Повномасштабна війна її застала в рідному Миколаєві, в дачному будинку, де останнім часом вона жила разом із донькою. Все почалося рівно о п’ятій ранку. Повз будинок пролітали ракети, чутно було вибухи біля аеропорту. Страх, паніка, нерозуміння ситуації — перша реакція. Далі вона діяла швидко, відкидаючи поодаль себе всі емоції. За годину в її будинку було уже кілька сімей.
«Я несла відповідальність за усіх, хто був поруч»
Лазня під землею, яка була при дачному будиночку, стала прихистком для десятьох людей, п’ятеро з яких — діти. Півтора місяці вони жили всі разом в одній невеличкій кімнаті. На вулицю виходили в крайніх випадках, коли переставали бомбити. Їсти готували у великому казані на багатті, а за продуктами виїздили у місто по черзі. І весь цей час фільмували жахливі сторінки віроломного нападу.
«Було страшно, — пригадує Світлана, — коли від кожного вибуху все здригалося, коли здавалося, що порятунку не буде ніде. Але ми трималися. Плакати собі дозволити я не могла. Я несла відповідальність за усіх, хто був поруч. Тож бути слабкою я лишила на потім. Взагалі по життю маю проблему: не вмію нормально поплакати сама і іншим не дозволяю розпускати «бульки». Був випадок, це уже під час війни, в телефонній розмові з близькою подругою, яка проживає в Криму, прозвучало: Україна — розмінна монета. Отоді я заплакала, але своїми сльозами налякала дітей».
«Тут усе моє рідне, все дає сили»
Сидіти, просто склавши руки, Світлана не могла. Виїздити з України вона не збиралася, хоча мала такі можливості. «В себе дома я сильніша, — каже Світлана. – Тут усе моє рідне, все дає сили. Я прокидаюся з почуттям любові до краю і надихаюся цим». Тож взялася допомагати ЗСУ. Спочатку разом із друзями купили автівку, якою вивозили з поля бою поранених. Обладнали її органайзером, де було все необхідне для першої допомоги, і передали на передову. Тоді збирала кошти на необхідне для бійців, донатила та намагалася завантажити себе фізичною працею. Це допомагало пережити важкі часи. А коли небезпека власному життю стала зовсім загрозливою, переїхала до Первомайська. А тут організувала плетіння сіток. Просто в подвір’ї будинку, де знайшла прихисток, розгорнула волонтерську діяльність. Шістдесятиметрова сітка для маскування була сплетена в короткі терміни. Про себе майже не думала. Навантажувала себе роботою і знала, що скоро повернеться в своє рідне місто. Кілька разів вона робила такі спроби, і уже в серпні 2022 року сказала, що більше нікуди не поїде з Миколаєва. Відтоді розпочався новий етап її життя. Вона почала робити парафінові свічки для бійців. Необхідні матеріали закуповувала за власні кошти, знаходила однодумців і по сьогодні сотнями свічок відправляє і на передову, і цивільним на деокуповані території.
Зараз Світлана виготовляє свічки, які ми знову повеземо на Антонівку
Власне через свічки познайомилися і ми зі Світланою. Мені передало подружжя Бондар кілограмів тридцять парафіну і баночки, і я шукала, кому б віддати під замовлення на виготовлення свічок. А напередодні директорка Первомайської п’ятої гімназії Наталія Короткова передавала нами уже готову продукцію, і від неї я дізналася про Світлану, яка робить сотнями свічки. Так і познайомилися. Комунікуємо в телефонному режимі.
Там люди дуже потребують такої «електрики». Плануємо по дорозі заїхати до пані Світлани. Дуже хочу познайомитися особисто з цією неймовірно сильною жінкою.
До речі, Світлана сама виховує трьох дітей. Один із них — названий син із Золотоноші. Світлана дуже гордиться ним. Розповідає, що хлопця називають «золотоніським Притулою». Дуже багато волонтерить, допомагає ЗСУ. А Світлана в Миколаєві, разом зі своєю молодшою донечкою, продовжують виготовляти свічки. До речі, натхнення прийшло, коли святкували доньці день народження. Це було першого листопада. Тоді Світлана і зробила першу свічку в дарунок дівчинці. З тих пір не припиняє цієї роботи. Пізніше з’явилася тема окопних свічок. Вивчила і взялася за роботу. Тепер у неї завжди в багажнику автівки є окопні свічки. Просто зупиняється серед міста, бачить військових і дарує. Уже близько півтонни роздала. «Для виготовлення свічок, — розповідає жінка, — мені потрібен пресований картон, парафін, фарбники, ароматизатори, останнє — це уже свого роду творчість». Світлана каже, що виготовлення свічок — це ще й терапія, яка допомагає долати сумні думки та страх. «Це дійсно рятує, — стверджує вона, — особливо, коли багато різної інформації, а ще це терапія і від негоди». До речі, днями пані Світлана відіслала Новою поштою більше сотні свічок на Антонівку.
Окрім свічкотерапії, у жінки ще й — землетерапія. Має шматок землі біля дачі. Обробляє, доглядає, рубає дрома, ріже дерева — словом, роботи вистачає. І це все відволікає . А найперша помічниця — тринадцятирічна донечка.
«Таке було враження, що величезні кувалди б’ють по стінам нашої лазні, де ми ховалися»
Час від часу Світлана пригадує, як літали вертольоти, як десант висаджувався в Соляних, як відбувалася перестрілка, як вибухнув елеватор, а вони побігли це все знімати — і знову стає моторошно. Але такого страху, як був на початку, уже немає. Зараз вони чують відгомін Очаківських вибухів, а просто під час нашої розмови їй видно було високий стовп чорного диму та чутно глухий вибух.
— Давненько такого не було, — говорить моя співбесідниця. — На початку було дуже страшно. Це як якесь страшне кіно. А зараз мені дуже болить, що ворог викривлює всі факти. Коли бомбили у нас, а ми навпроти острова живемо, де колись стояла батарея військова, то з’ясувалося, що робили вони це за старими мапами. Уявіть собі: вони випустили туди більше тридцяти ракет. Наші діти тоді перелякалися в смерть. Вони вчепилися за нас такою хваткою, що аж моторошно було. Таке було враження, що величезні кувалди б’ють по стінам нашої лазні, де ми ховалися. Безпілотники літали, елеватор бомбили, сотні тонн олії полилися в річку — це все ми бачили і відео знімали, попри страх. Виходили дивитися, куди летять ракети, бо нічого не розуміли. Прильоти були постійно. За вісім місяців війни тільки місяць, як не бомбили Миколаїв.
Нелегкі спогади Світлани про все це. Час від часу накриває, але намагається триматися. А ще дуже гнітить, що немає інформації про однокласника, який в полоні. «І найважче, — каже вона, — пошуки дуже повільні. Я сама намагалася шукати його, але сказали, що тільки рідня має право подавати запити. Все якимось дивним чином зникло про цю людину. Жодних документів немає».
Ось так і живе: з тривогами та надією, а ще — з твердою вірою в те, що скоро все це закінчиться. Що незабаром наступить мир і буде Перемога. Бо Україна — вільна держава. Вона ніколи не була і не буде під чужим чоботом жити!
Зі Світланою ми домовилися зустрітися найближчим часом, коли будемо їхати на Херсонщину. А поки об’єдналися і тепер уже разом розглядаємо потреби антонівців. Бо ж разом завжди результативніше. Тож, далі буде. Слава Україні!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
