Гард.City розповість історії двох родин, незнайомих між собою. Одна із Первомайська, інша із Харкова. Це історії двох різних світів, але вони схожі між собою. У родинах виховують дітей із особливими освітніми потребами. Одного з хлопчиків звати Олег і йому одинадцять років, іншого — Ромчик і йому п’ять. Знайомтеся: родини Галини Ковиляк та Вікторії Петренко.
Галина Ковиляк виховує онука з двомісячного віку
Бабуся Галина стала опікуном для двомісячного Олега та ще трьох його братів і сестер відтоді, коли її доньку забив до смерті чоловік. З того часу минуло уже 10 років, а пані Галині і досі це болить. Однак вона тримається, бо ж знає — крім неї немає більш кому займатися дітьми. Олега вона виходила в прямому сенсі цього слова. Він був настільки слабеньким, пригадує жінка, що думала: не виживе. Але — дякувати богові.
Галина Ковиляк, бабуся-опікунка Олега: «Дуже, звичайно, важко було підіймати змалечку. Недоношена дитина була, з великими проблемами: і фізичні, і по здоров’ю дуже слабесенькою дитиною був, то до років п’яти-шести було просто дуже тяжко. Потім дитина, видно, набрала своє, зміцнився імунітет, то стало легше з ним».
Що Олег — дитина особлива, Галина бачила ще в дитячому садочку. Якщо діти розумілися на кольорах, то Олег їх не відрізняв, та й рахувати йому було складно. До речі, з математикою, каже жінка, йому і досі важко впоратися. Це для нього найважчий предмет. А сьогодні, коли війна, додалися ще труднощі. Найважче — це онлайн-навчання, бо перших кілька місяців війни мова навіть і не стояла про відвідування школи.
Галина Ковиляк: «Дітки вже в школу ходили, а ми боялися. Я боялася, як він зреагує на тривоги, що поруч немає бабусі, що поведуть в укриття, що чуже місце. Потім вирішили — спробуємо, як то буде. Нічого, пішов з дітьми, ніяких проблем не було».
Наразі Олег — як і всі дітки у школі. Навчається, з ним працюють психологи, вчителі та асистенти. Психологиня Анна Колесніченко говорить, що з такими дітьми вони працюють за індивідуальним психокорекційним планом.
Анна Колесніченко: «Від початку війни система нашої роботи не змінилася. Ми як працювали за нашим регламентом, так і працюємо, проводяться корекційно-розвиткові заняття. Дослідження психолого-педагогічні — також, тому що кожного року приходять дітки, яким необхідне саме проведення комплексно-психологічного дослідження. На початку навчального рок формується графік корекційно-розвиткових послуг. Таким діткам надаються корекційні заняття з психологом та дефектологом. Коли звучить повітряна тривога, ми спускаємося з дітками в укриття. Там проводити заняття немає можливості, тому намагаємося перенести їх на інший час. У випадку з Олежиком у нас є можливість забирати його з уроків англійської мови, адже він англійську не вивчає. Для нього я підбираю вправи на розвиток пізнавальної сфери, уваги, пам'яті, мислення. Такі у нас методи. Інколи використовую піскову терапію для заспокоєння, для роботи з внутрішнім світом дитини. Під час занять у Олега тривожність не спостерігається. Звісно, коли лунають сирени, він звертає на них увагу.
У перший семестр Олег був у нас на дистанційному навчанні і лише на корекційні заняття бабуся його приводила. Зараз у нас взагалі проблем немає. Дитина завжди в школі і її завжди можна взяти на заняття, з цим проблеми немає».
Найважливіше в роботі з такими дітьми під час війни, наголошує психологиня, це внутрішньо-сімейна атмосфера і пояснення дитині, що небезпеки немає.
Анна Колесніченко: «Мікроклімат в сім'ї і як вони переживають цю ситуацію, як вони її трансформують. Чи спостерігає дитина цей негатив і чи вбирає вона його в себе».
Бабуся Олега зуміла впоратися з цією проблемою і створила такий мікроклімат в родині, який не викликає сильної тривожності. І найперше — це її любов до усіх дітей, яких вона виховує. Олег це відчуває і віддячує тим же.
— А ти бабусю сильно любиш? — запитую хлопчика.
— Так.
— А покажи, як любиш?
— Це їхнє улюблене — від старшого до найменшого, — посміхається бабуся. — Вони всі по п’ять разів на день можуть говорити, що вони мене люблять.
З пошаною про бабусю Галю говорять і в школі. Вона справжня героїня. На її долю випало багато випробувань: смерть чоловіка, доньки, батька, сестри, але вона не розгубила свою душевну теплоту і сьогодні в цих непростих умовах продовжує виховувати дітей, при цьому практично ніякої допомоги не просить.
Цікавлюся, чи в достатній кількості мають медикаментів?
— Стараємося з того, що держава платить, виділять на те, щоб мати їх.
— Чи достатньо?
— Ну, як то кажуть, під час війни ціни зросли, а нам залишили теж саме. Важче, звичайно, ніж раніше було, але викручуємося, як вміємо.
— А хтось із волонтерів допомагає?
— Тільки те, що держава дає з виконкому. Нам ще із соцзахисту, спеціально опікунам, давали набори гігієнічні. Окремо на за чим ми не звертаємося. У мене є старша онучка, яка по мірі можливості і морально, і матеріально, як уміє, може допомогти. А так, в принципі, самі.
— А зараз які потреби маєте?
— Які у нас потреби! У нас потреби шкільного характеру. Олег не зовсім тягне програму. Якщо він уміє читати навіть краще декотрих, бо є, що й гірше за нього читають, то математика і те, що він прочитав, він не уміє передавати. Тобто це у нас така проблема. Чи вона вирішиться в кінці-кінців, чи зуміє він запам’ятовувати? Щоб вивчити 4-5 рядків вірша, нам потрібно півдня просидіти і завтра ще п’ять разів повторити.
У гімназії намагаються підтримувати такі родини. Більше того, в школі створені умови для навчання дітей з особливими освітніми потребами. Є кабінет психолога, є кімната розвитку, та самі викладачі навчені різним методикам на випадок надзвичайних ситуацій.
Коментує Наталія Короткова, директорка гімназії №5: «У нашій школі сьогодні чотири класи інклюзивних на різних паралелях. У них навчається вісім діток з різними нозологіями, з різною особливістю поведінки. На кожну дитину створюється команда супроводу, куди входять батьки, психолог, адміністрація, вчителі, які викладають. Цьогоріч зіткнулися проблемою в п’ятому класі, тому що п’ятий рік у нас інклюзивне навчання і п’ятий клас для нас пілотний. Раніше вчителі-предметники в інклюзивному класі не навчали дітей, і нам довелося організовувати чимало навчань, консультацій із залученням інклюзивно-ресурсного центру. У нас все вийшло, на сьогоднішній день уже питання відпрацьоване.
З початком повномасштабного вторгнення рф на територію України всі були стривожені, а ці дітки — особливо. Величезна робота проведена психологом. Вона, Анна Олександрівна наша, опанувала багато методик. На сьогоднішній день скарг від батьків про підвищену тривожність цих дітей не надходило. З кожним працюємо індивідуально.
Крім того, я ще хочу сказати, що держава дуже опікується інклюзивним навчанням і останні кілька років це відчутно у фінансуванні. Цього року, попри війну, на нашу школу було витрачено близько 80 000 гривень на освітнє середовище саме інклюзивне: це і мобільні меблі, це і конструктор, це і спортивне дрібне обладнання. Звичайно, ми використовуємо його не лише для дітей з особливими освітніми потребами, але в тому числі і для дітей з особливими потребами».
У гімназії обладнане укриття, куди під час повітряної тривоги викладачі разом із дітьми спускаються до відбою. Єдине, бідкається директорка, в школі відсутні пандуси, але, каже, поки гострої потреби немає. Втім, готові в будь-який слушний момент розпочати роботу над цим питанням. До речі, у первомайських школах сьогодні функціонує 32 класи, де навчається 43 дитини з освітніми потребами. Серед них чимало і дітей зі статусом внутрішньо-переміщених осіб.
Вікторія Петренко: «Діагнозом ми почали тут займатися, у Первомайську»
Родина Вікторії Петренко зі своїм п’ятирічним сином Ромчиком, якому діагностують розлад аутичного спектру, переїхала до Первомайська із Харкова ще в березні 2022-го. Тоді там було дуже гаряче, тож родина ухвалила рішення про переїзд. А підштовхнув до цього всього сам Ромчик.
Наталія Клименко, Вікторія Петренко та Ромчик
Вікторія Петренко, мама Ромчика: «Ромчик вночі дуже сильно стресував. Він просто почав кричати таким тваринним криком. Цей жах в його очах я ніколи не забуду. Це страшенно. Я цього ніколи росії не пробачу, той жах, який я побачила в очах дитини, і той внутрішній, якийсь горловинний тваринний крик, жах у дитини в очах — і ми о п’ятій ранку просто зібралися і на невеличкій машинці троє дорослих, троє дітей і маленький песик, вирушили світ за очі».
Зупинилася родина у Первомайську. Перші дні та і місяці були дуже непростими. Всі нервували, не знали, що робити далі, була відсутня логістика, не знали, куди податися, втім поступово звикли — навіть до повітряних тривог.
Вікторія Петренко: «Ви знаєте, напевне, він звик, тому що той жах, який ми пережили от там, ті звуки, — було страшно, а зараз тривоги дома дуже тихо чути, а якщо ми перебуваємо десь ближче до центра і починаються тривоги, то він боїться оцих гучних звуків, закриває вушка. Я йому пояснюю, що все нормально, не переживай. Ми намагаємося, звичайно, десь пересидіти. Якщо це заняття, то ми покидаємо заклад. Вдома у нас є, звичайно, погріб, але чесно: ми не ховаємося, бо я розумію, це поки його спустиш, поки піднімеш... Тривога тут є, тут нема. Донька старша дистанційно навчається. Якось так. На жаль, до цього звикли. До всього звикаєш і до цього звикли».
Більше того, Вікторія, яка уникала визнання діагнозу, боялася навіть думати, що її дитина якась не така, як інші, врешті прийняла цей факт. І сьогодні тут, у Первомайську, розпочала процес оформлення статусних документів.
Вікторія: «Діагнозом і інвалідністю ми почали тут займатися, у Первомайську. І саме тут ми прийшли до стадії прийняття. Тому що ми залишилися сам на сам зі своїми потребами і задовольнити їх не просто. Тоді я усвідомила, що це шанс зрозуміти, що неможливо постійно бігти уперед, неможливо, як ті жабки, копирсатися в молоці, щоб зробити масло. Можливо, треба просто зараз зупиниться, жити тим, що є на зараз, тому що ви розумієте, що всі українці зараз, напевне, так і живуть. Можливо, просто треба жити тим, що є, і робити те, що ти можеш, і будь що буде. Тому ми трішки заспокоїлися, прийняли діагноз і почали оформлювати інвалідність. Зараз ми на вирішальній стадії цього питання і сподіваємося, що скоро будемо мати постійний діагноз і паралельно продовжуємо займатися».
Родина продовжує жити, вирішувати питання, які постають перед ними, долати стресові ситуації та намагаються бути тут і зараз. Займаються у логопеда, отримують консультації у медиків, лікуються, але мріють про повернення додому, бо дім — це фортеця, яка захищає і тримає. На них у Харкові очікує бабуся, собачки, котик, курочки. А ще мріють про Перемогу. Коли вона настане, одягнуть вишиванку та візьмуть прапорець, який завжди поруч.
— Ще маєте якісь потреби?
— Та знаєте, я навіть не можу сказати. Мені хотілося б, щоб було більше закладів, де можна провести вільний час з дитиною, можливо, більше розвивальних закладів, тому що садочки не працюють. Можливо, якісь фізичні секції, але з фахівцями, які розуміють, як працювати з такими дітьми. Наприклад, ми ходили в Харкові в басейн, і там тренерка займалася саме з такими дітками, опрацьовувала різні навички комунікації. Ось тут, у Первомайську, є поні-парк. Можливо, щоб там були організовані якісь заняття. Не вистачає такої віддушини, щоб провести час, щоб дитина щось отримала в цьому плані. А так — хочемо додому, сумуємо за домом, чекаємо на Перемогу. Взагалі дуже вдячні Первомайську і всім тим, хто нам допомагає, бо люди дуже чуйні. І тут в плані сімейної медицини була дуже вражена. Чуйна відповідальна лікарка, дівчата дуже з розумінням, і пісні-танці біля нього — завжди з розумінням. І дуже тепло від цього.
Ці родини навчилися жити зі своєю проблемою. Не бідою — а саме проблемою. Вони практично все вирішують самотужки, не просять додаткової допомоги, а просто живуть і радіють тому, що можуть прокидатися і бачити емоцію своєї дитини. Дитини не з особливими потребами, а дитини, яка просто потребує допомоги. Вона може бути різна, головне — має бути любов, і тоді зцілення цілком реальне. А в моменти тривожності фахівці дадуть свої поради.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
