Будь-яка історія має початок, розвиток подій та завершення. В історії снігурівської родини Шапір є дві основні складові — зачин та перебіг. Про хепі-енд вони поки мріють. Війна жорстко втрутилася в буття, повністю перекроїла плани і примусила жити за новими правилами. Сьогодні родина проживає у Первомайську. Після деокупації Снігурівки мріють про повернення додому. Що перешкоджає поверненню в рідний край і як родині живеться зараз, — пропонуємо дізнатися з нашого матеріалу.
З родиною Шапір — Тетяною, Олександром та їхніми трьома дітьми — мене познайомив Юрій Галімон, тренер із карате, волонтер та громадський діяч із Первомайська. Про них я уже чула і знала, коли ми разом із Юрієм їздили до Снігурівки і завозили в деокуповане місто врожай буряків, вирощений родиною у нас, на Первомайщині. І, як тільки родина дізналася про звільнення рідної землі, відразу ж вирішила допомогти своїм землякам. Поїздка з бурячками була на шостий день деокупації. Нам таки вдалося дістатися до місця призначення та передати смачний привіт снігурівцям від родини Шапір. А ось сама зустріч з сім’єю уже відбулася дещо пізніше.
Родина Шапір. До війни вони мали статус одноосібників, займалися землею, вирощували розсаду, опікувалися теплицями та невеличким магазином
«Страху не було. Це був адреналін, ненависть та бажання захистити себе»
7 квітня 2022 року, на Благовіщення, вони покидали домівку. Їх попередили, що прізвище Шапір було у чорному списку окупантів. А це означало: не сьогодні — завтра їх могли забрати в полон і розквитатися за активності. Бо від початку повномасштабного вторгнення Олександр і Тетяна взялися допомагати українським бійцям та тероборонівцям. Збирали гуманітарку, возили харчі та готували обіди. Організувалися миттєво, бо ж розуміли: ворога можна подолати лише разом. На початку війни через їхнє село Афанасіївку окупант проходив транзитом. Так же транзитом пролітали над ними снаряди. Дітей доводилося весь час ховати в укритті, яке родина зробила у підвальному приміщенні свого магазину уже під час воєнних дій. Сходилися до них і односельці, бо ж ніхто не був готовим до такого жахіття. До війни вони мали статус одноосібників, займалися землею, вирощували розсаду, опікувалися теплицями та невеличким магазином. Словом, трудилися, мали заробіток і раптом — все шкереберть. Коли ворог заселився в їхньому селі, почалося найжахливіше: перевірки, допити та залякування. «Кого лишень тут не було, — пригадує подружжя. — І кадирівці, і буряти, і росіяни, і денеерівці, і еленерівці, і бригади ДРГ. На початку вели себе більш-менш, а потім почалися погрози». Одного разу Тетяна вступила в перепалку з ними. Захищала своє майно в магазині. Розповідає, як побачила, що вони понівечили землю біля її магазину, кинулася в словесний бій. «Страху не було, — каже вона. — То був адреналін, емоції ненависті і бажання захистити себе». Так вони протрималися півтори місяці під пильним оком ворога, поки загроза життю не стала очевидною. Сусід співпрацював з окупантами, тож гарантій, що не здасть, не було. Тоді Олександр і ухвалив рішення про евакуацію родини.
Олександр Шапір: «Нас попередили, що ми в списках активістів, а списки в руках ворога»
«Зранку 7 квітня я сказав Тетяні, щоб збирала дітей. Нас попередили, що ми в списках активістів, а списки в руках ворога. Тож відкладати на потім часу уже не було. Зібрали найнеобхідніше і поїхали у безвість. Пройшли п’ять блокпостів. Дякувати богові, — говорить Олександр, — все склалося на нашу користь. У них там, напевне, ротація була, бо до нас мало прискіпувалися, та і чути від них було перегаром. Коли питали, куди їдеш, казав, що в Польщу вивожу дітей, а повернуся, коли вас тут не буде».
Так і дісталися до нашого блокпосту. Коли побачили наших, Тетяна розплакалася від радості, кинулася обіймати бійців і довго не могла повірити, що вони уже на вільній території.
Тетяна Шапір: «Діти ще протягом двох тижнів спали одягненими і здригалися від будь-якого звуку»
«Ми довго ще не могли звикнути, що над нами не висить дамоклів меч. Діти ще протягом двох тижнів спали одягненими і здригалися від будь-якого звуку, — пригадує Тетяна. — Та й пережити все теж було непросто. Важко було покидати все нажите. Ми ж до останнього поливали розсаду, поралися по господарству, облаштовували теплиці та молилися, аби ці звірі скоріше покинули нашу землю».
«Люди пройшли перевірку війною. Тепер ми знаємо ціну кожному»
24 лютого їхнє життя змінилося назавжди. У них і досі в пам’яті голос куми, яка кричала в слухавку про початок війни. Повірити в це не було сил. Та реальність змусила змиритися з думкою: в країну прийшла біда і з цим потрібно було щось робити. Всередині все калатало: страх за родину, страх за країну і люта ненависть до ворога, який посмів осквернити своїм чоботом нашу землю. В перші же дні подружжя розпочало активно збирати гуманітарку: з магазину вибирали все, що могло слугувати нашим бійцям і тероборонівцям. Ковтали сльози, коли бачили, як наші змушені були відступати з Антонівки та тішили себе думкою, що це все тимчасово і наші війська обов’язково підуть у наступ. Але жодного разу не дозволили собі подумати, що варто здатися ворогу. Натомість серед односельців виявилося чимало таких, які з перших же днів почали співпрацювати з окупантами. Найжахливіше, що і староста, кажуть Тетяна і Олександр, теж підпрацьовував на них.
«Ми ніколи б і не могли подумати, що ці люди зможуть так швидко перефарбуватися. Сьогодні навіть гидко про це згадувати. Дуже сподіваємося, що вони понесуть відповідальність за свою поведінку і зраду. Якщо влада неспроможна буде розібратися, то ми самі придумаємо, як з ними розібратися, — каже Олександр і здригається від цього. — Люди пройшли перевірку війною. Тепер ми знаємо ціну кожному».
Ці думки і досі не дають спокою родині, а коли після деокупації заїхали додому, то ще більше утвердилися в своєму бажанні помститися за Україну. Хіба можна простити те, що твоя матір схудла на 15 кілограмів у 74 роки, хіба можна забути, як знущалися над активістами у підвалах, або як твої діти у розпачі ховалися в укритті і дослухалися до свисту ракет, що пролітали повз. Таке ані забути, ані простити!
Весь цей час лише віра тримала їх в здоровому глузді. Місяць по приїзду Олександр не міг знайти собі місця: ходив у військкомат — не взяли, пробував шукати роботу — не вийшло. І лише згодом, коли зустріли Юрія Галімона (а знали вони його по змаганням) життя почало набувати нового сенсу. Діти пішли у спортзал знімати стрес, дорослі знайшли можливості отримати землю в оренду — і зайнялися весняно-польовими роботами.
Юрій Галімон та Тетяна Шапір
Засадили бурячки (благо, що досвід попередній уже мали), все літо доглядали їх, поливали і восени зібрали врожай. «Не такий, як дома, — усміхається подружжя, — але все-таки врожай». А тут і радісні новини — звільнили Снігурівку! Відразу приймають рішення: частину врожаю передати на малу батьківщину. Ну, далі історію з бурячками ви уже знаєте. Єдине додам: овочі пішли на приготування обідів для снігурівців, які уже після деокупації організувала нова військова адміністрація.
Снігурівка після деокупації
«Треба повертатися додому, відбудовувати все, що ті нелюди наламали»
Тепер родина мріє про повернення додому, та поки не може, бо територія, де вони проживають замінована. Коли буде розмінування, подружжя поки не знає, але дуже вірить, що до весняно-польових робіт наступного року встигнуть. «Треба повертатися додому, відбудовувати все, що ті нелюди наламали, — кажуть Тетяна і Олександр. — Та і миші біди наробили. Але нічого — відбудуємо, відновимо. Зрозуміло, що не буде так, як до війни, але головне, аби дома».
Діти теж дуже сумують за домівкою. Вони, хоч і адаптувалися до Первомайська, але вдома є вдома. Там і стіни допомагають.
Живе подружжя з надією на повернення та вірою в Перемогу! Вони так її чекають! Вони стільки натерпілися! Їм, як і мільйонам українців, болить! Але вони знають: правда за ними! Україні бути! Вона розквітне і забуяє!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
