У місцевому ліцеї «Лідер» днями відбулася зустріч із волонтерами Херсонщини та Первомайська. Під час заходу свої творчі вироби — картини із уламків ворожих снарядів — презентував волонтер із Антонівки Дмитро Оліфіренко. Також активіст розповів ліцеїстам про окупацію та сьогодення Херсонщини. На захід завітали не лише ліцеїсти та викладачі, а й місцеві активісти. Далі про сильних духом людей, про їхній щоденний героїзм, про обстріли і переслідування, про протистояння і величезну любов до України.
Творити можна й під щоденними обстрілами
Дмитро Оліфіренко — корінний житель Антонівки (село на Херсонщині). Юнаку двадцять один і він студент. Від початку повномасштабного вторгнення волонтер і активний громадський діяч. А відтепер — митець та ініціатор виставки «Мистецтво під обстрілами».
Роман Волинський та Дмитро Оліфіренко
Історія нашого знайомства проста: познайомив нас мій студент кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Роман Волинський, теж, до речі, із Херсону, і найкращий друг Дмитра. Це було десь наприкінці лютого цього року. З того моменту ми підтримуємо тісні волонтерські стосунки. Час від часу наша журналістсько-волонтерська група буває в Антонівці. Завозимо гуманітарку та записуємо свідчення людей, що побували в окупації та нині знаходяться під обстрілами ворогів. Якось в одній із поїздок Дмитро показав картину із уламків снарядів — це було зображення тризуба. Важко було повірити, що під щоденними обстрілами можна ще й творити. Втім, безнадія — це не про Дмитра та не про антонівців, які героїчно долають щодення виклики життя.
— Ідея народилася якось сама по собі, — розповідає Дмитро. — Аби хоч якось відволіктися, вирішив робити картини із уламків снарядів. Обладнав собі місце в гаражі, і так потихеньку зайнявся творчістю. Робота кропітка, уламки не завжди підходять, треба підбирати, та і клей має бути якісним, щоб картина не розсипалася. Спочатку я в уяві малюю собі майбутню картину, думаю над змістом тексту, розмірковую, як правильно все зробити. Цей процес захоплює, надихає та відволікає. Збираю уламки по всьому селу, а вони скрізь, бо прилітає до нас щодня і по кілька разів.
Але виходить: немає такого, ще не під силу людині. Вона здатна витримати стільки випробувань, скільки їй підкидає життя. До слова мовити, в Антонівці чимало людей захопилося творчістю: хтось викладає картини із уламків снарядів, хтось робить із тканини, хтось фотографує, хтось пише вірші, мемуари. Це стало свого роду сеансом психологічного розвантаження. В такий спосіб люди захищають свою психіку від щоденних стресів та дають волю емоціям. До страшних буднів у Антонівці, як би це не звучало цинічно, уже звикли. Вони знають, звідки летить і що летить, говорять про це буденно і без страху. На їхніх очах уже стільки всього відбулося. Їх переслідують дрони, вбивають снайпери, позбавляють житла, а вони попри все — живуть, волонтерять, радіють кожній дрібниці, творять і чекають, коли настане час Великої Перемоги. До речі, перша картина Дмитра нині знаходиться у стінах Верховної Ради, в кабінеті у нардепа Максима Дирдіна, і потрапила вона туди не випадково: на знак подяки за турботу про антонівців.
Виставка «Мистецтво під обстрілами»
З виставкою до первомайського ліцею
Ідея презентувати картини виникла давненько, та зреалізувати вдалося лише зараз. Життя ж — воно таке: плануєш одне, а часто буває так, що не складається. Напланували ми зустріч на 29 травня. Символізму абсолютно ніякого, хіба що десь перетинається із закінченням навчального року у школах. Домовилися із саме ліцеєм «Лідер» — і не випадково. По-перше, у нас там давні і вірні друзі, по-друге, молодіжна аудиторія і офлайн-навчання. Тож об 11-й годині 29 травня ми зустрічали Дмитра у Первомайську. А потім відбулася зустріч.
Ліцеїстів була повна зала. Прийшли викладачі та наш давній друг-волонтер Юрій Петроченко. Все було просто і невимушено. Ми сіли в напівколо і почали спілкуватися. Директорка ліцею Наталія Качура нас представила, почали розмову. Говорили про реалії сьогодення, про цинічний і підступний наступ ворога, про його звірства, про життя «на нулі». І все задля того, щоб молодь знала правду — і не лише із прочитаного, а з перших вуст. Дмитро говорив про своє життя в Антонівці легко: з посмішкою та жартами. Але розповідав про серйозне: як катували в катівні, як застрелили його друга, який просто пішов по воду, як дрони переслідують людей, як снайпери щодня слідкують за ними з лівого берега Дніпра, і як люди виживають в таких умовах.
Юрій Петроченко: «Найбільше вразила в антонівцях їхня величезна жага до життя»
Мене найбільше вразила в антонівцях їхня величезна жага до життя. Знаєте, що вони у нас попросили перше, коли ми приїздили до них? Не їжу, не одяг, а садовий інструмент. І коли я запитав, чи будуть у нас в цьому році херсонські кавуни, то вони відповіли: «Обов’язково!»
Слава нації! Слава нескореним!
Життя в обстрілюваних містах та селах продовжується. Туди повертаються люди — попри все. Кажуть, немає кращого місця за рідну землю. Вони там волонтерять, проводять виставки, ремонтують дороги, перекривають дахи, а коли ми приїздимо — варять борщі і печуть піцу. Вони незламні, як і весь наш народ. Вони — героїчні, бо життя під кулями — це героїзм. Вони стійкі — бо продовжують боротьбу, вони найкращі — бо українці.
Ліцеїсти слухали, затамувавши подих. Теж ділилися історіями своїх батьків, які знаходяться на війні, ставили питання і відчувалося, що їм болить за Україну. Знаєте, що мене розчулило найбільше? Їхнє: «Спасибі за зустріч» і патріотичне «Слава Україні!». Це було до сліз, до тремтіння в тілі. Наша українська молодь росте справжньою нацією, якій не байдуже, якою мовою розмовляють, які принципи сповідуються. Україна — понад усе!
А насамкінець хочу подякувати особисто Дмитру та його мамі Тетяні, яка виховала сина-патріота, яка весь час підтримує і є його наставником та другом. На таких, як ви, сьогодні тримається Україна. Слава нації! Слава нескореним!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
