Це уже третя моя поїздка в Антонівку і припала вона на кінець квітня: коли тюльпани і бузок, коли соковита трава і сонячні дні, коли поля Херсонщини в очікуванні рук аграріїв, коли на городах місцеві закидали перші насінинки кавунів та чорнобривців, і з надією поглядають на лівий берег Дніпра, сподіваючись, що скоро звідти не летітимуть снаряди та не слідкуватимуть за їхнім життям снайпери. А поки що доводиться бути обережними і жити за правилами воєнного часу. Та про все по-порядку. Тож далі — про поїздку, про емоції та про ситуацію в селі на нулі.
- Частина перша. Як збиралися в поїздку та хто допомагав
- Частина друга. «Вони скидають гранати з дронів на цивільних просто заради забави»
- Частина третя. Розстріляна весна в Антонівці
Частина перша. Як збиралися в поїздку та хто допомагав
Планувати поїздку в Антонівку ми почали ще з моменту попереднього повернення, десь із другої половини березня, а уже активні дії розпочалися за два тижні. Говорили про потреби, шукали необхідні речі та збирали гроші на пальне. Ось тут, в цій частині, розповім більше про тих, хто відгукнувся на потреби. Серед тих, хто був у перших рядах, — директорка п’ятої гімназії Наталія Короткова та її шкільний колектив. Вони розпочали збір необхідних речей у себе в закладі і забезпечили наш гуманітарний екіпаж більшою частиною збіжжя. До речі, через Наталю Борисівну познайомилася і з Світланою Федоренко, яка робить окопні свічки, і домовилися про постачання такої альтернативної «електрики» жителям Антонівки. Скажу, що цей проєкт доволі успішно реалізується і антонівці щиро дякують Світлані за свічки, які і досі актуальні в тих умовах. Далі до нас долучилися працівники райради, зокрема голова райради Алєся Порхун. Вони поділилися гуманітаркою з Німеччини. Не обійшли нас увагою народний депутат України Максим Дирдін, який здійснює міжнародну комунікацію, та керівництво АТ «Санта Україна» Євген Дирдін та Оксана Пастушок. З фабрики надали футболки, нижню чоловічу білизну, халати, причіп та талони на дизпальне, за що особлива подяка. Частину гуманітарного вантажу забезпечили нам Юрій Бородюк, директор міжнародного фонду «Класен», депутат місцевої ради Тимур Глушко та подружжя Станіли. Як кажуть, всім миром збирали.
Неоціненною є підтримка нашої громади, яка допомогла коштами на пальне. Частину грошей, які надійшли на рахунок, а це чотири тисячі грвень, ми витратили не лише на поїздку, а й на потреби для наших військових. Тож усім, хто допомагав, хто підтримував, хто турбувався, хто телефонував і переймався нашими клопотами, — слова щирої подяки від нас та антонівців.
Наталія Клименко, Дмитро Оліфіренко, Юрій Петроченко та Василь Чайковський
Зранку 28 квітня ми вирушили до місця призначення
Ми — це волонтерсько-журналістський екіпаж у складі Юрія Петроченка та Наталії Клименко. Зазвичай про себе писати та говорити не зовсім зручно, але, як кажуть, із пісні слів не викинеш. Шлях на Херсонщину для нас не новий, але кожного разу серце стискається від болю, коли бачиш зруйновані вщент ворогом села, розбиті дороги та зранену снарядами землю. Блокпости минали швидко. Коли говорили, що веземо гуманітарку на Херсонщину, нам посміхалися і бажали гарної дороги. Ретельніша перевірка була на самому Херсонському блокпості. Трагічний інцидент, що стався напередодні на Антонівському мосту (йдеться про поранення іноземного журналіста та загибель українського фіксера), змушує військових та поліцейських нагадувати усім, хто направляється на нуль, про правила безпеки, та звіряти документацію відносно самої гуманітарної провізії. Нарешті ми у Херсоні.
Цього разу здалося, що містом рухається більше автівок та побільшало людей. І це порадувало. Місто оживає, сюди поступово повертається життя, але небезпека ще лишається високою. І про це час від часу нагадують гучні вибухи. У Херсоні і досі не чутно сирен, а напрямок ворожої стрілянини місцеві визначають за вибухами.
Місце зустрічі антонівці — Дмитро Оліфіренко та Василь Чайковський, уже відомі вам наші друзі — призначили нам у місцевій кав’ярні. Про цю херсонську оазу розповідала минулого разу: про особливу атмосферу, про зустрічі та розмови, про смачну каву та теплі обійми. До речі, цього разу тут знову зустріли волонтера та активіста Костянтина Костьорного, бармена Едуарда, і таке відчуття, наче вдома… Невеличкий перепочинок. Обговорюємо нотатки Василя Миколайовича (він пише воєнний щоденник) і далі — на Антонівку. Дорогою зустрічаємося з Даніїлом та його дівчиною Анною. Даніїл побував у лапах окупантів.
Частина друга. «Вони скидають гранати з дронів на цивільних просто заради забави»
Про зустріч з Даніїлом Араліним ми дізналися безпосередньо під час розмови з Дмитром. Він розповів, як за його другом ворожий дрон полював. Цим другом і виявився двадцятирічний Даніїл. Хлопцю довелося пережити не лише атаку дронів, а й знущання від росіян. Вони його затримали за підозрою у допомозі українській армії. Допити влаштували у приміщенні місцевого християнського інституту. Це було під час окупації. Били, голки вставляли під нігті, топили у бочці з водою та використовували електрошокер. Даніїл розповів нам історію своєї «зустрічі» з ворогом. Разом з ним була і його дівчина Анна. Тож далі розповідь від молодих людей.
Даніїл пережив російську катівню
Даніїл Аралін
— Розкажіть історію з дроном.
— Три тижні тому ми ішли годувати собак. Росіяни запустили дрон і скинули спочатку дві гранати. Ми встигли заховатися. А коли поверталися назад, то в районі магазину «Сім-сім», де кінцева зупинка 17-го автобусу, чую звук мотора, і в метрі від нас скинули гранату. Я встиг Аню відштовхнути в сторону, а сам упав трішки нижче. Осколки розірвалися біля сусідської «Газелі». Скинули п’ять гранат. Ми години чотири просиділи, а вони все кружляли. Вони просто беруть і кидають на цивільних гранати. Моя вчителька Людмила Михайлівна теж постраждала від дронів. Скинули гранату просто так - і все. Їм це за іграшки. У мене і друг загинув біля Антонівського мосту. Він пішов по воду. Я в цей час ішов від дівчини, бачу: лежить, думав, що він прикидається, бо гуморний був у нас. Але потім побачив, що у нього дірка в голові. Ось так: просто сходив по воду. Тоді його бабуся візком забрала, і він ще кілька діб дома знаходився, поки поховали.
— Як вас росіяни брали в полон?
— Я ішов від своєї дівчини, через блокпост мене пропустили, а потім біля кафе «Ірина», тепер уже розбитого, мене затримали денеерівці та двоє спецназівців.
— Це було якого числа, ви пам’ятаєте?
— 6 жовтня2022 року, о 18.00, мене затримали і тримали до 22.00.
— Вас забрали денеерівці? Як це сталося?
— Вони їхали на машині, під’їхали, приклали пістолет до голови, одягли наручники і почали відразу допит.
— Вони вас спинили просто так?
— Так, і почали погрожувати, що загине моя дитина і моя родина.
— А які претензії вам пред’являли?
— Мовляв, я ставлю точки і допомагаю ЗСУ. То я почав говорити, що не маю ніякого відношення, я за мир, і у мене дитина. Але вони не повірили, почали прискіпуватися.
— Потім що було?
— Вони мене зв’язали скотчем, потім взяли голку під ніготь, електрошокер і допитували.
— Повернімося назад: вони вас зв’язали, кинули в автівку і далі що?
— Спочатку повозили по Антонівці, до лісу, затим до стели, де пам’ятник, там мене побили, роздягли до трусів і наказали повзти. І я повз від самої стели до магазину «Сім-сім». Там мене уже одягли і сказали: «Шуруй додому».
— Ви говорили, що вони вас завезли в якийсь будинок?
— В підвал християнського інституту.
— Їх там багато було?
— Чоловіків сім-вісім.
— Хто це були?
— Це були буряти, але вони всі були в масках.
— Ви бачили їхню форму?
— Форма російська. Це були денеерівці, буряти та спецпризначенці.
— Якою мовою вони з вами спілкувалися?
— Російською, один — українською.
— Що вони вам говорили?
— Що мене уб’ють, якщо я не скажу їм правду. Я до останнього тримався, щоб нікого не зрадити, щоб ніхто не постраждав із моїх. Мене потім відпустили і сказали, якщо комусь розкажу, то розстріляють. Я ховався потім по місту.
— Потім, коли вас випустили, це була 11-та ночі, куди ви пішли?
— Я пішов додому, пив валеріанку, бо не міг прийти до тями. Ребра дуже боліли, а коліна і досі болять.
— Скільки ви місяців переховувалися?
— Місяців два-три. Вони приїздили до мене додому, питали: де я? А мама казала, що я працюю у бабусі в селі. Вони мене їздили, шукали.
— А що вони хотіли від вас?
— Ну, буцімто я точки виставляю.
— До війни ким ви працювали?
— Будував.
— А де вас війна застала?
— В Антонівці. 24-го мені передзвонила бабуся і сказала: «Збирай документи, бо почалася війна». Я залишився тут і нікуди не виїздив.
— Ви відразу ухвалили рішення нікуди не виїздити?
— Так, бо я у себе дома тут. У мене бабуся після інсульту, тож я з нею та з батьками всю окупацію провів тут.
— Ви бачили, як заходили сюди війська?
— Так, бачив. В перший день, 24 лютого, коли вони увійшли, я їздив купувати свічки, знімав гроші з карточки, і ми потрапили під перестрілку. Це було в автобусі. Літала їхня авіація. Ми потім забігли додому, я одягнув свого сина, йому чотири роки, побігли у підвал і там пересиджували стрілянину. Потім на тиждень виїхали до Херсону, пізніше знову до Антонівки.
— І це вас затримали уже тоді, коли ви повернулися в Антонівку?
— Так, це було уже, коли не ходили автобуси. Мені мама сказала скупитися. Я пішов у магазин, купив цигарки, хліб. На блокпосту у мене відібрали усі покупки.
— А ви були очевидицею всього цього? – ставлю питання дівчині Даніїла Анні.
— Коли Даня зник, мені зателефонувала його мама і запитала, чи не знаю я, де Даніїл. Я відповіла, що він мене провів і пішов додому. Я збиралася іти його шукати і раптом дзвінок від Даніїла і він каже: «Зателефонуй моїй мамі і скажи, що все добре». А по голосу було чутно, що він плакав. Потім я спілкувалася з його мамою і вона уже мені повідомила, що Даню побили росіяни.
Даніїл розповідає, що зламали йому український паспорт. «Коли я був прив’язаний, із сумочки вони дістали всі мої документи і сказали, що скоро зроблю інший паспорт». Але я відповів, що не буду цього робити, після чого почав вигрібати від них стусанів».
— Як вони допитували вас?
— Мене закрутили, автомат до голови, поставили на коліна і сказали: «Рахуємо до трьох» — і холостим вистрелили. Я злякався, почав проситися, а мені кажуть: «Ти скидуєш точки, допомагаєш ЗСУ». Питали, чи маю зброю. Я їм відповідав, що я звичайний житель і у мене немає нічого. У мене дитина і мені це все не цікаво. Наді мною просто знущалися, били, електрошокером випробовували. Голка була на кштал циганської, мені нею під ніготь, потім взяли якусь бочку з водою, поставили на коліна і засовували у бочку з водою.
— Що вони говорили при цьому?
— Казали, щоб зізнавався в тому, що скидую точки військовим, але я стояв на своєму. Тоді вони мене відпустили, сфотографували всі документи, номер будинку і почали до мене приїздити. Я ховався у своєї дівчини.
Розповідає Анна Русол
Анна Русол
— Де вас застала війна?
— Дома, в Херсоні.
— Як ви дізналися про війну?
— Я спала, мама зайшла в будинок і я почула, що вона бігає по будинку. Я прокинулася і запитала: «Що сталося?» Вона мені відповіла, що зайшли російські війська, почалася війна і в Чорнобаївці уже бомблять. Я її запитала, чи сама вона це все бачила. На що вона відповіла: «Так, я сиділа на вулиці і почула, як зі сторони Чорнобаївки бомблять». Ми почали збиратися, а моя бабуся вийшла на роботу того дня. Ми дуже хвилювалися, бо уже автобуси не ходили, і ми думали, як вона добереться додому. Ми з дев’ятої і годин до трьох вечора сиділи в підвалі, а потім, коли вийшли з підвалу, щоб поїсти та новини послухати, ми побачили, як у нас над будинком пролітав російський літак. Було видно російський прапор. Ми дуже сильно злякалася і знову пішли в підвал. Цього ж вечора був на мосту дуже гучний вибух, а я від мосту живу метрів триста, і нам чути все було. Думала, що повилітають вікна. І тоді знову у підвал. Там сиділи до двох годин ночі. Потім ми дізналися про бомбосховище в 12-й школі. І вже туди ходили всі гуртом.
— Всі ці місяці були в окупації?
— Ми хотіли виїхати, але потім передумали. Я сказала мамі, що нікуди з рідного міста не поїду.
— Ви безпосередньо стикалися з росіянами?
— Так, вони до нас підходили і говорили: «Якщо у вас є брати чи знайомі, які служать в ЗСУ, то передайте їм, що України більше тут не буде. То, мовляв, хай не б’ють по Антонівському мосту.
— Вони погрожували?
— Був випадок, коли я гуляла з подругою на вулиці. Це було біля кафешки. До нас підійшли двоє: один росіянин, інший — бурят. І нам сказали, що якщо будете рипатися, то ми вас заберемо колоною на Миколаїв, і будете нам надавати послуги. Тут прийшов мій хлопець і забрав мене. З тих пір ми обережніше виходили на вулицю та намагалися не потрапляти ворогу на очі.
Сьогодні молоді люди продовжують жити і трудитися тут, у Херсоні. Радіють, коли чують гарні звістки від наших військових, переймаються нагальними питаннями сьогодення та чекають на Перемогу! Ще треба трішки зачекати!
Частина третя. Розстріляна весна в Антонівці
А ось і Антонівський міст. Пам’ятаємо, що відкритою місциною треба рухатися швидко. Там, на лівому березі, ворог, і він пильно слідкує, що відбувається на цій стороні. За день до нашого приїзду саме на цій місцині снайпер влучив в італійського журналіста. Тож безпека над усе! Тому чимдуж мчимо за автівкою Дмитра, і коли уже опиняємося в більш-менш безпечному місці, можемо роздивитися саме село. Від моменту нашого попереднього приїзду мало що змінилося, хіба що нові прильоти та руйнування. Ось приліт прямо біля школи, добре, що не поцілило в будівлю, а ось розбомблені будинки, а онде одинокі собаки в очікування своїх годувальників. Людей небагато: хто на роботі, хто в подвір’ї порається. Поруч чути гучний гуркіт вибухів. «Це наші», — поспішають нас заспокоїти антонівці. Та ми начебто і не з полохливих, але скажу відверто — психіка реагує бурхливо, і з кожним ударом хочеться пригнути голову. Та попри все тішить око весна: тюльпани майорять; бузок яскравим цвітом манить; яскраво-зелена буйна трава та арт-стела «Я люблю Антонівку» відволікають від жахливих картин на вулицях. Їдемо до хати Василя Чайковського . На порозі нас зустрічає його вісімдесятилітня мама. Посміхається і люб’язно запрошує в гості. Ми, як завжди, поспішаємо, тож оглядаємо імпровізовану творчу майстерню Василя Миколайовича. Тут він, разом із Дмитром, творить картини сучасної війни. Картини із ворожих трофеїв. Руки майстрів перетворили їх на справжнє мистецтво.
Дмитро Оліфіренко, волонтер, активіст: «Вони воюють навіть проти мертвих, що вже говорити про живих»
— Один із наших виробів — це химерні квіти війни. Чому ми вирішили таке зробити? Бо наша країна насправді аграрна. У нас великі простори, багато полів, але через війну багато полів заміновані і все, що там може вирости, це отакі квітки з осколків, які просто несуть смерть. Тому у нас ось такі квіти зараз, особливо на Херсонщині, в Запоріжжі та і в багатьох інших областях, бо війна у всій Україні. Але все налагодиться і виростуть звичайні тюльпанчики і нарциси. У нас біля дому дуже гарна клумба.
— Чи повернулися до Антонівки люди?
— Хтось повертається, але не так багато, бо одна справа жити в місті, де є світло, вода, зв'язок, газ, і обстрілюють, але не так сильно, й інша — в селі, де за півтора кілометри вже російські окупанти. Вони стріляють з мінометів, артилерії, танків, може із снайперських гвинтівок. Зазвичай, зранку будильник — це автоматна черга, або з великокаліберного кулемету. До моїх родичів залетіла куля у вікно, але пощастило, не пробила, впала, але незвичайна — 5,45 автоматна, а великокаліберна — 13,5. Такі кулі ми знаходимо просто на вулицях. Це у нас така буденність. Ми до цього звикли уже. Світла немає, зв’язку немає, газу немає. Тероризм не зупиняється.
— Чи знаєте щось про ситуацію з іноземним журналістом?
— Я би може щось і розповів, ми дуже часто їздимо під мостом, але ми цього не бачили, бо навіть не знаємо, де саме це було. Ми, може, й прочитали би десь, але немає зв’язку, немає інтернету, а стояти під прильотами, щоб зловити і щось прочитати, це не на часі, я думаю. Тому ми нічого точно не знаємо. Знаємо, що вбили, добу не могли забрати тіло українського супроводжувача. Хтось каже, що він був без бронежилета. Я звичайний хлопець, але я знайшов бронежилет, бо я розумію, що, може, він від снайперської кулі не захистить, але від осколків, уламків врятує.
— За місяць якісь зміни відбулися?
— Є багато змін в ландшафті, в основному. Через один дім на минулому тижні прилетів снаряд і загорілася будівля. Ми будемо проїжджати і я вам покажу біля школи нові діри, нові лунки під дерева. І такого багато, то зміни тільки в гіршу сторону. Бо зв’язку як не було, так і немає. Ніхто нічого не може зробити.
— Ви можете підтвердити, що російська армія воює проти цивільного народу?
— Так, бо навіть на цвинтарі, коли були проводи, вони теж стріляли. Люди пішли на цвинтар і туди прилетіло. Вони воюють навіть проти мертвих, що вже говорити про живих. Ганяються дрони за людьми.
— Ми чуємо зараз вибухи, що це?
— Десь наші, десь не наші. Тут так часто буває. От мені пишуть ті, хто виїхав, і питають: «Ну, як у вас? От ми читали, що десь прилетіло?» Знаєте, для нас це буденність. Я це вже не запам’ятовую. Я знаю, чую вибух, летить на нас — треба ховатись. Знаєте як: в мирний час ніхто не запам’ятовує, як співають пташки. От зараз у нас такий спів пташок. Ми просто не запам’ятовуємо. Знаємо летить — погано. Не летить — вже добре. Прожили день, вижили, вже класно, тому і немає такого часу, щоб сумувати, плакати, бо кожен новий день — це успіх. І роботи у нас багато. У вівторок приїздили іноземці: поляк, боснієць і американець. Боснієць сам пережив вторгнення у свою країну, йому тоді було 14. Він як біженець виїхав звідти. Знає шість мов. Останню, яку вивчив, — українську. Російську він не знає. То він вільно зі мною спілкувався. Розповідав, як почалося вторгнення, то згадав, що таке війна. Американець взагалі матері своїй сказав, що їде у Францію кататися на лижах, щоб не хвилювалася. А сам приїхав сюди, і під Бахмут возили допомогу, і нам завозять час від часу. Поляк взагалі такий добрий чоловік. Він свою каску віддав нашому знайомому, моєму земляку, який нині бойовим медиком в десантно-штурмовій піхоті. Йому осколками каску пробило, то поляк віддав свою каску третього класу. Сказав: «Передай другу, йому там потрібніше». То ми все, що потрібно було, віддали знайомому. У нас тут багато військових зараз, то ми допомагаємо. Всі допомагають, привозять, але знаєте, потреба є постійно, бо поки не відгонять, будуть жертви, будуть руйнування, будуть розбивати, вбивати, нищити. Потім така ж ситуація буде на лівому березі. І я думаю, що їм там набагато важче. Але ми знаємо, ми чекаємо, ми всі віримо, тому якось так. А поки у нас такі пташки літають.
Антонівці та Юрія Петраченко
Поки закінчуємо розмову, на подвір’ї з’являється ще одна жіночка — Тетяна. Вона почула, що привезли гуманітарку, то прибігла. Ми обмінялися репліками, зробили світлину на пам'ять і поїхали далі — до двору Дмитра. Тут нарешті розвантажуємося: харчі, одяг, пральний порошок, засоби гігієни, — словом, усе, що назбирали первомайці. Звертаю увагу на постійний крик кота. Діма розповідає, що він в такий спосіб шукає своїх господарів, тож крик практично не припиняється. Біля ніг треться ще одна кицька, вона має привести кошенят. Діма пропонує нам взяти до Первомайська. Посміхаємося.
За кілька хвилин до нас підходить уже знайома нам волонтерка Катерина Альохіна. Тепло вітаємося, розпитую, як вони за цей час? «Ось так і тримаємося», — говорить Катерина. Тоді згадує про наші аукціони і приносить картину, яку робила під час окупації. Каже: «Продасте, а за виручені кошти військовим щось придбаєте». Дякую і приймаю дорогий дар.
Катерина Альохіна, місцева жителька, волонтерка: «Скільки треба, стільки й будемо чекати»
— Картина була виготовлена в окупації, на нашій вулиці, в нашому домі, коли ми сиділи і ховалися від ворога. Треба було чимось займатися. Були залишки стрічок. І я вишила цю картину.
— Раніше займалися рукоділлям?
— Так, я займаюся рукоділлям. У нас тут були дубки різнокольорові, то вони мене й надихнули.
— Це допомагало якось відволікатися?
— Так, чимось займатися, відволікатися. Це нам допомагало — вишивка. Ще я роблю намисто, українські намиста. Роздарюю усе.
— Скажіть, чи змінилася у вас ситуація за останній місяць?
— В принципі, особливо нічого не змінилося. Так ми і під обстрілами, так ми і ховаємося, так ми і волонтеримо, так і потребуємо й світла, й інтернету.
— Які потреби зараз?
— Нам завозять волонтерку і від міської влади, і волонтери: набори, воду, памперси, гігієну. Але нам постійно щось потрібно, воно ж все і проїдається, і використовується, тому нам все рівно все треба поповнювати. Потреби є. Нам ще і досі автобусами їздити лячно, бо в будь-який момент, що в місті, що тут, можуть бути обстріли. У нас багато людей похилого віку, то їм важко їздити. Привозять волонтери і свічки, і ліки — все розходиться, то все треба поповнювати.
— Чи вирішується проблема з тваринами?
— Ось сусідський кіт, ми його годуємо, і там позаду нас іще є, а ось вагітна кішка. Підгодовуємо цих тваринок. Шкода ж.
— Корму вистачає?
— Ні, корму не вистачає. Інколи волонтери дають, але його не вистачає. Це ж теж все з’їдається. Один раз привезли і це ж не те, що на віки. То ми і кашу варимо, і додаємо щось. А скільки ще вуличних собак! Годуємо всіх, їздимо по вулицях, даємо собакам, котам. Потребуємо постійно корму.
— Що кажуть в Антонівці, коли виженуть з того боку ворогів?
— Нам ніхто нічого не говорить, однак ми маємо надію і віру. Вже так довго чекаємо... Але скільки треба, стільки й будемо чекати.
— Дякую. Слава Україні!
— Слава богу за Україну і за наших героїв.
Далі збираємося знову в дорогу. Заїжджаємо ще раз до хати Василя Миколайовича. Він дарує нам дві картини. «Це, — каже, для вашого музею, — щоб знали, які у нас тут реалії, і не забували». Дякуємо, тепло прощаємося, як з рідними людьми, і говоримо до побачення. Віримо, що скоро побачення буде не під вибухами, а під мирним антонівським небом. Знаємо, що буде! А в підтвердження розмова з військовими на зворотному шляху. «Все скоро буде», — впевнено говорять вони, і ми з вірою й надією їдемо додому. А по дорозі заїжджаємо до Миколаєва. Зустрічаємося наживо із Світланою Федоренко. Світла жінка. Це вона разом із донечкою виготовляє окопні свічки. Кілька хвилин, проведених разом, а таке враження, наче знайомі все життя. На душі тепло і затишно. А ще попереду на нас у Вознесенську очікують пироги для військових. Їх випікає місцева парафія. Керує ними отець Володимир, він сам із Синюхиного Броду. Розповідає, що передали на фронт уже дві тонни пирогів та вареників. Ось така вона, наша Україна та її народ! Нарешті дома. Мирного нам усім неба!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
