Історія ця написана на реальних фактах, без будь-яких вигадок та прикрас. Вона з багатьма героями: від простих волонтерів до людей бізнесу, від випадкових знайомств до друзів, від сотень перешкод до тисячі можливостей. І найголовніше — вона про справжніх, про тих, хто діє і прагне діяти. Тож хто і як допомагав добратися за гуманітарним вантажем до Львівського центру волонтерства, щоб доправити його в Херсон, — читайте.
«Різдво для нескорених» допомогло познайомитися з однодумцем
Ідея допомогти херсонцям зародилася ще від моменту звільнення Херсонщини від окупації. Весь цей час вишуковувала можливості її втілення у життя. Це були пошуки волонтерів-однодумців та благодійників. Кажуть, для тих, хто шукає, завжди знаходяться варіанти. На святі Різдва для нескорених познайомилася з Владиславом Поплужним. Відтоді ідея переросла у конкретну справу: домовилися про поїздку до Львівського гуманітарного хабу. Там Владислав уже своя людина, до якої ставляться з повагою і довірою, але про це розповім дещо пізніше.
Почалися пошуки фінансів на поїздку. Це, зрозуміло, одне із найгостріших питань, бо їх завжди не вистачає. І тут на допомогу прийшов колектив Первомайського навчально-наукового інституту НУК імені адмірала Макарова (очільник — Сергій Доценко). Саме вони зібрали кошти на дизпальне, за що їм щиро дякуємо, і нам вдалося вирушити у поїздку.
Владислав заправив свого сталевого коня, і вранці 11 січня ми вирушили. Вирушили із завданням забезпечити гуманітаркою херсонців, серед яких наші колеги із навчально наукового інституту НУК, колежанки по всеукраїнській організації «Дія» та жителі села Антонівки. А комунікацію тримаємо через Оксану Дрозд, викладачку ХННІ НУК, Наталію Погасій-Шатилову, волонтерку-дієвочку та волонтера Дмитра Оліфіренка з Антонівки.
У гуманітарному центрі нас зустріли тепло
До Львову дісталися, як і планували, без усіляких пригод та перешкод. У гуманітарному центрі нас зустріли щиро і тепло. Безумовно, завдячуючи комунікаціям Владислава. Він там — серед них — свій. Його поважають і цінують. Від початку квітня працюють разом. Тож заявки, які ми мали, нам швидко підтвердили. Повторюся, це була гуманітарка для херсонців, а саме: продукти харчування, речі, медикаменти, а також генератори на 7,5 кВт для Первомайської спеціалізованої школи-інтернату №14 та Сирівського старостату.
Далі — то уже справа техніки, часу та робочих рук. Поки Владислав залагоджував ці питання, я паралельно працювала як журналістка.
Гуманітарний вантаж
Що із себе представляє Львівський центр волонтерства та захисту
Це, в першу чергу, люди, допомога, взаємодовіра, а потім уже логістика, приміщення та гуманітарний вантаж.
Всіх їх об’єднала війна і бажання протистояти ворогу. Вони з різних куточків України: хто з Харкова, хто з Маріуполя, є з Волновахи, Києва, Лисичанська та інших міст. Тут уже є мінімузей, куди волонтери привозять свої трофеї. Від Влада Поплужного — прапори, світлини з деокупованих територій, уламки ракет та роботи наших місцевих майстринь.
Тут кипить робота щодня зранку до вечора. В перші місяці повномасштабного вторгнення центр працював 24 години на добу. Тепер у волонтерів є навіть вихідні. Керує центром Маріанна Білик, лікарка за фахом, голова Львівського обласного осередку Асоціації імплантологів України та волонтерка за покликом серця. На жаль, особисто не змогла з нею побачитися, втім, телефоном поспілкувалися. Про неї колеги говорять ввічливо і з любов’ю. Кажуть: «Маріанна — наш невтомний генератор. В ній енергії на сотні людей. Вона нас заряджає енергією і не дає нам киснути».
Фото: з фейсбук сторінки Маріанни Білик
Маріанна Білик, очільниця Львівського центру волонтерства та захисту: «Ніщо так не об'єднує, як спільна справа та біда»
— Як організувався Центр волонтерства та захисту?
— Створився Центр 24 лютого 2022 року. Біда об’єднала в один гурт партнерів по бізнесу та друзів. Далі почали долучатися інші. Нам вдалося за доволі короткий термін зорганізуватися, бо до війни уже мали налагоджений бізнес. Був повний комплекс дистрибуції продуктів харчування, налагоджена логістика та контакти у багатьох містах. Саме тому нам це вдалося зробити досить швидко, десь за три дні. На початку нас було лише двадцятеро. Зараз ми розділилися по різних напрямках. Знаєте, ніщо так не об’єднує, як спільна справа та біда.
— Ви пам’ятаєте той перший день, коли ви всі згуртувалися і з чого починали?
— Безумовно. Ми в перший день відкрили цілодобовий штаб, паралельно займалися блокпостами та патрулюванням вулиць. У нас вже в перший день під вечір був готовий прихисток, і уже відразу почали приїздили перші люди. До всього ми ще влаштували гаряче харчування і для переселенців, і для патрульних. Тоді було дуже холодно, а у нас вони могли цілодобово і зігрітися, і випити кави.
— Ви стали прихистком для усіх, хто потребував допомоги?
— Так, ми стали пунктом прихистку для всіх, хто потребував допомоги. Потім ми вже їх розвозили по іншим пунктам.
— Чи не виникало бажання в перші дні згорнути бізнес і поїхати з країни?
— Ні, ніколи. Як можна покинути дім, де живеш, працюєш? А хто, як не ми, маємо захистити свою Україну і будувати її майбутнє? Думаю, що більшість, хто залишився в Україні, саме це і роблять.
— Якою має бути Україна в майбутньому?
— Знаєте, є світові рейтинги. Напевне, десь в п’ятірці має бути наша країна. Бо потенціал є.
— В чому ви бачите потенціал?
— Він у всьому. Ми як новонароджена дитина, тому ми маємо такі можливості розкриватися чи то в технічному, чи інформаційному, економічному та і в розумовому напрямках. У нас же геніальні люди. Наші українці насправді з класною головою та мозком, які можуть робити геніальні речі. Просто нам потрібно дати правильний вектор.
— Після Перемоги чим плануєте займатися?
— Загалом я лікарка сама, маю свою велику стоматологічну клініку, то, звісно, що буду лікувати, але, можливо, ще хочу спробувати знайти підхід для надання стоматологічної допомоги саме військовим.
Знайомство з колективом Центру
Далі рухаюся Центром і знайомлюся з колективом. Потрапляю у медичний відділ. Тут теж кипить робота. Кожен на своєму місці, але від розмови не відмовляються.
Мар’ян, фармацевт-провізор, волонтер
Мар’ян, фармацевт-провізор, який допомагає керувати волонтерським процесом: «Люди, які тут працюють, мають внутрішню мотивацію та цінності»
— Розкажіть, як ви потрапили до Центру волонтерства?
— У перші дні війни було оголошення, що потребуються медики на медичний склад. Я зателефонував і мені сказали, щоб приїздив. От я і приїхав сюди. Тут якраз був мурашник. Це був кінець лютого. Так я тут і залишився.
— На ваш погляд, чому люди сюди приходять?
— На початку всі шукали, де себе можна зреалізувати, бо кожен хотів внести свою лепту у загальну справу протистояння ворогу. Це, власне, наш обов’язок. Ми можемо тут допомагати військовим, цивільним, будь-кому, хто потребує допомоги на теренах нашої країни. Це дуже важливо. Люди, ті, що тут працюють, вони впевнені, що це важливо, в противному випадку вони тут не були б.
— Тут свій волонтерський фронт. Так?
— Фронт на передовій, а у нас волонтерська діяльність.
— Ви ніколи не малювали картинку майбутнього нашої України?
— В голові напевне всі малювали. Особливо в останній час малюють.
— А якою має бути Україна?
— Без русні і війни. Нема русні, нема війни — це два основні фактори. А решта: буде чудова і квітуча країна. Ми обов’язково відбудуємося, у нас інших варіантів немає.
— У вас тут великий колектив?
— Ні. У нашому відділі небагато. На початку ми працювали 24/7. Ми вчора з Христиною (колєжанка по волонтерству) якраз говорили на цю тему, на початку ми працювали без вихідних. Потім стала неділя — вихідний, потім — субота і тепер у п’ятницю працюємо до шостої вечора. Тоді уже з понеділка починаємо.
— Це, щоб люди могли відпочивати, — вступає в розмову Христина. — Тому що перші дні всі були на адреналіні. Люди тут і спали, і їли, додому навіть не їздили. Потім з часом звикли. Але людині потрібен відпочинок, тож наразі ми уже маємо налагоджений графік роботи та вихідних днів.
— Коли важко, не виникає бажання покинути це все?
— Виникає, і це нормальне явище, коли втомлюєшся. Все залежить від об’єму роботи, від спілкування, від новин, від зовнішньої і внутрішньої інформації. Розумієте, медицина — це специфічний відділ. Прості волонтери тут не будуть працювати, як мінімум, люди мають розуміти, що видається, що ставиться на облік. Сашко (ще один працівник медичного відділу — авт.), для прикладу, за фахом не медик, але уже у всьому розбирається.
Олександр, волонтер
— Хто звертається переважно до вас і чи не бувають випадки хабальства?
— Ми намагаємося задовольнити потреби усіх, але у нас є дуже жорстка фільтрація до тих запитів, які до нас надходять. Ми прекрасно розуміємо, чи це реальні списки, чи липові. І є розуміння того, що важливе. Це перше. Друге — є телефонний дзвінок контактної особи та її верифікація. Христина у нас дуже добре фільтрує.
Христина, волонтерка
Христина, усміхаючись, додає: «У Христини холодне серце».
— Ось Сашко перевіряє кількість запитів того чи іншого контрагента. Тому звертаються усі, кому потрібно, але ми намагаємося правильно фільтрувати.
— Чи можна сказати, що війна повністю перевернула ваше життя та діяльність?
— Я би так не сказав. Вона розставила певні пріоритети та цінності. Люди, які тут працюють, — у них є цінності, внутрішня мотивація і внутрішні цінності. Одна із них — це допомагати, приносити користь, не тільки собі, а й тим, хто потребує допомоги.
Активна робота кипить у центрі логістики. Тут папери, відомості, протоколи та інше. До речі, саме тут верифікували наші документи, уточнювали та робили запити відносно генераторів та іншого. Головний тут Сергій Говда.
Сергій Говда
Сергій Говда, головний логіст волонтерського центру: «Волонтерство — це війна на своєму фронті»
— Як ви потрапили в Центр волонтерства та захисту?
— Я проживав в Ізраїлі. Повернувся в Україну десь у листопаді 2021 року і в лютому мене застала війна тут. У перші дні, відповідно, я шукав, де можна бути корисним і звертався в різні гуманітарні штаби Львова. Потім збирав речі, заносив у хаби і паралельно залишав свій номер телефону на різних групах. І до мене одного вечора зателефонували і сказали, що шукають людину, яка б займалася б логістикою. І я приїхав в офіс, поспілкувався з їхнім логістом. Він мені порекомендував приїхати на склад, подивитися і прийняти для себе рішення. Коли я приїхав сюди, на склад, тут взагалі нічого ще не було. Це був повністю порожній склад після ремонту, тут навіть освітлення не було і опалення. Зібралося кілька людей і в той же день ми прийняли першу фуру. Відповідно, потік фур був дуже великий. Тоді ми працювали і вдень, і вночі, тобто 24/7 люди працювали, приймали фури, сортували, організовували відповідну діяльність. Ось так я потрапив сюди. І від початку і до сьогоднішнього дня я тут.
— Що для вас означає волонтерство?
— Це війна на своєму фронті. Це є користь, яку ми можемо приносити багатьом людям через свою діяльність.
— Немає відчуття дискомфорту від того, що не на фронті, а тут, в тилу?
— Ні, немає. І через те, що і те, і те важливе. Я розумію, може, у нас інші умови, але що та, що ця робота важлива. Немає цього дискомфорту. Власне, і тут, і там ми воюємо за незалежну Україну.
— Можете намалювати картинку майбуття України?
— Думаю, що ця картинка прекрасна, але до тієї прекрасної картинки треба ще працювати. Втім, перспектива, думаю, буде дуже хороша.
Багато людей зазирає і до кухні. Як на мене, це найтепліше місце в Центрі. Тут збираються на каву та невеличкий перепочинок. Привітлива Іринка всіх гостинно запрошує і не відпускає, поки щось не перехопиш. Розговорилися. Вона, як і більшість, потрапила до Центру, шукаючи, чим себе зайняти в ті перші важкі дні початку великої навали російських військ. Першим у Центр волонтерства поїхав чоловік Ірини, затим і вона.
Ірина, волонтерка
Ірина, яка роздає обіди та пригощає кавою: «Після Перемоги буду насолоджуватися свободою і буду готувати борщі»
— Я не могла бути вдома. Шукала, куди себе пристосувати. Пішла спочатку сітки плести, але не змогла, дуже багато людей було, то було важко. А сюди приїхала 4 березня, так і залишилася. Тепер себе в іншому не бачу. Дітки мої дорослі, тож мені треба чимось зайнятися. А потім, після Перемоги, буду насолоджуватися свободою і буду готувати борщі. А тут нам привозять готові обіди, і моя задача, щоб усіх забезпечити, проконтролювати, щоб термоси були з гарячою водою. Спочатку, коли не було налагоджене постачання, то було важкувато. Весь час треба було думати, чим нагодувати. Бо тут дуже було багато людей. Кожного разу, коли відкривалися двері і хтось заходив, я думала: «Боже, чим же нагодувати!» Але нічого, викручувалися. Ось картопляне пюре, то я його розводила, так і обходилися.
У Львському центрі волонтерства та захисту
В розмову вступає Лариса із Волновахи.
Лариса, волонтерка із Волновахи: «Тут ми підтримуємо одне одного»
— Я переїхала сюди з Волновахи. Спочатку нас поселили в школі, затим в церкві. Я там і досі живу. Ви знаєте, відразу почала розмовляти українською. У нас навіть було гасло: «Розмовляй лише рідною мовою».
— Чи важко було переходити на українську?
— Та ні, ми все життя розмовляли, але суржиком. Правда, багато слів не розуміла, та і досі ще не все знаю. А дівчата сміються і кажуть: «Ларисо, одягнеш канізельку і підеш з коліжанкою на філіжанку кави». Я нічого не можу зрозуміти, куди, з якою коліжанкою і куди бігти (сміється — авт.). Так що отаке в житті буває. Все начебто розумієш, спілкуєшся, але не завжди все правильно говориш.
— Ви знаєте, її у нас між собою називають «вірьовка», — знову вступає в ромову Ірина. — Якось була історія з Ларисою. Прийшла вона і просить «вірьовочку», а їй кажуть: «Нічого не знаємо, ніяких у нас немає «вірьовочок». У нас є шнур». Вона знову: «Мені не треба шнур, мені треба вірьовку».
Лариса (сміється — авт.): «А я ж не знала, що це одне і те ж. Тож накрилася і вірьовка, і шнурок. Я ж думала, що то шнурки на взуття. Ось так вони мене тут розігрують».
— Центр став для вас рідним?
— Так, ми уже на вихідні не знаємо, куди себе подіти. Бо ж тут весь час зайнятий. Це наше сьогоднішнє. Тут ми підтримуємо одне одного. Я ж спочатку теж була із тих, хто отримував цю допомогу. А потім нам запропонувала завучка школи, мовляв, хто хоче на роботу, то будь ласка. Нас на той момент записалося багатенько, десь сімнадцятеро, але до сьогодні залишилася, здається, я одна. Хтось додому поїхав, хтось далі попрямував. А я поки тут працюю. Ми тут збираємо, розбираємо, пакуємо. А до того я жила у Волновасі. Але уже 27 лютого ми почали ховатися в підвалах через постійні обстріли. Спочатку якось думали — обмине, але ні. А потім почалося таке, що жах.
Нас вивезли до Львова сьомого березня, а 12-го місто уже було окуповане. Ми вчасно виїхали звідти. Там чимало залишилося людей, декотрі уже повертаються додому, бо там своє все, рідне. Як би там не було, як би там не казали, що, мовляв, там сєпари. Та не сєпари! Просто ті, кого це не торкнулося, можуть так говорити, а ті, хто пережили цей жах, думають по-іншому. Кожен хоче додому. Я теж хочу. У мене там мама залишилася. Тут зі мною була сестра з дітьми, але вона повернулася додому. Місто і досі окуповане, але ми мріємо про повернення. Хоча розумію, що там ворог.
— Ось погляньте, як окупанти прикрасили наше місто до свят, навіть ялинку з голубами поставили, — з гіркотою в голосі говорить Лариса. — Мені уже навіть важко щось коментувати. Ось погляньте, яке було у нас місто до війни, а ось що руський мір нам приніс. Моя мама переховується в будинку, намагається якомога менше виходити на вулицю. Їм якусь там кашу привозять, хліб, роздають гуманітарку. Щоб ви розуміли, що то все наша була продукція — українська. Тому якось так сумно. Я не думала, що так надовго тут затримаюся. А ось уже і друга весна скоро наступить.
Михайло крайній ліворуч
Михайло, волонтер із Київщини: «Знаєте, у людей завжди є потреби»
Михайло вивозив за кордон свою родину, а сам тут залишився. Ходив до військкомату, але зачепився за волонтерство. Тепер в групі логістики працює.
— Те, що ми робимо, то зараз дуже треба, — розповідає Михайло. — Ми видаємо гуманітарку на всю Україну. На початку тут за добу заходило і виходило більше тридцяти фур. Ми працювали в три зміни. Тепер трішки простіше стало. Знаєте, у людей завжди є потреби. Вони сезонні. Зараз актуальний теплий одяг, взуття, ковдри. Я тут один із старожилів. Практично усіх знаю. Кадровий склад уже практично стабільний. На початку було дуже багато новеньких, тепер усе стабільніше. Вдома поки на основній роботі немає чим займатися, то я тут. Тут відчуваю себе потрібним. Спочатку жив у друга, тепер у гуртожитку при волонтерському центрі.
Анна Жук, волонтерка
Анна Жук, волонтерка: «Українська природа найкраща, Україна — дивна країна»
Анна волонтерить з 2014 року. Зараз знаходиться у Львівському центрі волонтерства та захисту. Пригадує, як в 1983 році бувала в наших краях, спускалася Південним Бугом на байдарках. Сама захоплюється здавна туризмом. Каже, що українська природа найкраща, та і Україна — дивна країна. Тут добрі і порядні люди. Мріє про Перемогу і як може наближає її своїм трудом.
У темряві завжди краще видно світло
А потім ми поїхали по воду. Набирали її з джерела. Було холодно, але хлопці впоралися досить швидко. Далі нас очікувала зустріч ще з однією цікавою людиною — Людмилою Вовк, яка працює в американській некомерційній організації Nove Ukraine. Наразі організація опікується підтримкою одного із проєктів, що реалізуються у Первомайську. Однак поки ще питання до кінця не вирішене, тож не будемо оприлюднювати деталі. Єдине скажу, в Nove Ukraine цінують вірних і добропорядних. Кажуть, що важливо мати надійних людей, яким довіряєш. Бо для них важливим є дієвий результат.
Власне, так добіг до кінця перший день нашого перебування у Львові. Вечірній Львів був сумним і темним. Тут теж за графіком світло і теж містяни у стані стресу. Але люди до всього звикають, тим більше, що у темряві завжди краще видно світло.
Шлях додому перетворився у випробування тривалістю у п’ятдесят годин
Новий день нам підготував сюрпризи: і в прямому, і в переносному сенсі цього слова. Нам вдалося до обіду завантажитися. І я потайки раділа, що все так швидко вдалося вирішити. Та радість, як виявилося, була завчасною. По обіді ми уже вирушили. В Золочеві підібрали пасажирів, щоб довезти до Первомайська. Це були Людмила з онуком. Поки роззнайомилися, наш сталевий кінь почав вибрикувати. Автівка заглохла — і все, більше не хотіла заводитися. Спочатку ми думали, що швидко вдасться відремонтуватися, але, коли зрозуміли, що не той випадок, почали шукати рішення.
Владислав, розуміючи, що з нас, пасажирок, допомоги буде мало, швидко зорієнтувався. Мене відправили на попутці до найближчого міста, а Людмилу з онуком назад до Золочева. Тут наші дороги розійшлися. Я поїхала в ніч до Тернополя, а Людмилу з онуком забрав зять Сергій. До речі, саме він першим і протягнув руку допомоги. Взяв на буксир і допоміг Владиславу дістатися до Тернополя. Шлях додому перетворився у справжнісіньке випробування тривалістю у п’ятдесят годин. Погода була нестерпною: ожеледь, ожеледиця, туман, в автівці холодно. Та Владислав не хотів навіть чути про перепочинок, бо ж в автівці повно гуманітарного вантажу, на який чекають у Херсоні. В дорозі були усілякі випадки, та більше людяних, за які хочеться щиро подякувати. Допомогти Владиславу взялися десятки людей. Серед них Михайло Сорока із Тернополя, Руслан, Олег, Юрій Суріков із Вінниці, Олександр Коваленко, Андрій Тарасенко та Євген Дяченко із Первомайська. Декотрих Владислав і не запам’ятав. Та, напевне, воно й не важливо. Важливо, що люди не пройшли повз чужої біди. Згуртувалися: хто буксирував, хто допомагав розібратися в проблемі, хто радив, хто підгодовував. Так чи інакше — всі стали учасниками цієї волонтерської історії, яка переповнена щедрими вчинками і вболіванням за рідну Україну. Владислав дістався додому 14 січня пізно увечері. Слава богу, вдома.
Ця різдвяна волонтерська історія стала показовою у своїй людяності
А я теж потрапила додому, тільки на добу раніше — 13-го зранку. Теж мала пригоди, десятки нових знайомств і людей, які мені допомагали вночі долати сотні кілометрів. Бо ж не могла собі дозволити десь залишитися на ночівлю: на мене очікувала студентська різдвяна ватага. Тож хочу подякувати Марині із Тернополя, молодій парі переселенців із Запоріжжя, яких навіть не знаю, як звати, Олександру із Хмельницького, водію із Кропивницького, військовослужбовцю Олексію та Юрію Петраченку, моєму другові із Первомайська. Дякую за добро. Це так важливо в наш час! Важливо, що не розгубили доброту, милосердя — те, на чому стоїть світ віками.
Ця різдвяна волонтерська історія стала показовою у своїй людяності. Вона поєднала серця сотень незнайомих людей, об’єднаних Україною. Однак ця історія ще матиме продовження. Бо ж попереду нас очікує Херсон. Тож як тільки відремонтується сталевий кінь, — ми відразу вирушимо у нову поїздку. А поки, забігаючи наперед, скажу, що різдвяні дарунки від Львівського волонтерського центру отримають не лише херсонці, а й колективи Первомайської спецшколи №14 та Сирівської громади. Тож далі буде.
Волонтер Владислав Поплужний попросив обов'язково від його імені подякувати в статті за підтримку таким людям:
- Любомиру Босаневичу
- Маріанні Білик
- Роману Стасишину
- Мар'яну Якиміву
- Сергію Говді
- Альберту Піроженку
- Христині Мацько
- Олександру Гречанюку
- Володимиру Гриненку
- Уляні Кузенко
- Наталі Шелестак
- Андрію Немировському
- Олесі Білоус
- Олексію Матюшенку
- Ірині Аветисян
- Ірині Баженовій
- І всьому Центру волонтерста та захисту м. Львів та всій ГО «Самооборона Львівщини».
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
