Здавалося б, світлина — то просто картинка, мить на папері. Але за кожним з таких моментів стоїть власна історія. І коли її починають розповідати, світлина оживає, як у чарівному ліхтарі: оживають люди, місця та події, зображені на ній. Світлинами зі свого архіву за період з 1990-х до 2020-х років, та історіями, цікавими та колоритними, кумедними та сумними, поділився із Гард.City Юрій Островершенко, український поет, літературознавець та журналіст родом із Первомайська.
Звісно, у кожного цей час був своїм, зі своїми спогадами та подіями. Проте є дещо спільне для усіх нас: становлення української Незалежності, що яскраво прослідковується в історіях, котрі стоять за цими фото.
Юрій Островершенко
- Українська Одеса 1990-х років та Вхідчини у літературу
- De Novo-2000: Чорні гори, Чорне море і художники в снігах
- Художник Ігор Марковський
- Київ, Майдан, 2004 рік
- Перший рейс порома Одеса — Стамбул, 2006 рік
- Кінофестиваль в Одесі, 2008 рік
- Як футбольний матч врятував Одесу 2 травня 2014 року
- «Ті, що пройшли крізь вогонь», Миколаїв, 2019 рік
- Виставка Дмитра Єребакана у Первомайському краєзнавчому музеї, 2021 рік
- Козацька церква у Ясиновому: ще одна світлина, особисте
Українська Одеса 1990-х років та Вхідчини у літературу
— На фото — книжка Бориса Нечерди «Вибране». Випадково купив у крамниці, їх вже не було у продажу, я зайшов у магазинчик в Любашовці, і побачив цю книжку. Мене питали: «А де ти її знайшов? Ії вже немає, п'ять років минуло». Купив книгу, а автор мені підписав.
Книга Бориса Нечерди із автографом автора
Із 1991-го я жив на два міста. У Первомайську працював, навчався на філологічному факультеті Одеського державного університету. Коли відбувалися ті події в москві, кожен для себе визначав свою позицію. Люди кидали партійні квитки, виходили з комуністичної партії. У Первомайську було не так яскраво, хоча сюди і приїздив В'ячеслав Чорновіл. А в Одесі я спілкувався з письменниками, писав, працював як журналіст. Мої друзі, студенти, спитали: «Чого ти не даси свої вірші опублікувати в одеській газеті?» Я пішов у газету «Юг», де тоді працював Борис Нечерда, український поет-шістдесятник. Ми поспілкувалися, віддав йому тексти. Він взяв їх, відредагував і наступного дня приніс передмову. Так у січні 1996 року вийшла моя перша книжка, у видавництві «Відродження» у Дрогобичі. Було таке націоналістичне видавництво, там зібралися прихильники українізації, наприклад, Ярослав Радевич-Винницький. Він і каже: «А можна, я буду редактором? Нечерда вже написав передмову, передай йому вітання». Ось книжка так і вийшла: редактор Ярослав Радевич-Винницький, відомий філолог, і передмова Бориса Нечерди. А називається книга «Вхідчини».
Найперша ж назва була «Повз Пантеони». Ми їздили з Олексою Різниченком до Києва, до Спілки письменників, він отримував премію імені Павла Тичини. Я віддав свій рукопис Петрові Осадчуку, але та книжка так і не вийшла. Я тоді ще дописав, і ось вийшла книга «Вхідчини».
Ілюстрація до книги — робота моєї доньки, тоді їй було 14 років. Вона навчалася у Первомайську в художній школі, у Дмитра Єребакана, потім вступила до художнього училища в Одесі. На ілюстрації коняка п'є з калюжі воду вночі, і зоря там в калюжі, і місяць. І хата, вікна забиті навхрест, так роблять, коли хтось виїздить, залишає її. Картинка була сумна, але книжка з обнадійливою назвою.
Закінчив університет у 1995-му році та вступив в аспірантуру. Коли там навчався, до 1999-го року, постійно жив в Одесі. Приїздив, звичайно, у Первомайськ. Працював у той час редактором газети «Одеський університет». Було багато цікавих зустрічей. Із 1997 року молоді письменники України вийшли зі Спілки письменників та створили асоціацію Українських письменників, куди приймали за запрошенням. Борис Нечерда із Тарасом Федюком запросили мене, тож потім я вже видавав книжки в АУП. За сприяння Асоціації українських письменників, вийшла книжка «Перехожі». Нас підтримала Одеська обласна державна адміністрація, тож видали цілу серію із назвою «Зона Овідія», назву цю придумав Тарас Федюк. Безкоштовно видавали поетів України. Поезія — вона неприбуткова, бо друкують переважно розважальну літературу. Обирали яскравих поетів, молодих. Відбувалася своєрідна розбудова української літератури. Провели фестиваль «Південний Хрест». Приїздив гурт «Плач Єремії», тоді це був найкращий рок-гурт України. Виступили в Одесі, в університеті, та в місті Южне, у будинку культури.
De Novo-2000: Чорні гори, Чорне море і художники в снігах
— Фестиваль De Novo-2000 в Одесі, на світлині — автор-куратор проєкту Антоніна Денисюк та львівські, польські й одеські художники і письменники. Поставив ноги на стіл Марек Отвіновскі, тоді господар галереї у Вроцлаві, зараз — музикант-басист в польскому інструментальному гурті Karbido з Юрієм Андруховичем.
Фестиваль De Novo-2000 в Одесі
Антоніна Денисюк — відома львівська художниця, мешкала у Німеччині, мала багато перемог на фестивалях — в Італії, Австрії. Познайомилися з нею у Львові на форумі книговидавців. У неї вийшов альбом De Novo-2000, який отримав гран-прі. Вона запропонувала: а що, як зробити захід Одеса—Львів, який об'єднає цікавих художників з України та з-за кордону. Отримали грант, на ці кошти запросили художників з Польщі. Приїхали одесити: Олександр Ройбурд, Ігор Гусєв, Мирослав Ягода, письменники Іван Марчук, Назар Гончар, художник Томаш Опаня з Польщі, директор галереї із Вроцлава Марек Отвіновскі.
Ми приїхали в Одесу, а тоді була сильна ожеледиця, не ходили потяги. Вони зупинилися між Котовськом і Роздільною. А ми вже домовилися із ресторацією, директор якої колись був вчителем фізики, потім фотографом, а тоді відкрив Ірландський паб. Ми не були знайомі, просто підішли, сказали, що буде форум художників, треба їх нагодувати. Він каже: без проблем, накриваю вам стіл, для художників все буде, зробите собі відкриття. Але ніхто не приїхав, тому що всі зависли посеред ожеледиці. Поїзди стоять, не можна проїхати трасою.
От вони зависли в тому потязі, ресторатор накрив стіл, ми приходимо — художників немає. Покликали ми всіх одеських художників, журналістів, письменників. А ресторан був крутий, на Дерибасівській. Поприходили одеські художники, поети, журналісти, дуже задоволені. Відкриття відбулося.
Потім, через 3 або 4 дні, гості таки приїхали. Випили всю самогонку у навколишніх селах, картоплю варену у бабів купляли. Але зробили дуже круті фотки. Вони фотографувалися в снігах голі, всі ці художники і художниці, у гілках калини. Там були і чорно-білі, і кольорові фотографії: відфоткали 10 плівок. Приїхали без грошей, зняли їм санаторій імені Чувиріна біля Одеського університету. Домовилися, що за 30-ть гривень за добу їх годуватимуть, туди входитиме проживання та їжа. Була холодна вода в душі, санаторій майже не працював, але головне, що працювала їдальня. Замовляли собі свекольник, жили там, їм було цікаво, побачили вони море та кричали:
Там же малювали. Художники всі відомі, але усі — як діти, такі веселі.
Потім знайшли радянську їдальню на Грецькій та влаштували акцію. Дівчата-художниці робили малюнки, графіку, загортали в них пиріжки та роздавали, а якщо хтось хотів купити вино, це коштувало 1 копійку. Всі почали шукати копійки, бо тоді таких монеток майже не було.
Отакий цікавий захід був: Чорне море, чорні гори, а сенс у тому, що ми спілкуємося, дружимо, Україна єдина.
Та коли всі поїхали, вони забули плівки, ті, де фотографувалися біля поїзда, у лісосмугах. Я побіг забирати, а їх у смітник викинули. Побіг до смітника, а смітник підпалили. Плівки майже всі згоріли, я кілька штук висмикнув. Потім Антоніна Денисюк виїхала до Швейцарії, а майстерню залишила на матір. Там стався потоп, підтопило плівки, її роботи. У мене дещо лишилося про ці часи, про той фестиваль.
Художник Ігор Марковський
— На цій світлині я беру інтерв'ю у художника Ігоря Марковського. Він родом з Котовська, закінчив одеське Греківське училище (зараз — Одеський художній фаховий коледж їм. М. Б. Грекова, — прим. авт.), потім навчався у Києві та потрапив до Одеси викладачем у своє училище.
Юоій Островершенко та Ігор Марковський, Одеса, 2000-ні роки
Деякий час він жив на вокзалі: не було де жити. Ночував на вокзалі або по майстернях десь у друзів, потім приходив, викладав студентам. У нього була спадкова хвороба: діяла тільки одна рука. Оце він на візку, в нього їх було три, один навіть на моторчику. Потім він вже мешкав у квартирі на Пушкинській, я приходив до нього, зносив його, каталися містом. Їхали, наприклад, вина купити, він пробував вино, я його віз на тому візку, а тоді, бувало, на скачках він вмикав швидкість і коли переїжджаєш бордюр, випадав з того візка. Любив покататися Одесою, отака людина була. У художньому музеї відбувалася виставка його робіт — цікава, яскрава виставка. Його дипломною роботою було оформлення повісті «Шевченко — художник». Потім він переїхав у Велику Михайлівку, побудував майстерню, квартиру. У Первомайську у 2020-му році на його річницю влаштували виставку картин.
Київ, Майдан, 2004 рік
— Ми працювали у пресі, їздили майже за всіма президентами, окрім Кравчука: Кучма, Янукович, Ющенко. Вони приїздили до Одеси, або ми їздили в адміністрацію Президента чи Український дім, коли відбувалися зустрічі для регіональної преси. Янукович цікавий був тим, що забував міста, які відвідував. Одного разу, на прямому ефірі у нас в студії, він забув назву Татарбунари. Щось тиркав, тиркав. Директор, яка сиділа з ним у студії, не зрозуміла, що він хоче сказати. Була пауза на 40 секунд, уже з Києва почали дзвонити — чого він мовчить? А ми такі — ми не знаєм. Отакий був казус.
У 2004-му був Майдан за Ющенка. Із Одеси збирався їхати автобус на Київ. Ми з журналістом Володимиром Гуцалом пішли дізнатися, що за автобус... сіли і поїхали. У мене було кілька днів відгулів. Гадаю: класно, привеземо свіжі новини в Одесу, побачимо, що реально відбувається на Майдані. Коли це дзвонять з Одеси, кажуть, вже начальство питає: що це ви робите на Майдані, можете писати заяви на звільнення. А потім Ющенко переміг. Майдан переміг, і вони вже: о, наші журналісти були на Майдані!
Я працював до 2015 року в Одеській державній телерадіокомпанії. Приїхав і розповідав, їм цікаво, що там було на Майдані, бо ми ж їздили тільки удвох.
Перший рейс порома Одеса — Стамбул, 2006 рік
Тут ми з колегами на фоні музейного комплексу поблизу головного Палацу Османської імперії Топкапи. Палац, де жив султан Сулейман. На фото я, Катя Буличева і Андрій Козюра, журналістка і оператор.
Стамбул
Нас відправили у Стамбул із журналістами України, мали висвітлити перший рейс порому «Одеса-Стамбул». Там ми познайомилися із Теодором Рєзвим, одеським мандрівником, який переплив на човні океан. Сиділи з ним за одним столиком. А я не знав, хто це такий. Питаю: «А ти хто? Як ти сюди потрапив? Я журналіст, я всіх знаю». А він каже: «А я Теодор Рєзвой». «Це ви що, через океан перепливли?» Він: «Так, то я». Я в нього питав: «А страшно було?» Він: «А як ти думаєш?»
Кінофестиваль в Одесі, 2008 рік
— Увесь час проходили якісь українські акції у містах. Це фото із кінофестивалю в Одесі.
Кінофестиваль в Одесі
Оце з дівчиною — то Гордон, який зараз «жене» на Україну. А ось Богдан Сільвестрович Ступка та мій друг, оперний співак Олексій Омельченко. Була цікава історія. Ми з Богданом Ступкою познайомилася раніше, в Києві, на виставці одного художника. Хвилин 10 походили, подивилися картини. Потім я приїхав у Київ, в адміністрацію Президента. Щоб їхати назад до Одеси, нам із оператором треба було довго чекати потяга. І на Прорізній ми зустріли письменника Олеся Ульяненка та Андрія Охримовича. Попили з ними пива, ми їх пригостили, бо вони пляшку пива на двох пили у телефонній будці. А в нас був коньяк. Вони сказали: оскільки у вас потяг нескоро, поїдьмо у Будинок кіно, там сьогодні День французького кіно. Приїхали туди, а там показують кіно, потім винесли підноси з шампанським. Хлопці кажуть: там багато людей, принесіть нам піднос із шампанським, сядемо на сходах. І тут приходить Богдан Ступка: «А я буду тут, з вами, бо там така штовханина». Потім минув час, в Одесі я йду вночі на фестиваль, думаю, може встигну взяти в когось інтерв'ю. Було дуже спекотно, я йду Пушкінською, зняв кросівки, іду босий. Дивлюся — біля філармонії, де готель «Красний», сидять наші одеські журналісти і Богдан Сільвестрович теж із ними. Привіталися, пили шампанське, попросив фотографа зробити фото, а він відмовився: каже, ви вже нетверезі, буде негарне фото. Ступка каже: «Може, підемо в готель, поговоримо, запишеш на диктофон?» А я думаю: чого я буду людей напрягати, згодом. Я не знав, що він хворий, що йому півроку залишилося. Можна було б класно поспілкуватися, не вийшло. А через півроку він помер.
Як футбольний матч врятував Одесу 2 травня 2014 року
— На стадіоні в парку Шевченка був матч «Металіст» — «Чорноморець», команди з Одеси та Харкова, харківські фани приїхали. А в той час в Будинку профспілок жили якісь дивні люди, було наметове містечко із проросійськими гаслами. Мене дивувало: чому СБУ не реагує. Вони вільно заходили у Будинок профспілок — при тому, що нам, журналістам, щоби потрапити туди на пресконференцію, треба було показувати посвідчення. Коли ці люди почали проголошувати одеську народну республіку, вийшли наші, проукраїнські сили, сепаратисти почали тікати в будівлю із Грецької площі. Дівчата й хлопці стали їх ганяти, а вони почали стріляти. Із стадіону вийшли фани «Чорноморця» і «Металіста», підключилися і погнали всіх сепаратистів. Ті стали тікати до Будинку профспілок.
2 травня 2014, Одеса
Заскочили туди, почалася пожежа. Пам'ятаю, є навіть відео: центральний вхід, з лівого боку, третій поверх, був якийсь спалах. Виявилося, що двері заблоковані. Вони почали вискакувати з вікон. А будівля стара, поверхи дуже високі, висота метрів 15-20. Отож вони стрибали, а ми підставляли їм дерев'яні щити, піддони, в яких цеглу возять, щоби вони хоча б туди стрибали, не на асфальт. Виявилося, що дехто там отруївся під час пожежі, бо вони жили у Будинку профспілок, там стояли лежанки. Я потім питав на пресконференції голову Одеських профспілок: як це ви не знаєте, хто живе у вашій споруді на верхніх поверхах? Ми, журналісти, не можемо зайти, а у вас живуть люди. Той каже, що приміщення в оренду здавали, що дзвонив у СБУ. А потім виявилося, що полковник міліції, що втік з Придністров'я, був заодно з тими. Чимало було і місцевих, і засланих, які хотіли зробити те, що відбулося в Луганську і Донецьку, але їхні плани зірвали. московська пропаганда галас піднімала, нібито 2 травня націоналісти попалили людей в Будинку профспілок. Чекайте, яких людей? Тих, що хотіли повалити владу в Одесі? А якби не попалили, то було б те ж саме в Одесі, що було в ДНР, ЛНР.
Якби не було тих фанів, не було матчу? Якби просто йшли мирні люди, а вони стріляли — їх же поприїздило багато, з автоматами, а міліція нічого не робила. І фани об'єдналися, незважаючи на те, що вони вболівають за різні команди, але коли стала проблема Незалежності, українськості Одеси, то об'єдналися і «Чорноморець» і «Металіст», і пішли супостата гнати.
«Ті, що пройшли крізь вогонь», Миколаїв, 2019 рік
На фото — Миколаїв, 2019 рік, презентація книги «Ті, що пройшли крізь вогонь», ми з Оксаною Дорошенко писали про нашого Миколу Гуцаленка, який загинув в АТО. Стаття увійшла в цю книгу. Були автори з інших міст, з Миколаєва. Між нами — редактор Тарас Кремінь, редактор книги, зараз він омбудсмен.
Виставка Дмитра Єребакана у Первомайському краєзнавчому музеї, 2021 рік
На фото 2021-й рік, виставка художника Дмитра Єребакана у Первомайському краєзнавчому музеї.
Дмитро Єребакан та Юрій Островершенко у Первомайському краєзнавчому музеї, 2021 рік
Моя старша донька навчалася у Палаці піонерів, художньому гуртку, танцювала, співала, а тоді обрала живопис. Закінчила гурток та захотіла йти в художню школу. А директором тоді якраз був Дмитро Дмитрович Єребакан. І вона, як була мала, постійно показувала мені у місті: «Це наш Єребакан, з бородою оно ходить, то мій директор!» Донька закінчила художню школу у Первомайську та вступила в Одесі до Греківського художнього училища. Потім закінчила художньо-графічний факультет університету Ушинського. Зараз вона в Норвегії. Розповідаю Єребакану, а він каже: «Я її пам'ятаю, вона така була непосидюча, активна». От ми й згадували, де тепер його учні. Він часто приходив до музею поспілкуватися. А нещодавно запропонував мені намалювати мій портрет. Зараз шукає фарби.
Юрій Островершенко
Юрій Островершенко підсумовує бесіду:
— Готовність до Незалежності, напевне, категорія генетична, але набувається, аналізуючи минуле та сьогодення. На початку застійних 80-х я навчався в студентському середовищі серед іноземних студентів в Ленінграді, потім до кінця 80-х проходив військову службу в Польші, у часи воєнного стану та руху Солідарність. Тож була можливість військової кар'єри з квартирою в Варшаві та Москві, але з обмеженими службовими орієнтирами. Та обрав філологію і фах журналіста, повернувшись додому, зустрів людей близьких за духом і світоглядом — це Олекса Різниченко, Андрій Антонюк, Микола Вінграновський, Борис Нечерда та багато інших знакових постатей України, про яких йдеться в інтерв'ю, і з якими міг би розминутись в житті, не обравши творчий шлях до Незалежності.
Козацька церква у Ясиновому: ще одна світлина
Я народився 2 листопада 1961 року на Богополі. Була така цікава історія: я з Первомайська, але хрестили мене в іншому місці. Якось ми з братом поїхали провідати маму в село Ясинове, Любашівський район Одеської області. Приїхали, а мама каже: «Заїдьте до хрещеної твого брата». Ми заїхали до тьоті Олени, брат привіз їй подарунки, каже: ви моя хрещена, а я вас ніколи не бачив. Вона каже: «А ти хто?» Він: я молодший брат Юрка. Вона: «А я ж не тебе, а його хрестила». А там був козацький зимівник, і досі є козацька церква у цьому селі Ясинове.
Козацька церква у селі Ясинове
Ця церква не змінилася з часів, як її побудували. Ми з Оксаною Дорошенко їздили, фотографували, там козацький хрест стоїть. У цій церкві мене хрестили, а спершу думав, що в Первомайську на Богополі.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
