25 серпня 2023 року відбулося урочисте нагородження лауреатів і учасників ІІI Муніципального щорічного конкурсу ім. Івана Франка. Серед лавреатів — відомий український поет, громадський діяч Олекса Різників зі своєю новою книгою «Під пресом репресій».
Про це дописує його донька Ярослава Різникова:
«Страшенно рада за свого тата — відомого українсього письменника, мовознавця, просвітянинина, громадського діяча, лауреата літературних премій Олекса Різників, який став лауреатом премії з потужною книгою «Під пресом репресій», що видана нещодавно у видавництві Марка Мельника «Маркобук» за ініціативи великого патріота Романа Коваля та підтримки небайдужих».
Нещодавно ми писали про вихід у світ цієї книги пана Олекси, чиє життя багато у чому пов'язане із нашим містом.
Щиро вітаємо Олексу Різникова та усіх лавреатів премії, бажаємо натхнення та творчих досягнень!
Із цієї нагоди пропонуємо читачам матеріал наших колег зі Сміла.City про родину Різникових. Авторка — Галина Григорів.
Дорога до Незалежності: шлях, що його пройшла родина Різникових
Добігає кінця серпень 2023 року, 32 роки минуло від ухвалення Акту проголошення Незалежності України. В ці дні я пригадую, як моя вчителька української мови та літератури Смілянської ЗОШ І-ІІІ ст. №5 Валентина Сергіївна Осінська (Різникова) говорила, що Незалежність – лише початок й на уроках розповідала про шлях до неї. Завітавши до Валентини Сергіївни в гості, розпитую про нього докладніше, про її родину, про витоки українськості, про прагнення до Незалежності.
Історія ця унікальна й водночас знайома багатьом українським родинам. Тож сьогодні, у День Незалежності, спробуймо озирнутись і думкою осягнути останнє століття, що їй передувало. Уявімо, що сідаємо у потяг разом із родиною Різникових, й вирушаємо із ними їх дорогою, що була водночас і дорогою мільйонів українців. Розпочнемо наш шлях у селі Різниківка, що було засноване козаками ще в XVII столітті й відтоді жило своїм тихим працьовитим життям.
Початок шляху. Село Різниківка, Донеччина, 1910 рік
Стомлено схиляється на вечір довгий серпневий день. Звіддаля чути, як у центрі села молодь збирається на вечорниці.
Книги Олекси РізниківаФото: https://smila.city
У затишний Іванів двір долинають відголоски милозвучних українських пісень. Дружина збирає вечерю. Приходить сусід, балакають про різне. Між іншим говорить він і таке:
— Чув, Іване, що буде невдовзі? Кажуть, прийде така влада, що все наше майно позабирає й нам життя не дасть, та й на тому кінець.
— Та годі, тобі, сусіде, брехати, — спокійно посміхається у вуса Іван, не вірить.
Та й як у таке повірити? Розмова триває, сутінки огортають село…
За декілька років дивні чутки стають страшною реальністю. Родину Різникових розкуркулюють й висилають на Урал. Там, Іван, розуміючи, що шляху назад не буде, каже синові втікати, й двадцятирічний Сергій разом із другом дивом долає шлях назад, на Донеччину.
Власне, повертатись немає куди — в їх хаті живуть чужі люди, тож доводиться переховуватись у родичів, але вдається зробити документи, життя продовжується.
Зупинка перша. Єнакієве. 1930-50-ті роки
У Єнакієвому Сергій Різників зустрічає майбутню дружину Катерину. Чорнява красуня приїжджає на Донеччину, щоби обміняти якісь речі на їжу — страшний голод мордує її рідну Кіровоградщину. В родині, крім неї, ще шестеро братів, й до цих пір рятує їх тільки корова — справжнє на той час багатство.
Сергій та Катерина одружуються у 1936-му, за рік з’являється на світ їх первісток — Олекса. Але недовго виявляє доля свою прихильність до родини Різникових. Олекса заледве має чотири з половиною рочки, коли починається війна:
«Ми на краю Єнакієвого жили, коло нас був торговий майдан. Така пилюка сантиметрів десять-п’ятнадцять глибиною. Я біжу, босий же, чвиркає поміж пальчиками та курява-пилюга гарячуща, і раптом — я чую гудки. Усі гудки в Єнакієвому загуділи. Думаю: «Боже мій, Боже мій, що ж це таке?» Прибігаю додому, питаю: «Мамо, що таке?» — «Війна почалася, синку!», — плаче вона. Десь, може, під вечір принесли повістку, на другий день батько поїхав…» (із книги О. Різниківа «Під пресом репресій»)
Зараз у Олекси Різникова вдома, поряд із фотографією молодих батьків, стоїть маленька, потемніла від часу ікона Божої Матері з маленьким Христом на колінах. Її крізь усі роки війни проніс із собою Олексів тато, разом із бажанням повернутись додому, до дружини та сина.
Цьому бажанню судилось здійснитися лише у 1946-му. Олекса тоді вже закінчив другий клас української школи в Єнакієвому. Саме там вперше написав вірша — таким було домашнє завдання, після виконання якого вчителька так і сказала на уроці: «У нашому класі з’явився поет». Дивно й ніяково було Олексі таке про себе почути, адже він і досі не розуміє, звідки ті рядки до нього прийшли.
Коли ж у 1947-му народилась його сестричка Валя й родина переїхала до міста Первомайськ у Миколаївську область, Олексу віддали уже до російської школи, хоча в родині говорили виключно українською, та й релігійних традицій дотримувались.
Сергій та Катерина Різникові з донькою Валентиною, її чоловіком Анатолієм та онучкамиФото: https://smila.city
Юнак продовжив писати вірші, українською та російською, відвідував місцеву літературну студію, де познайомився з Миколою Вінграновським, Віталієм Колодієм, Андрієм Ярмульским, які згодом стали членами Спілки письменників. Мав успіхи також у математиці, тому вирішив вступати на математичний факультет Одеського університету, але ані з ним, ані з філологічним наступного року не склалося, отож закінчив світло-технічний факультет Одеського державного художньо-технічного училища.
Молода завзята душа — Олекса не міг лишатись байдужим до бідності та поневірянь народу. До того ж часи хрущовської відлиги спонукали до дій. Разом із приятелем Володимиром Барсуківським юнак склав листівку «Обращение к народу» зі сміливим закликом звільнитись від диктатури партії. Вони й поширили її: Олекса по Кіровограду, Володя — по Одесі.
Саме за цю листівку у 1959 році їх із Володимиром заарештували та засудили до півторарічного ув’язнення в таборі.
Зупинка друга. Мордовія. 1960-1961 рік
Ось так Олекса, ще того не знаючи, потрапив у землі, куди чотири десятиліття тому було заслано його дідуся і тата. Темрява оповила його, а проте не безнадійна. «Пощастило» хлопцям, що листівка була російською мовою, а йшлось у ній про свободу народу, але абстрактного, не українського. Змініть ці два пункти — й у вироку було би ув’язнення на десяток років, якщо не розстріл.
Цю правду тогочасного життя пояснили юнакам колишні воїни УПА, разом із якими вони опинились у таборі. Від них же Олекса дізнався багато про історичні події минулих літ, вивчив польську мову. Увесь цей час він продовжував писати вірші — тільки тепер виключно українською.
Олекса в засланніФото: https://smila.city
Справа в тім, що ще у камерах КДБ після арешту, темряву ув’язнення йому осяяло світло розуміння:
«Мені 20 років, а я не знаю, не думав, що Україна в неволі! Так вона ж має бути самостійною, незалежною державою!! Чому ж я напам’ять знаю перші два томи Маяковського, а Тараса, а Лесі Українки, а Івана Франка не знаю?! Так це ж мої поети! Я ж українець! Чому ж я підписувався у листах до батьків: Ваш сын Алексей?? Я ж українець, а отже я — Олекса! Чому ж я Рєзніков? Я ж маю бути Різників, або Різниченко!! І взагалі — як я міг забути про свій народ?» (із книги О. Різниківа «Під пресом репресій»)
Зупинка третя. Первомайськ. 1961 рік
У 1961 році ми повертаємось разом із Олексою у Первомайськ, той, що на Бузі, до батьків та сестри Валентини. А в радянській Україні тим часом починає розростатись рух опору — шістдесятництво. З’являються нові голоси й усе голосніше говорять вони про волю, про Незалежність.
Один із них Олексин товариш Микола Вінграновський, немов перегукуючись із Франковим віршем про раба «На ріці вавілонській», пише так:
Могил нема. Могили повтікали.
Дніпро утік — осталась лиш вода.
І вовчі небеса — над вовчими віками
Снують свою ходу — печальна та хода.
І нипає помазаником Божим
Півправда, півсвобода, півжиття.
І за народом згорбленим та босим
Пильнує без’язике небуття.
З ножів і душ, де голо і де кволо,
В осліпленій сльозами сліпоті
Тікає воля, дух її і слово.
І грає рабство в сурми золоті.
Недарма минав час у розмовах та роздумах у Первомайську, місті, що стоїть на злитті рік Синюха та Південний Буг, й об’єднує, створені ними три природні ланки. У давнину тут сходились кордони Війська Запорізького, Туреччини та Речі Посполитої. Навіть назви різних берегів залишила історія — Богопіль, Голта та Ольвіополь. Об’єднали ж їх першого травня — звідси й сучасна неоковирна назва, доля й перейменування якої ще поки не вирішена.
Із Миколою Вінграновським (в центрі) у ПервомайськуФото: https://smila.city
Але наша подорож триває й від цих мальовничих берегів рушаємо далі на південь – до козацької Одеси.
Зупинка четверта. Одеса. 1960-70-ті роки
Одеса — одне з найдавніших міст на нашому шляху. Її Одіссея, як пише у одному з віршів Олекса, «починається під огудою турків, татар, яничарів, під егідою греків античних і антів, ґречних гяурів». Саме у цьому давньому місті Олекса 1962 року таки вступає на філологічний факультет, за три роки до нього доєднується сестра Валентина.
Тогочасний осередок українськості в Одесі буяє — розмовляють виключно українською мовою, збирають українські книжки, колядують, організовують український народний хор, покладають квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Усе це, власне, і буде визнано гріхами під час наступного арешту Олекси — восени 1971 року. А за ним відбудеться масштабний «покос» усіх тих, хто упродовж 1960-тих виявив в УРСР хоч крихту української національної свідомості.
Колядування в Одесі: Олекса Різників з дружиною Галиною Могильницькою та сестрою ВалентиноюФото: https://smila.city
Цього разу на Олексу чекає п’ять з половиною років концтаборів, де він, попри все, продовжить писати. Ось один із віршів часів другого ув’язнення:
На цім крилі до тебе примайну,
На тім приляжу, цим крилом укриюсь,
А те, залітане, надламане, утну.
Багатокрилість.
Залітане! Залатаних – нема!
Нема залежаних, а є лиш незалежні.
Я стільки крил бездумно наламав,
Б’ючись об світу боки протилежні!
Не шанував, не скнарив, не беріг.
З таких висот в такі шугав низини.
Лиш радістю хлоп’ячою горів:
Ростуть невпинно!
Ні! Обезкриліти і впасти не дано.
Мені судилась буряна рухливість.
Мене п’янить, сильніше за вино,
Багатокрилість.
Зупинка п’ята. Сміла. 1980-ті роки
На отих крилах линув Олекса подумки до рідних, до України. Саме в цей час на нашому маршруті з’являється Сміла, куди переїхала з чоловіком його сестра Валентина Осінська. Вона тоді працювала вчителькою і знаходилась під пильним наглядом КДБ.
Попри це, разом із батьком їздила до брата в табір. Саме під час тих відвідин Сергій Іванович розповів дітям про розкуркулення його батьків, про те, як добре знані йому ці далекі краї, по яких півстоліття тому тікав до України.
Не кожній родині вдалось зберегти цю гірку історичну пам'ять. Свідки тих страшних часів вибирали мовчанку, боячись за долю дітей, прагнучи їх уберегти. Що ж, на долю родини Різникових таборів випало, мабуть, надто багато, щоб це приховувати, але вони завжди жили тією правдою, що її знали, тієї Україною, яку любили та в яку вірили.
Валентина ОсінськаФото: https://smila.city
Та ще десятиліття попереду — й радянська вчителька (як колись була підписала себе у статті про брата до редакції журналу «Україна») Валентина Осінська стане вчителькою українською. Викладатиме українську мову та літературу, переповідаючи ті історії, свідком яких була сама, яскраво пригадуючи зустрічі з поетами та письменниками-шістдесятниками, а також обшуки та арешти й буремні долі тих, хто мріяв, жив Незалежністю, але так і не дочекався її.
Кінцева станція — новий початок. Київ. 1991 рік
Поки ми з вами прямуємо до кінцевої станції нашого маршруту — величного осяйного, мов сонце, Києва, триває ніч, але у небі, у повітрі вже вчувається світанок. Бліднуть зорі, звіддалеки чути перших півнів.
Так було і в житті Олекси Сергійовича. Відколи він повернувся з табору, працював електриком. Але Рух за Україну продовжувався в його житті так само, як і творчий шлях. Аж у 1990 році вийшла перша збірка віршів «Озон», того ж року поета було прийнято до Спілки письменників України, згодом — двічі реабілітовано. «Україна збулася і квит» — так напише Олекса Сергійович 1991 року, року, коли у серпні таки настане справжній світанок — світанок Незалежності.
Його сестра, Валентина Сергіївна, про свою українську ідентичність говорить просто: «Мене зробив Олекса». Хоча, звісно, значним був і мамин приклад — Катерина Василівна говорила виключно українською, а також виховувала дітей з вірою в Бога, хоч і забороняла про це говорити назагал. Родинні традиції у Різникових та Осіньских зберігаються дбайливо, так само як і численні українські книги. Тільки тепер їх уже можна не ховати, а вільно тримати на почесних місцях полиць.
Олекса Різників із автобіографією, виданою у 2023 році
Здається, подорож наша добігає кінця — але ні, то знову початок, або радше продовження дороги до Незалежності, на якій тепер уже багато тих, хто зростав із нею з дитинства, як із нормою й не має наміру її втрачати, як у Ліни Костенко:
Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
Що цей народ іще раз воскреса.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
