Кількість переселенців у Первомайську уже сягнула числа більше 4 тисяч осіб. І це ще не кінець. Люди їдуть і їдуть, тікають від вибухів, жахіть і руцького міра. Світлана виїхала з Донеччини зовсім нещодавно. І досі не може дійти до пам’яті. Досі перед очима вибухи, ракети, підірвані мости, нажахані люди, а ще — наші військові, які попри обстріли евакуйовували мирне населення, надавали допомогу і доправляли людей до безпечного місця.
Зі Світланою я познайомилася у нашому місцевому гуманітарному хабі. Вона тихенько перекладала речі і весь час озиралася. Я зрозуміла, що вона із новеньких, яких, до слова, приходить до хабу чимало. Розговорилися… До Первомайська жінка приїхала нещодавно. Сама із Райгорода, що на Донеччині. До останнього сподівалася, що не буде покидати домівку, та коли уже стало зовсім нестерпно, зібрала речі, вмовила старенького татуся і останнім евакуаційним автобусом подалася світ за очі.
Збиралася швидко. В невеличку сумочку закинула найнеобхідніші речі і в домовлений час разом із татом прийшли до місцевої церкви. Як же важко було розлучатися з рідними місцями!
Дім — найкраще місце на землі
«Наш Райгородок — найкраща місцина у світі, — з теплотою розповідає жінка. — У нас є крейдяні гори, озера, дуже багато місць для відпочинку, поруч Сіверський Донець, водосховище.
Крейдяні терикони, РайгородФото: Вікіпедія
Тільки милуватися. І що там тепер – жах! Зараз там розпочалося страшне. Уже місяць, як окупанти звіріють. Я живу біля річки і мені видно, де що відбувається. З усіх сторін обстріли — і літаками, і «градами», і всім, чим завгодно. Вони розбомбили міст, що через Лимани. Міст зовсім новенький був. Розбомбили залізничний міст. Вони обстріляли Святогорську лавру. Те, що вони творять на нашій землі, це справжнісінький ад. Це дуже страшно. Один день під обстрілами — це все рівно, що десять років мирного життя».
Райгородоцька школаФото: Вікіпедія
Люди у нас розділилися навпіл. Хто за Україну, хто за росію
Евакуаційний автобус повіз людей до Миколаївки. Там три години під неперервними обстрілами люди очікували на інший транспорт уже із Дніпра. Одну частину людей довелося пересаджувати у броньований автобус. Таки дочекалися транспорту. І коли в’їхали у безпечне місце, то уже сліз не приховували. Плакали від того, що живі. Плакали від того, як тепло їх зустрічали волонтери, як годували їх, як надавали допомогу.
«Слів вдячності не підібрати, — каже Світлана, — я не знаю, як дякувати нашим хлопцям-захисникам, які супроводжували нас. Я не знаю, як дякувати волонтерам за їхній труд. Я просто дякую усім і низько кланяюся».
Далеко не всі райгородці виїхали з-під обстрілів. Хтось не встиг, а хтось залишився зустрічати руцький мір. І навіть під обстрілами до них не дійшло, що несе із собою цей мір.
«Люди у нас розділилися навпіл. Хто за Україну, хто за росію. У багатьох думка змінилася. Люди ж бачать, як руська армія веде себе, як знищує усе живе. Я сама вихователька. Наш дитячий садочок громили тричі. Що вам ще сказати?» — завершує наша співрозмовниця.
Сьогодні Світлана у безпечному місці, але від будь-якого голосного звука здригається. Як починає згадувати події, на очах з’являються сльози. Боїться сфотографуватися для ЗМІ. Та попри все, радіє. Радіє, що донька її в безпеці, тішиться, що залишилися з татом живі, і дякує всім, хто в цей непростий час нагодував, обігрів та дав прихисток.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
