Вони уже дев’ять місяців живуть під постійними обстрілами. Російські військові щодня гатять по них мінометами, знищують цивільні об’єкти і вбивають. Але антонівці не втрачають віри у те, що скоро ворог буде відкинутий і до них повернеться їхня південна весна — весна надії, відновлення і відбудови. А поки вони живуть під прицілом ворожої зброї, без зв’язку, світла, без води і мають мужність свідчити про російські злочини. Журналістка щойно повернулася із поїздки, яка не просто перевернула її свідомість, а додала люті до російських окупантів.
Російські війська не припиняють нищити населені пункти та вбивати мирних людей
17 березня 2023 року. На Херсонщині мало що змінилося. Росіяни не припиняють нищити населені пункти та вбивати мирних людей. Про це свідчить уся територія регіону. Це розбомблені села, повз які ми їхали, — Шевченкове, Посад-Покровське, сам Херсон, його околиці та найближча до окупованої території — Антонівка. Відразу за мостом, вздовж якого ми проїжджаємо, ворог. Він стріляє і вдень, і вночі. Швидко долаємо відкриті ділянки і заїжджаємо в Антонівку. Перше, що нас зустрічає, — розбомблені будинки, спалена техніка та останки від блок-постів. Як потім дізнаюся, її сюди окупанти пригнали для картинки, щоб знімати своє «кіно».
Розповідає Василь Чайковський, корінний житель Антонівки
— Якщо їхати з Антонівки, то тут було ще два блокпости, отам, де машини, і з тієї сторони, де стоїть бетонна плита. Оце вони перепускали людей. Для того щоб мені виїхати, потрібно було пройти три блокпости. На кожному із них нас виводили з маршрутки, перевіряли паспорти, хоча скільки там відстані між двома блокпостами, метрів двісті. Вони ставили каверзні, провокаційні питання. Перевіряли, мене в березні роздягли, шукали «наколки», як вони говорили, «нацистські відмітини». Я то моржую, мені все-рівно, але ж інша людина могла себе почувати дуже недобре. Холодно ж. Був стабільний психологічний тиск, у них була така зневага до місцевого населення. Вони з нас відверто знущалися. Вели себе знахабніло. Але ми все переживемо.
Дмитро Оліфіренко, волонтер із Антонівки
Попереду нас автівка Дмитра Оліфіренка, місцевого волонтера. Він нас зустрічав ще на під’їзді до Херсону. Швидко рухаємося до місця призначення. Нам потрібно розвантажитися. А це генератори, харчі, ковдри та смаколики. Робимо кілька зупинок. Спочатку біля наполовину розбитого будинку. Тут живуть пенсіонери, які й досі здригаються від слів «російський солдат». Розповідають про жахіття, які довелося пережити під час окупації, про те, як розбили їхній будинок та автівку, але просять їх не показувати поки, бо ж ворог — через річку і, як вони думають, прослідковує усі повідомлення. «Ми не живемо, ми існуємо, весь час під прицілом снайперів», — каже жінка. Обіймаю міцно і дякую за мужність. Залишаємо в подвір’ї смаколики та теплі ковдри. По дорозі зустрічаємо ще кілька чоловіків, які теж розповідають про рашистські «порядки».
Свідчить Олександр Галіщенков, корінний житель
— Тут висадка десанту російського була за залізничною дорогою. Нам сказали, щоб ми евакуювалися, бо будуть «Градами» обстрілювати. А куди його їхати?
— Де ви ховалися?
— У сусідів у підвалі. Пересиділи, а потім пішли додому. Ми не усвідомлювали, що воно відбувається.
— Це все було 24 лютого?
— Так, 24-го, 25-го. А 27-го уже колона танків по Антонівці йшла.
— Коли російські війська зайшли до вас в Антонівку, якою була ваша реакція і де ви були?
— Дома був. Я до 9 березня боявся виїхати з села. Та коли уже край потрібно було, то мусив через блокпост проходити. Перевіряли наколки, паспорт, телефони. Я кажу їм: «Які наколки, у мене татуювань немає. Помилка молодості я сам».
— Ти сильно розумний ? – у відповідь.
Я промовчав, і нас відпустили. Пропонували воювати. Я їм сказав, якби я воював, то вас тут би не було. Знову про розумність мою.
— Вас сьогодні обстрілюють?
Так, щодня. Ми ремонтуємо дахи обстріляних будинків, уже штук тридцять зробили. Коли біля Антонівського мосту працювали, то звідти прилітали нам попередження водою. А як тільки завершили роботу, то відразу прилетіло.
Обстрілювана Антонівка
Свідчить Дмитро Гаркуша, корінний житель Антонівки
— Ви весь цей час були в Антонівці?
— Весь час був в окупації, ніде не виїжджав.
— А де до війни працювали?
— Далекобійником працював.
— А де вас застала війна?
— В Мелітополі.
— Ви можете розповісти, як ви почули про війну і яка ваша реакція була?
— По Мелітополю були прильоти по аеродрому. Я ночував на заправці в машині. Почув вибухи. У людей паніка. Не можу зрозуміти, що відбувається. Тут кажуть: війна. Я розвернувся і поїхав на Херсон. Їхав на Олешки, наші не пустили, поїхав через Каховку, а там уже висів російський прапор. Так от і було.
— Можете розповісти про першу зустріч із російськими військовими.
— Роздягли до трусів, шукали наколки.
— Де це було?
— На блокпосту, як виїздити з Антонівки на Херсон. Роздягли, дивилися наколки, фотографували. Я питаю: що це за фотосесія?
— Так надо, — відповіли. А що ти міг у відповідь їм сказати, коли вони навколо тебе з автоматами стоять? Що ти зробиш? Ходили по будинкам, перевіряли, скрізь лазили. По підвалам, що вони шукали — не знаю. Така ситуація була. Нещодавно на моїй вулиці приліт був. Я стояв з хлопцями, палив, з міномету як гахнуло, мене аж заглушило. Повилітали вікна. Навпроти в будинку двері повибивало.
Така ось у нас ситуація на даний момент. Було неприємно дивитися на автомати, як вони затворами пересмикують, це дуже неприємно.
— Ви не були свідком мародерства?
— Я бачив, як машини їхали по селу з холодильниками, пральними машинками. Бачив, що щось везуть, а що — не знаю.
— Як ви реагуєте на постійні вибухи?
— Ми уже звикли. Ми просто не реагуємо, коли свистить, присідаємо, коли вибухи далеко, то не реагуємо.
Ми швидко розмовляємо, слідкуємо за ситуацією та паралельно розвантажуємося. Серед дарунків із Первомайська, крім генераторів, харчів та теплих ковдр, і окопні свічки, які нам з Нової Одеси передали. За це антонівці особливо дякують.
Цей експонат Дмитро виготовив із залишків касетних снарядів, які назбирав біля дому
Розповідає Дмитро Оліфіренко, волонтер
— Такі подарунки для нас дуже важливі, бо ж у нас немає ані світла, ані води. І найголовніше, у нас немає нормального зв’язку. То я дуже прошу, щоб нам допомогли зробити зв'язок, бо розумію: поки не відгонять ворога, світла нам не бачити. Але з такими свічками я думаю, що ми переживемо. Дякую. Дякую також народному депутату України Максиму Дирдіну за генератор та подарунки. Передайте йому від мене великий привіт і в дарунок ось цей тризубець.
До речі, цей експонат Дмитро виготовив із залишків касетних снарядів, які назбирав біля дому.
Дмитро — один із тих, хто був під допитами рашистів. Над ним знущалися, били по голові, випробовували електрошокером. Пережити довелося немало. Сьогодні він в строю волонтерів-активістів. Як і раніше, допомагає людям та переймається гуманітарними питаннями. Паралельно разом з хлопцями створили бригаду по ремонту дахів будівель і активно займаються відновленням житла для антонівців.
Вони залишилися на самоті, господарі покинули їх
Далі їдемо подивитися на уламок ракети, яка поцілила просто в садибу одного із будинків. Щастя, що там нікого не було. Вона застрягла в городині. Тепер — як німий свідок російських злочинів. Поруч в подвір’ї бігають собаки. Вони залишилися на самоті, господарі покинули їх. Антонівці розділилися по секторам і підгодовують тварин. А ті з нетерпінням очікують на своїх годувальників. На душі — лють.
Ідемо дорогою, поодинокі місцеві пораються на городах, бо ж весна, треба ж жити далі. Іду поруч Дмитра. Він розповідає про смерть свого однокласника.
Дмитро Оліфіренко:
— Я повертався додому через тиждень, як звільнили Херсон і написав однокласнику Тарасу. Він в Києві був, а я був на заході України. Ми приїхали 18-го чи 19-го. Якраз тоді вже не було води в Антонівці, ми набирали воду у мого сусіда, бо у нього свердловина. Він взяв баклажки, кравчучку. Він жив у дівчини за мостом і каже: «Зможеш відвезти?» Кажу: «В мене немає пального, буду якось знаходити». Він сказав, що так піде. Він десь об 11-й годині пішов, а вже десь о четвертій приїхали знайомі і сказали, що все, його вбили. Кажуть, Тарасика вже немає. А він жив з бабулею. Це в 13-му районі, де постійні обстріли. І все. Потім прийшов до мене однокласник і каже: «Іду, бачу — лежить. Думав, жартує, бо він був веселим хлопчиною. Дивлюся — кров. Поруч документи, гроші лежать. Викликав поліцію, ніхто не приїхав». То він день чи два лежав, ніхто його не міг забрати. Вже бабуся його прийшла з тачкою. На тачку положила і додому відвезла. От так і тижня не пройшло — і вбили його. Просто ішов по воду. Це не те, що він у камуфляжі. Видно, що йшов з баклажками, кравчучка і все — раз і немає хлопця.
Первомайськ допомагає Антонівці
А далі ми поїхали на вулицю, де мешкає Василь Чайковський. Розвантажили генератор, подивилися на підвал, де він разом з матір’ю переховувався під обстрілами, та направилися до сільради. Дорогою зустрічали ще багатьох антонівців, які розповідали про своє життя в окупації і нині, під постійними обстрілами. Важко було чути всі ці розповіді. Кожне слово — то біль людської душі.
Історія поїздки в Антонівку буде писатися і далі. Бо кожне слово місцевих жителів – то свідчення злочинів росії проти українського народу. Забути про це ми не маємо права. Тож в наступних публікаціях розкажу, що ще ми бачили і чули, покажу розбомблені будинки і понівечені дороги, підірваний міст та пустинний Херсон. А ще — про велику віру людей у Перемогу, у Збройні Сили України і в саму Україну!
А поки хочу висловити подяку усім, хто посприяв нашій поїздці і донатив на потреби людей з Антонівки. Це наші первомайці, за кошти яких ми придбали пальне та садовий інвентар. Це народний депутат України Максим Дирдін, який передав генератор. Це керівники «Санта-України» Євген Дирдін та Оксана Пастушок, які теж закупили генератор та надали свій причіп для вантажу. Це харчі та смаколики від Алли Мазаєвої та Міри Хоменко, це Алеся Порхун та Анастасія Пташинська, які зібрали продовольчі набори, теплі ковдри та засоби гігієни. Це жителі сіл Сухий Єланець, Суворовка, Ульянівка, які передали смаколики, шкарпетки, свічки та дитячі малюнки, це родина Волинських, які передали землякам харчі. Низький всім уклін. Ми разом маємо відстояти Україну.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
