Жанна дуже боялася за життя доньки та чоловіка. Вона не хотіла вірити в те, що окупація надовго, тож ніяк не наважувалася виїхати з Олешок. А коли зрозуміла, що цей жах скоро не закінчиться, вирішила евакуюватися.
Жанна та Діана з ОлешокФото: Наталія Клименко
Жанна від літа проживає у Первомайську. Не думала, що затримається, але з часом, коли уже звикла та й знайшла роботу, вирішила — до Перемоги буде тут. Зустрілися ми з Жанною та її донькою не випадково. Моя подружка знала їх набагато раніше і розповіла, що Діанка, донька Жанни, має скоро народжувати і їм потрібна невеличка допомога. Звісно, як і будь-яка нормальна людина, я відреагувала миттєво. Відшукала можливості отримання допомоги і уже наступного дня ми були в районному центрі соціального захисту, де і отримали речі для майбутнього немовляти. А там уже домовилися про зустріч. Обрали затишну кафешку на «Фрегаті». Жанна прийшла разом з Діанкою. Вони дуже схожі між собою, дуже молоденькі. Діанці — вісімнадцять, Жанні ще немає сорока. Ми замовили каву і почали розмову.
«Ми виїздили в умовах жорсткої окупації. Кілька разів закривали кордони, не пропускали людей»
— Розумію, що у Первомайську для вас розпочався новий етап життя. Так?
— Так, ми не планували тут лишатися, але затрималися. Я не люблю великі міста, розумію, що великі міста — подвійна небезпека. В маленькому місті легше адаптуватися. А тут ми освоїлися, тут безпечно. Мені головне, що тут безпечно. Я дуже хотіла, щоб Діана була в безпеці. Бо коли зайшли окупанти до нас, в Олешки, я дуже переживала. Це якраз сталося після подій в Бучі. Я дуже злякалася за доньку, молода, гарна, зрозуміло, що це не пройде повз ока ворога. Тоді я доклала усіх зусиль, аби її відправити подалі. Вона поїхала спочатку у Вінницю, а там на неї чекали батьки її хлопця. Разом вони уже подалися до Польщі. Однак Діанка уже наступного дня просилася додому.
— Я змогла, — вступає в розмову Діана, — там витерпіти лише два місяці. Мені там все було чужим і немилим, і навіть мій хлопець мене не міг розрадити. Тому я вирішила: якщо батькам вдасться виїхати з Олешок, я відразу повернуся в Україну.
Виїхати родині вдалося лише влітку, коли вже переховуватися стало небезпечно. Чоловік у Жанни — військовослужбовець. На початку повномасштабного вторгнення йому не вдалося разом із частиною покинути територію Херсону, тому й доводилося ховатися від ворога по чужим хатам. Як кажуть, партизанили. Передавали нашим інформацію про місце перебування ворога, про кількість ворожих об’єктів, техніки, ризикуючи життям. А коли прийшла директива від військового начальства в будь-який спосіб покинути окупаційну територію, Жанна разом із чоловіком знайшли можливість і покинули Олешки. Але там і досі її батьки, які за станом здоров’я не змогли виїхати.
— Ми виїздили в умовах жорсткої окупації. Кілька разів закривали кордони, не пропускали людей, люди стояли по кілька тижнів. Спочатку у Василівці, потім у Давидовому Броді. Нам дуже важко було це зробити, бо прописку чоловік мав військової частини, — згадує моя співрозмовниця. — Не можна було показувати паспорт — міг потрапити в полон. А він казав: «Краще я помру, аніж в полон». Ми довго збиралися. Врешті знайшли людину, яка зголосилася вивезти. Взяв невелику суму за виїзд, лише за паливо. Нам пощастило, бо їхали в машині, де була маленька дитина, на нас просто не звернули увагу. Це просто наше везіння. Зараз чоловік в Херсоні, несе службу у зведеному загоні».
— Їх навіть Президент відзначив на своїй сторінці, — підхоплює Діана. — Був момент, коли вони збили за добу найбільшу кількість «мопедів» та ракет.
Життя в окупації дуже важке. Постійний пресинг
— А яке ж воно — життя в окупації?
— Життя в окупації дуже важке. Постійний пресинг. Навіть дітей допитують, перевіряють телефони, б’ють, погрожують.
— А як ви з рідними спілкуєтеся?
— Спочатку це був лише російський зв'язок. Інтернет з перебоями. Після звільнення Херсона з’явився український зв'язок. Говоримо лише про головне. Там часті прильоти. Там мої мама, тато та сестра. Я хотіла, щоб вона поїхали з Діаною за кордон, але тато хворий на цукровий діабет, без ноги. То куди? Якби він був здоровим, то уже б воював з ворогом, хоча сам із росії. «Я не російський, — каже він, — я руський», — і починає нам говорити «укрзалізниця», «паляниця». Він сильно ненавидить кацапів. А його двоюрідний брат живе в росії, в москві, і вже дуже давно, то говорить, що вони нас рятують. «Від чого ви нас спасаєте? — запитує у нього мій тато. — Від того, що я жив нормально, все мав, а тепер нічого не маю, боюся за життя своє, за життя дітей?» Вони ж закрили в Олешках лікарню, там тепер їхній шпиталь. А в Скадовську для людей відкрили. Банки не працюють, ввели там російську валюту. Раніше хоч була бівалютна зона, тепер тільки російська валюта. Лякають, погрожують, якщо чують, що люди ще користуються гривнею. Люди, звісно, бояться. Моя мама до останнього не хотіла брати рублі в руки, але виживати треба. Вона намагалася купувати українські товари, а тепер гривню не приймають. Виживають, як можуть. Мама моя і досі не бере гуманітарку від кацапів, не оформлює пенсію російську. Важко, морально важко. Прошу, щоб були обережні. Я допомагаю, чим можу. Зараз влаштувалася на роботу. Люди нам допомагають, за що ми щиро їм дякуємо.
— То як вам все таки вдалося потрапити до Первомайська?
— Нам вдалося виїхати на Запоріжжя. Там ми зупинилися на кілька днів, аби перепочити, а далі уже шлях сюди. Ми приїхали до Первомайська 1 липня. Діана тут була уже 3 липня. Морально було дуже важко, поки ми дочекалися доньки, думали, що не переживемо. Адже тоді логістика дуже погана була, та і шлях у неї вийшов дуже довгим і небезпечним. Вже тоді ми знали, що Діанка завагітніла, то звісно, що дуже переживали. Але дякувати, все склалося. Зустріли ми її вночі, під страшенну зливу. На диво, нас підвезла комендантська машина, тож в дві години ночі ми потрапили додому. Діанка і плакала, і тягнула сумку, і падала з ніг, але все слава богу. Тепер згадуємо це, як жахливу пригоду.
Олешки 18 лютого 2023 рокуФото: t.me/khersonoleshky
«Знаєте, я стала більш відповідальною, навіть дорослішою»
— Бачу, Діанці уже народжувати скоро? Як відреагувала, коли дізналася про вагітність?
— У мене не було питання, як так вийшло. Це було очікувано. Я не злякалася і точно знала, що аборт робити не буду. Я дуже проти цього. Для мене краще народити і виховати дитину, хай навіть і в іншій родині, бо я розлучилася з хлопцем, але вбити життя — це не для мене. Знаєте, я стала більш відповідальною, навіть дорослішою, наперед вчинки тепер прораховую.
— Ви посварилися з хлопцем?
— Так, я би не хотіла про це згадувати, але, якщо колись в майбутньому моя дитина захоче дізнатися про батька, я не буду заперечувати.
— А як вирішила назвати дитинку?
— Ім’я придумала ще років 12-ть тому — Даніл. Не знаю, чому, але мені просто подобається таке ім’я. Буду виховувати сама, мама допоможе. Впораємося. Я навчаюся на юридичному факультеті в Херсонському кооперативному коледжі. Буду, як мама, юристкою. Мамин чоловік теж сказав, що буде допомагати.
8 березня 2022 року, ОлешкиФото: t.me/a_shtirlitz
Мама Жанна з ніжністю та любов’ю дивиться на свою доньку. Звісно, що вона буде їй допомагати, хоча сама разом із чоловіком мріє ще про одну дитину. А ще Жанна мріє про повернення додому, про закінчення війни і просто жити, як і раніше — мирно, дружно, в родинному колі та в родинних турботах.
«Таке враження, що прийшли до мене в будинок в брудних чоботах і топчуться по чисто вимитій підлозі»
— Що для вас є Україна?
— Це для мене, в першу чергу, Батьківщина. Я не люблю політику і суєту, але це мій дім, який зачепили. Через те я стала дуже агресивною. Ніколи не думала, що можна відчувати такий рівень агресії. Таке враження, що прийшли до мене в будинок в брудних чоботах і топчуться по чисто вимитій підлозі. Тому маю величезне бажання піти на фронт. Мені здається, що тут я не приношу стільки користі, скільки могла би там. Але чоловік проти, каже, що достатньо того, що я йому допомагаю і чекаю на нього. Загалом, я дуже самостійна жінка, обходжуся без порад.
— Як війна змінила вас?
— Ця війна дуже сильно мене змінила. Я стала холодною та з різкою поведінкою. Єдина користь від війни, як каже мій чоловік, я стала більш жіночною. Я дуже давно не плакала, зараз дозволяю собі емоції, я стала емпатичною. Раніше я завжди намагалася бути простим спостерігачем, тепер переймаюся. А ще я дуже боюся за свого чоловіка, який боронить нас і нашу землю.
Війна — страшна річ. Авторське
Яка ж війна страшна річ — вкотре говорю собі. Вона перекрутила наші долі, вона ламає нас фізично, вона знищує наші міста і села, вона гвалтує нас і знущається, вона сильна і підступна, але вона не може одного — не може зламати нас духовно. Коли з’явиться на світ маленький Данилко, він обов’язково продовжить справу своєї бабусі та матері — він так само буде любити свою Батьківщину і так само ненавидіти ворога. Данилко має народитися наприкінці лютого. Вірю, що все буде добре і маленький хлопчик стане ще одним громадянином нашої стійкої та незламної України!
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
