Історія з гуманітарним вантажем, який волонтери везли зі Львівського центру волонтерства та захисту, має своє продовження і завершення. 19 січня таки пощастило потрапити до херсонців. І знову навколо згуртувалися десятки людей, кому небайдужа доля України та її народу.
Кожного разу, коли особисто дотична до волонтерських справ і маю необхідність про це розповісти, відчуваю певний дискомфорт. Бо ж в сюжетну канву треба вписувати і свою діяльність. І ось тут щоразу виникає такий собі конфлікт інтересів. Якось не дуже гарно, коли про себе. Втім, як кажуть, із пісні слів не викинеш, і в цьому випадку вийшло так, що до історії маю безпосереднє відношення. Тож далі про наші спільні справи із львівським волонтерським центром, Владиславом Поплужним, військовослужбовцями, студентами та херсонськими волонтерами. Ця історія додає нові імена, нові справи та нові знайомства.
У ХерсоніФото: Наталія Клименко
Особливо важко усвідомлювати руйнування — там, де вщент знищені будинки та на полях кіпа згорілої техніки
Пам’ятаєте розповідь про гуманітарний вантаж зі Львова та поламану машину?
Так ось, нарешті вона має свій хепіенд, а 19 січня — день, що став ключовим у цій історії. До цього моменту все ніяк не вдавалося вирішити питання ремонту волонтерської автівки. Тож було прийнято рішення про пошуки нового авта. Десятки телефонних дзвінків, комунікацій із друзями таки увінчалися успіхом. Уже 19-го зранку ми розуміли, що зможемо вирушити до Херсону та Антонівки. І тут варто подякувати тим, хто відгукнувся на прохання. Це Костянтин Дубей, який миттєво відреагував, знайшов тих, хто нас доправить до кінцевої точки. Не знаю, чи маю право оголошувати всі подробиці, бо ж історія пов’язана з військовослужбовцями. Єдине скажу, що нам допомогли військові: надали автівку та професійного водія. Ми швиденько перезавантажилися: тут на допомогу прийшли студенти Первомайського навчально наукового інститут НУК імені адмірала Макарова та директор Сергій Доценко. А ще нам в дорогу для херсонців дали смаколики підприємці Віталій Клочков та Микола Юрченко. Ось так ми і рушили.
Шлях на південь завжди бажаний для мене, бо там Миколаїв, там наш університет, та й їхали ми з допомогою колегам із Херсонського інституту НУК, Червоного Хреста та жителям із Антонівки. Дорога зайняла десь близько п’яти годин, з урахуванням того, що автівка доверху була забита гуманітарним вантажем. В душі суперечливі почуття: радість і смуток, біль і тривога. Особливо важко давалися картини руйнування, там, де вщент знищені будинки та на полях кіпа згорілої техніки. Чим ближче до Херсону, тим болісніші картини. Десь о п’ятій ми потрапили до міста.
Наталія Клименко та Наталя Шатілова-Погасій
У Херсоні сумно і порожньо… Тут ми максимально швидко намагалися розвантажитися, бо ж далі на нас очікувала Антонівка. Про почуття і саму зустріч з волонтерами Херсонського Червоного Хреста та Наталею Погасій буде окрема розповідь, бо ці люди заслуговують на окрему увагу. Єдине скажу: вони герої! Мужньо долають і витримують випробування, які їм надсилає окупант. Вони десь на межі людських можливостей.
Це село, що відразу за Антонівським мостом, як кажуть, на нулі
А далі на нас очікувала Антонівка. Це село, що відразу за Антонівським мостом, як кажуть, на нулі. На лівому березі Дніпра уже ворог. Звідти видно їхні позиції та чутно гарматні вибухи. Десь вдалині горять плавні, клубочиться чорний дим і палахкотить червоне сяйво. Нас супроводжує до Антонівки Дмитро Оліфіренко, корінний житель, з яким ми познайомилися напередодні нашої поїздки на Херсонщину. Допоміг з комунікацією Роман Волинський, який сам з Херсону, а нині проживає в Первомайську та навчається на журналістиці. По дорозі Дмитро встигає провести «екскурсію» Антонівкою: он там приліт, а там знищений будинок, а онде підірваний міст… Словом, картина невесела.
Дмитро Оліфіренко та Владислав Поплужний
До війни в Антонівці жило близько 13 000 осіб, наразі село нараховує не більше тисячі мешканців. Залишилися найсміливіші. Страх є, але адаптований до реалій. Вони знають, за скільки кілометрів вибухи, в яку сторону летить ворожий снаряд, та намагаються убезпечити себе від найстрашнішого. За десять хвилин, що ми їхали, дізнаюся, що Дмитро волонтерить, допомагає тим, хто залишився на нулі. Ще під час окупації потрапив в руки ворогу. Їхав якраз у волонтерських справах: зупинили, кинули в підвал, влаштували допит. Електрошокер, побиття, ФСБ — все, як у страшному сні. Дякувати богові, диверсанта у ньому не запідозрили, тож відпустили. Тепер, після деокупації, трішки легше, але прильоти та постійні обстріли дошкуляють і не дають можливості розслабитися. Наразі Дмитро продовжує навчання у Херсонській морській академії та допомагає односельцям.
На вулиці, де живе Дмитро, залишилося лише три родини. Сусіди поруч та десь там в кінці вулиці ще один чоловік. Тримаються разом, допомагають одне одному та іншим. Розвантажувати гуманітарку зійшлися усі. Пані Тетяна, мати Дмитра, наварила борщу і все кличе вечеряти. Та часу обмаль. Запитую у пані Тетяни: які ж то були перші дні? Каже, були надто важкими. Коли колони танків, коли ворог біля будинку. Був розпач, думали, що їх кинули, що про них забули. Але з дому нікуди не збиралася йти. Як же все покинути, тут же все рідне і своє? Тож адаптовувалися до нового життя.
Тетяна Кравчук, жителька Антонівки, за фахом юристка: «Хто каже, що не було страшно, — не вірте»
— Було дуже страшно. Хто каже, що не було страшно — не вірте. На той час у мене була невістка з шестирічним онуком. Це був такий жах, коли об одинадцятій ранку тут по мосту їхала бронетехніка. Вздовж залізничної дороги йшли колони техніки. Мабуть близько сорока вертольотів літало. Це був жах. Потім почався обстріл, стріляли «Градами». Ховалися ми в підвалах. Онук навчився швидко стрибати у підвал. Тягнули з собою собаку, бо він боявся вибухів. Потім не могли його звідти витягти. Зникло світло, вода, газ і так ми два тижні поспіль без усього, під обстрілами...
Спочатку таке відчуття було, що нас кинули. Якщо в Херсон вони зайшли в березні, то у нас були з 24 лютого. Почали ходити по дворах, перевіряти. Виходиш з подвір’я, а перед тобою БТРи, і все це на тебе наведено. Вони з автоматами стоять. Було страшно, бо ж не знаєш, чого очікувати. Все було невідомо. Потім так налагоджували життя, з розумінням того, що це надовго. Але ми жодного разу не допускали собі в думках, що нас не звільнять. Нас звільнять, але це буде в часі. І цей час треба витримати, вижити. Просто ми мобілізувалися і налаштували себе на те, що нам необхідно вижити в цій системі. От ми і вижили.
— А що найважче було пережити?
— Найважче було, коли Діму затримали та влаштували допит. Діма у мене такий радикальний, навіть і не підозрювала. Ми ані на хвильку не сумнівалися, що нас звільнять. Рідний будинок, рідні стіни. Ми тут залишилися із кумами і так жили. У нас свій графік був життя. Була політінформація, ще коли був доступ до інтернету. Ми всі події обговорювали, підтримували, прислухалися один до одного. Колись у мене і нерви здавали, бо просто неможливо було жити в такому. Особливо коли говорили, що звільняють Херсонщину, а звільнили Харків. Розумом усе розумієш, що це правильно, і ми готові були чекати скільки треба, то у мене кум Володя — він мій особистий «Арестович». Він так уміє розрадити, що віра не пропадала.
Я всім кажу, якби було таке відчуття, що нас не звільнять і нам доведеться жити в росії, то ми б все кинули і виїхали. Під ними ні я, ні мої куми не залишилися б. Найболючіше — це діти, щоб вони не постраждали. У мене невістка з сином проживають нині в Польщі, але додому дуже хочуть. Онук весь час запитує: як у нас справи? Я вам скажу: діти не повинні бути під обстрілами. Ми як ми…
Але у мене є така внутрішня впевненість, що все буде добре. А те, що нас звільнять, ніхто не сумнівався. Хоча у нас дуже багато тих, хто не вірив. Та і досі говорять, що не вірили, що Херсон звільнять. Тепер головне, щоб припинили всю оцю стрілянину.
А яка у нас медсестра! Вогонь! Хоча у неї вся рідня в росії. Вона всіх дітей лікувала. І досі всі на ній тримаються. Вона ні дня нікуди не дівалася, весь час тут.
До розмови долучається Катерина Альохіна, сусідка та кума Тетяни. Вона прийшла допомогти розвантажувати вантаж. До війни працювала головою ОСББ, сама ж за фахом психологиня. Чоловік будівельник, мости будував. Запорізький пілон теж будував. А зараз — безробітній.
Катерина Альохіна, жителька села Антонівка, за фахом психологиня: «Ми зрозуміли, що немає тут ніякої влади, ніякої поліції, і нам самим треба триматися»
— Дітей відправляли, бо боялися за них. У мене двоє дівчат молодих. Ми, куми, разом трималися, допомагали. Було дуже важко, головне, що ми не знали, чого від них очікувати, як вони себе будуть вести. Чи вони будуть ставитися вороже, чи будуть щось шукати, оце було найважче — невідомість. А те, що ми зрозуміли, що немає тут ніякої влади, ніякої поліції, і нам самим треба триматися, це сталося практично відразу. Ми намагалися ніде не ходити. Сиділи в хаті, виходили в центр лише за хлібом. За молодих жінок боялися, щоб не гвалтували.
Потім почали нас заманювати гуманітаркою. Люди — як люди, вони біжать та беруть, що їм дають. Колишній наш голова селищний почав тут керувати, почав з тими співпрацювати. Був час, коли наші підприємці, зрозумівши, що ворог буде грабувати, стали роздавати людям свою продукцію. Діма привозив цю продукцію сюди до нас, а ми уже на місці роздавали. Мій чоловік Володимир їздив по хліб, коли по мосту йшли танки. Страшно було. Але проскочили під мостом, завантажили машину і теж роздавали людям. Тому що люди були кинуті, все було закрите. Магазини не працювали. Ніхто ж не очікував, запасів ніхто не робив, жили, як звичайно. Нам пощастило, що трохи поодаль від центру. Вони ж через тиждень зайшли у Херсон. Ми думали, що вони повз нас пройдуть, бо йшли трасою на Миколаїв, але їх там почали зупиняти.
Ось так ми і жили в окупації. Були обходи по дворам. Заїздили БТРами, з автоматами. Перевіряли, шукали зброю. Багато хто не витримав, виїхали звідси. Ось зараз ми рахували: у нас п’ятсот дворів, а людей десь тисяча. Одиниці повертаються, переважно їдуть звідси. Людям немає де жити, бо ж прильоти по будинкам. Переважно залишилися люди похилого віку. До нового року у нас було десь сімдесят дітей, зараз лише тридцять. Людей стає все менше і менше. Більшість людей залишилися без роботи. Бабусям давали російську пенсію, без оформлення, по 10 000 тисяч рублів, три місяці поспіль. Бабусі були задоволені, що можна жити. Примушували підприємців перереєстровувати бізнес на російський лад. Хто не хотів, той виїхав. Навіть ОСББ примушували реєструвати як юрособу в росії. Були ті, хто і перереєстрував, бо боялися, були й такі, що покладали надії на руський мир. Було по-різному. Люди різні. Ті, хто не хотів реєструвати, тим не давали працювати. Був ринок у нас найбільший — Дніпровський. Він був схожий на Шанхай. Машини з Криму потоками, завозити продукти рашистські. Та найгірше було те, що у нас не було ліків. У нас залишилися лише дитяча медсестра і ще одна медсестра. Вони фактично всю медичну відповідальність за здоров’я дітей і дорослих взяли на себе. Ось така сумна історія. Так і живемо. Надіємося, що скоро їх виженуть і з лівого берега.
«І хай хтось спробує у нас відняти віру»
На вулиці час від часу чутно вибухи. Тетяна заспокоює: «Не хвилюйтеся, то далеко. Ми уже знаємо, коли близько». Спілкуємося, а паралельно розвантажуємося. Вечір швидко змінив день, уже сутеніло і нам потрібно повз ворожі позиції їхати назад і до комендантської години встигнути додому. Тож чимдуж помчали через місця, де дуже небезпечно. Їхали мовчки, кожен зі своїм. Я сердилася, що не встигла назбирати достатньо матеріалу. Хлопці раділи, що проскочили без інцидентів. Дорога додому була швидкою. За розмовами і не помітили, як дісталися. А вранці Влад повідомив сумну новину, там, де ми були вчора, кілька прильотів. Пробую набрати Дмитра, поки немає зв’язку. Вірю, що все добре. А цей тризуб Дмитро виложив на підлозі гаража з ракетних уламків. З Україною в серці. З українською символікою у житті. І хай хтось спробує у нас відняти віру!
Херсон — наш!Фото: Наталія Клименко
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
