторка заснування Алей Слави на Меморіальних комплексах Кропивниччини, організаторка волонтерських проєктів на підтримку ЗСУ та їхніх родин. Велику увагу приділяє сім’ям загиблих воїнів.
Олена Надутенко
Олена Надутенко — голова літературного об’єднання «Вітрила». Творче об’єднання відоме і популярне у Кропивницькому. Саме Олена є ініціаторкою зустрічей з творчими особистостями, любителями поетичного слова і бардівської пісні.
Волонтерсько-журналістська група із Миколаївщини: Я, Наталія Клименко — журналістка із Первомайська, ініціаторка мистецького вояжу Україною, викладачка НУК. Студенти кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Роман Волинський та Анастасія Шепель. Студенти кафедри нині працюють над укладанням збірки «Не пробачимо. Не забудемо», в основу якої ляжуть свідчення людей Херсонщини про злочини росіян, серед яких є свідчення й Дмитра Оліфіренка.
Фото: Наталія Клименко
«Дуже добре, що приїхали. Це дасть можливість ще більше усвідомити важливість тематики»
Наш творчий екіпаж був у складі двох ініціативних груп: одна їхала з Первомайська, інша — з Херсона та Миколаєва. Коли приїхали у Кропивницький, біля краєзнавчого музею на нас очікував Сергій Осадчий. Він, власне, і став нашим гідом. Коротка екскурсія, чітка постановка задач — і ми уже в музеї. Тут нас зустрічали його керівники та лідери місцевої громади. Найперше — познайомилися, організували експозицію, погодили формат зустрічі та проговорили важливість теми: «Зі словом і зброєю — до перемоги».
До початку заходу знайомлюся з присутніми. Ось Олександр Косенко. Він у музеї головний і керує процесом зустрічі.
— Як часто проводять такі заходи? — запитую.
— Ми започаткували цілий цикл заходів, які називаються «Зі словом і зброєю — до перемоги». Проходять вони в різних форматах. Це і зустрічі з військовослужбовцями, з молоддю, творчі зустрічі з письменниками. У нас широкий діапазон. Це добрий десяток заходів від початку війни. Часто до нас приїздять гості з інших міст. Для прикладу, був у нас Михайло Журавель, директор Одеського культурного центру, засновник театрального фестивалю «Молоко», режисер стендап-комедії «Тихо начитаний».
— Війна змінила тематику? — цікавлюся.
— Цей цикл зустрічей якраз і викликаний війною в Україні. Часті гості у нас родини загиблих військових сучасної війни. У нас є відділок «Єдина родина Кропивниччини», спільно з якими ми проводимо ще й велику волонтерську діяльність. До речі, перший автомобіль для військових ми пригнали саме завдячуючи їм.
— А як вам наша ідея щодо виставки робіт Дмитра Оліфіренка?
— Дуже добре, що приїхали. Це дасть можливість ще більше усвідомити важливість нашої тематики. Сьогодні ми зможемо поглянути в очі смерті, як би це страшно не звучало. Бо роботи Дмитра є живим нагадуванням страшних реалій. Це трагічно, але водночас це треба бачити, переживати і пам’ятати.
— На ваш погляд, що ще необхідно робити для того, аби людство пам’ятало про все, що відбувається сьогодні?
— На мій погляд, ми можемо багато говорити і робити, але це все таки програма влади. Це має бути цілий комплекс законів саме по захисту родин, які втратили рідних. Дітям маємо дати національну освіту і виховання, а ще ми маємо дати родинам загиблих можливість реалізуватися. Бо самотужки пережити горе важко. Коли держава дбає про таких людей, це буде куди важливіше, бо ті, хто ідуть нас захищати, будуть знати: не дай бог, що з ними, то їхні родини не будуть покинутими.
«Життя після: як родини, що втратили рідних на війні, долають виклики творчістю»
Зліва направо: Ірина Нестеренко, Олена Степанок, Катерина Бузько
Далі знайомлюся з Катериною Бузько та Іриною Нестеренко. Це дружини загиблих героїв сучасної війни. Жінки пережили втрату рідних, зуміли подолати горе і трансформувати його в добро. А ще біль і горе тамували в творчості. Та найважливіше — не розгубили людяності.
«Ми стали дещо жорсткішими, — говорить Ірина, — це правда. Ми пережили втрату рідних, але віримо, що пам'ять про наших героїв житиме у віках. Я й досі пам’ятаю, як мій чоловік, збираючись на війну, сказав: «Хто, як не ми?» Тому ми не маємо права сьогодні про це забувати. Наша пам'ять — у віршах, які народжуються. Я і раніше писала, але тепер все більше про сучасність, про війну і Україну. Я вважаю, що про це треба говорити, кричати, щоб світ і місто бачило це, якою ціною дається те, що діти зранку ідуть до школи, а ми п’ємо зранку каву і можемо жити нормальним життям. У нас є ініціативна група в місті, ми добиваємося, щоб наших героїв достойно вшановували. У нас багато переселенців і треба, щоб вони теж знали, хто боронить їхнє сьогодення».
«Я ніколи не писала раніше, — продовжує розмову Катерина, — це мій чоловік Саша був творчою людиною: писав вірші, музику, пісні. У нього й позивний був «Маестро». А я вперше написала в день смерті чоловіка. Відтоді щомісяця, в день загибелі, 26 числа, у мене з’являються вірші. Я поклялася, що все зроблю для того, аби пам'ять про мого чоловіка жила. Саша віддав життя за свою родину, за сусідів, за Батьківщину. Він вірив, що ми будемо вільними. Тепер цією ідеєю живемо я та моя донька. А ще мрію видати збірку віршів Олександра».
«Наше завдання не залишати поза увагою тих, хто пережив горе та хто бачив смерть»
Олена Степанок не просто обізнана в темі, вона особисто знайома з кожним, хто прийшов на захід. Розповідає про те, як бережуть пам'ять тих, хто боронить Україну, про те, як зуміли об’єднатися і як сьогодні продовжують гуртуватися навколо теми національної пам’яті. «Наше завдання, — каже вона, — не залишати поза увагою тих, хто пережив горе та хто бачив смерть». Активістка демонструє виставку робіт Леоніда Добродняка, яку їхня організація передала музею. Пан Леонід — інженер з більш ніж 50 науковими працями і авторськими свідоцтвами на винаходи. І при цьому понад 40 років він займається вишивкою хрестиком. «Це генетичний код нашої нації, — говорить Олена. — Подивіться на орнаменти, які закомпоновані в кола. Вони нагадують мандали з їхньою сакральною схемою Всесвіту. А ось виставка експонатів сучасної війни. Тут переважно експонати, які принесли сюди члени родин, рідні яких брали і беруть участь у російсько-українській війні. Є невеличкий блок артефактів, які свідчать про події, що відбувалися на підступах до нашого міста Кропивницького. А ще у місті є дві Алеї Слави, де увічнюють пам'ять загиблих. І в цьому заслуга організації».
А далі були поезії: правдиві й чесні, емоційні та хвилюючі. Говорили про біль втрат, про пам'ять, любов та увічнення. Було слово Дмитра Оліфіренка про його життя в херсонській Антонівці, про волонтерство, про злочини росіян, які він бачив на власні очі, та про творчість під обстрілами.
«Ми готові боронити рідну землю і нас ніяка сила не може зупинити»
Розповідає Дмитро Оліфіренко, автор виставки «Мистецтво під обстрілами»: «Я щасливий, що живу. Я розумію, що на правильному шляху. Ми тут всі єдині. Всім однаково болить Україна. І всі прагнуть перемоги. Такі заходи дають нам можливість відчути, що Україна і українці єдині в своїх прагненнях. Ми готові боронити рідну землю і нас ніяка сила не може зупинити. Хіба можна здолати такий народ? Попри біль і горе, життя триває і ми не маємо право на зупинку. Треба рухатися вперед, пам’ятаючи, якою ціною завойовується мир».
«Такі душевні бесіди нам сьогодні потрібні, як ковток свіжого повітря»
Ще довго після заходу люди не розходилися, довго гомоніли між собою, ділилися контактами, робили світлини і планували подальшу роботу. І це стало найкращим доказом того, що такі душевні бесіди нам сьогодні потрібні, як ковток свіжого повітря. Саме вони мотивують, дають надію та віру в те, що ми єдині, а Україна неподільна.
А наостанок ми ще мали можливість побувати в офісі ГО «Об’єднання болгар «Нашитє хора», де Сергій Осадчий нам розповів про роботу своєї організації, про видатних болгар в Україні та зіграв на фортепіано «І на тім рушникові». Втомлені, але щасливі ми роз’їхалися кожен у своєму напрямку.
P.S. До речі, для тих, хто схоче скористатися трасою Полтава — Кишинів, скажу, що проїхати можна. Перевірила на власному досвіді. Звісно, не порівняти з трасою Умань — Кропивницький, але немає уже того жахіття, яке було колись. І ще: дякую кропивничанам за теплу зустріч. Тепер чекатимемо їх на Миколаївщині.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
