Дмитро Дмитрович Єребакан — всесвітньо відомий художник, засновник двох художніх шкіл — в Молдові, місті Чадир-Лунга, яка носить його ім’я, та Первомайської дитячої художньої школи. З насиченою біографією художника кожен охочий може познайомитися в інтернеті. Я ж вирішила побудувати наше з Дмитром Дмитровичем спілкування інакше і розкрити маловідомі або й зовсім невідомі факти читачеві.
Перше, про що говорили — 50-річний ювілей художньої школи в Чадир-Лунга.
— Пане Дмитре, під час урочистостей до ювілею художньої школи, колишній її керівник Федір Дулогло сказав, що саме завдяки вам в світі мистецтва з’явилися відомі імена художників, графіків, архітекторів, дизайнерів-модельєрів, а колишні ваші випускники школи сьогодні самі є успішними викладачами.
— Так склалося, що майже всі учні мого першого випуску в художній школі Чадир-Лунги стали відомими художниками. Всі вони відбулися як майстри, серед них — члени Спілки художників Гагаузії і Молдови. Їхній творчий шлях починався зі старого маленького непримітного приміщення, яке було абсолютно не пристосованим для проведення занять із дітьми, довелося разом із батьками побігати кабінетами чиновників, щоб на світ з'явилася дитяча художня школа. Мене запрошували на ювілей, він відбувся 25 жовтня, але через карантинні заходи не мав змоги його відвідати. Я був у Чадир-Лунгі в 2015 році, коли відзначалося 45-річчя школи.
— Скільки років ви віддали викладацькій діяльності?
— 27 років викладав у художніх школах. 20 із них — у Первомайській дитячій художній школі, яка була створена у серпні 1978 року. Є відомі художники серед моїх учнів і Первомайської школи. Це Влад Очкасов, Олексій Рижак, Тетяна Бурлаченко, Василь Бевзенко, Тетяна Архіпова, Тетяна Шевченко, Світлана Фідлер, Тетяна Андрющенко, Галина Скороход, Генадій Улибін, Валентин Семенов, Ірина Литвинова, Катерина Маслова. Половина з них працюють за кордоном, інші — у Києві, Харкові, Донецьку.
Згадую, як класи Первомайської дитячої художньої школи були розкидані по всьому місту — у гуртожитку швейної фабрики, дитячому садку, військовій частині. Це були жахливі незручності і для дітей, і для батьків. Щоб отримати приміщення у центрі міста, мені довелося добре попсувати собі нерви. І от коли в черговий раз мені відмовили, я так розгнівався, що вирішив виїхати з Первомайська назавжди, але за кілька хвилин до відправлення автобусу питання з приміщенням вирішили на користь художньої школи. Уявіть, якби зараз художня школа знаходилася десь у гуртожитку на околиці міста.
— Вам пропонували викладати у відомих мистецьких вузах?
— Не так давно мене запрошували викладати портрет в академії мистецтв Болгарії, але я відмовився, я хочу писати те, що мені близьке, бути вільним художником, працювати не за графіком, часом чи програмами.
Баня залізничників. Первомайськ
— Скільки картин написано вами за роки творчої праці?
— Сам я не рахував, за мене це зробили мистецтвознавці. Вийшло майже 5 000 робіт, починаючи зі студентських років. Мої картини у галереях 7 країн світу. Багато зберігаються у приватних колекціях в Японії, Греції, Німеччині, Туреччині, Молдові, Гагаузії, Росії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, а також в Національному музеї в Софії та посольстві Франції в Болгарії. На жаль, раніше я не фотографував свої роботи, тож втрачена можливість побачити їх хоч на фото. Останні 15 років я веду фотофіксацію.
— Над чим працюєте нині?
— В даний час пишу грушівський пейзаж, продовжую виконувати портрети на замовлення.
— Як картини потрапляють у приватні колекції громадян інших країн?
— Я відсилаю полотна у Болгарію, там галерея займається рекламою картин і знаходить потенційного покупця, так вони розходяться по всьому світу.
— Важко зрозуміти, чому ви, громадянин Болгарії, маючи художню майстерню у столиці, місті Софії, більшу частину життя проводите у нашому провінційному містечку?
— Ви знаєте, в Болгарії прибрані міста, упорядковані чисті парки, квітники, сквери, але художнику це не цікаво, його приваблює все натуральне. Мене часто знайомі художники запитували: «Дмитре, що тебе тримає в твоєму Первомайську, що ти там робиш?» А коли у 2004 році я організував перший міжнародний симпозіум художників у селі Грушівці, на який прибули митці 10 країн світу, і вони побачили унікальну природу нашого краю і річки Південний Буг, то сказали: «Тепер ми розуміємо, такі краєвиди не можуть відпустити художника».
— Чи відоме вам почуття ностальгії?
— Коли я в Болгарії, то у мене ностальгія за Україною, хоч в Болгарії набагато нижчі ціни і набагато більші зарплати, ніж у нас. Але мені близький менталітет українців.
— Розкажіть про кілька останніх робіт. Що це за роботи і де вони знаходяться.
— «Літній мотив» — у Вознесенському художньому музеї Євгена Кібріка, «Портрет Світлани» — у галереї ArtLib, «Натюрморт» (фрукти у вазі) відправився у Францію, «Оголена» — в Естонії, «Осінній мотив» — в Петербурзі.
Світлана
Лауреат Нобелівської премії доктор Весела Хаджи-Атанасова виявила бажання придбати свій портрет і подарувати його художній галереї міста Софії.
— Ви різножанровий художник, і все ж таки який вид художнього мистецтва найбільше вам до душі?
— Взимку, коли пейзаж недоступний, я захоплююся натюрмортом, навесні і влітку переходжу на пейзаж. Портрет — найскладніший вид мистецтва, ним займаюся круглий рік.
— На ваших творчих планах позначився карантин?
— Я отримав запрошення на симпозіуми до Ізраїлю, Норвегії, Петербургу, Туреччини, і поки я визначався, куди їхати, почалася пандемія коронавірусу. Художні музеї організовують симпозіуми, які проводяться за кошти організаторів, художники нічого не витрачають на їжу, проживання, але нічого і не заробляють, вони мають написати 2-3 етюди, які залишаються організаторам. До речі, коли проводяться такі міжнародні заходи, кількість відвідувачів у галереях чи музеях зростає в рази. Кожен такий захід — це знайомство з культурою країни, її природою, людьми, спілкування з колегами із різних країн, а написати пару робіт — не проблема. Я брав участь у міжнародних симпозіумах та пленерах Бельгії, Німеччини, Італії, Греції, Туреччини, Румунії, Молдови, Македонії.
— Художники вашого рівня мають державні нагороди, звання, а ви до цього ніколи не прагнули, чому?
— А хіба державні нагороди чи звання роблять людину щасливою чи більш талановитою? Ні. Я нагороджений медаллю «За заслуги перед містом», спасибі, що про мене не забули. Моя нагорода — це мої учні, моя професія, а все інше — не важливе.
— З чого починається ваш день, чим завершується?
— Зранку я готую собі трав’яний чай і відразу сідаю працювати, тому що світовий день взимку дуже короткий, о 16-й годині вже працювати неможливо. Увечері я по скайпу спілкуюся з колегами із різних країн, людьми, які купують мої роботи.
— Ваша улюблена страва і пора року?
— До їжі я не вибагливий, але багато споживаю фруктів, особливо люблю хурму. А улюблена пора року — осінь.
— Яка ваша заповітна мрія?
— Моя заповітна мрія — відвідати Париж і побувати в одному з найбільших музеїв світу — Луврі.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
