Представників цього батальйону рідко можна побачити в Первомайську, адже місто знаходиться в тилу. «Госпітальєри» — добровольці-парамедики, які ще з 2014 року надають першу медичну допомогу бійцям та евакуюють поранених воїнів з фронту, щодня підтверджуючи своє гасло: «Заради кожного життя». Журналістка Гард.City поспілкувалась із двома парамедиками батальйону, які наразі завітали до нашого міста. Софія (позивний Афіна) та Олександр (позивний Гектор) розповіли про місію та роботу Медичного Добровольчого Батальйону «Госпітальєри».
«До повномасштабного вторгнення ми їздили на фронт без зброї»
— «Госпітальєри» – це батальйон. Поясніть, чи є у вас ранжування, звання, спеціалізації?
Афіна: «Всі, хто працює в батальйоні, всі пройшли спеціальний вишкіл, і вони всі мають основу і знання парамедиків. Інший момент, що в наших екіпажах всі мають свої функції: є парамедик, є водій-парамедик, є вогневик — людина, яка дбає про безпеку екіпажу, але він теж парамедик».
«Всі, хто працює в батальйоні, пройшли спеціальний вишкіл»
— Вогневик — це озброєний член екіпажу?
Афіна: «Так, ми в більшості всі озброєні зараз. Хоча до повномасштабного вторгнення наш батальйон був демілітаризований, тобто ми їздили на фронт без зброї. Але з початком повномасштабної війни зброю нам видали. Основна функція вогневика — це думати і дбати про безпеку в той час, коли водій слідкує за дорогою, а парамедик працює з пораненими. Гектор ось вогневик».
— Гекторе, як давно ви в «Госпітальєрах»? Чому вирішили долучитись до цього добровольчого батальйону?
Гектор: «Я в батальйоні з початку повномасштабного вторгнення. Бо потрібно було щось робити. Почалась війна — а я здоровий чоловік. Я спочатку був в іншому підрозділі, теж добровольчому. І так сталося, що на третій день повномасштабного вторгнення нас поселили там, де базувались госпітальєри. Роззнайомились. І я вирішив, що тут я буду кориснішим. Той підрозділ, де я був спочатку, після відходу ворога від Києва, залишився в Києві. В Києві на той момент було вже спокійніше, я рахував, що потрібно щось робити далі. І ми поїхали з госпітальєрами на фронт».
— Добровольчий батальйон — значить, що люди в нього прийшли з інших професій, і не всі мають медичну освіту, правильно?
Афіна: «Насправді у нас в батальйоні по-різному. Так, раніше, до повномасштабної війни, ми проводили навчання і для людей без медичної освіти. Я, до прикладу, без медичної освіти. За освітою я юрист-міжнародник. Я в батальйоні з 2018 року. Але добровольці на те й добровольці: це люди вмотивовані, зацікавлені в тому, щоби виконувати свою роботу професійно і якісно. Знання в нас в батальйоні достатньо потужні для того, щоби зробити свою роботу якісно. І це може вам підтвердити будь-хто, з ким ми працюємо в Збройних Силах і не тільки в Збройних Силах — зараз ми працюємо з усіма, хто цього потребує. Але у нас в батальйоні, звісно ж, є величезна кількість лікарів, які виконують безпосередньо свій лікарський обов'язок. Всі ми проходили не один курс підвищення кваліфікації».
— Окрім медичних знань, фізична підготовка у вас така ж серйозна?
Афіна: «Насправді вишколи наші трохи змінили формат від повномасштабного вторгнення. У нас не було можливості і ресурсів проводити такі глибокі курси, як ми проводили до повномасштабного, — тому що в більшості інструктори всі поїхали на фронт, крім того, не було часу так багато, щоб довго викладати, адже зазвичай наші вишколи тривали 7 днів. І ці 7 днів, можна сказати, майже цілодобово і максимально наближено до умов бойових дій, щоб люди, які проходять вишкіл, розуміли, куди вони збираються їхати. Дуже цікаво спостерігати за людьми, які виходять за межі того, що вони, думали, можуть, і були самі тим здивовані. Ми не здивовані, бо ми завжди віримо в своїх курсантів. Фізична підготовка серйозна. І паралельно підготовка парамедика ґрунтовна».
— Скільки зараз людей в Добровольчому батальйоні «Госпітальєри»?
Афіна: «На даний момент їздить близько 60 екіпажів, в кожному із них від 3 до 6 людей. Це близько 300 людей».
Гектор: «Я думаю, що всього десь близкьо 500. Враховуючи тих, хто займається нашим забезпеченням. Це теж велика робота і багато людей в цьому задіяні».
— То не всі з «Госпітальєрів» працюють безпосередньо на фронті?
Афіна: «Так, є організаційні питання. Є штаб. Є наш комбат Яна Зінкевич, яка постійно з нами, яка працює 24 на 7. Це найкращий комбат у світі! Ми її всі дуже любимо і поважаємо за всю ту роботу, яку вона робить. І звісно, є інші люди, які забезпечують нам волонтерську допомогу, адже батальйон працює виключно на волонтерських засадах і волонтерській допомозі — їжа, яку ми їмо, кошти, за які закуповуються всі необхідні засоби для наших медичних рюкзаків, для наших машин, турнікети — все на кошти людей, які нас підтримують, які про нас знають. І за це їм, звісно, велика вдячність».
— Це іноземні донори здебільшого чи українці?
Афіна: «Ні, чому іноземні? Звісно, є й іноземні, але нас знають українці. І нас підтримують українці. Це дуже приємно. Навіть коли ми приїхали сюди, ви знаєте, хто такі госпітальєри. Це дуже приємно, насправді».
«З початком повномасштабного вторгнення ми зайняли фактично всю лінію фронту — там, де нас потребують»
— В якому напрямку фронту зараз працюють госпітальєри-парамедики?
Афіна: «В загальному, якщо сказати, раніше ми працювали по Донецькій області, там були наші позиції. А з початком повномасштабного вторгнення ми зайняли фактично всю лінію фронту — там, де нас потребують. Звісно, коли почалось повномасштабне, перше, де ми працювали, — це був Київ та Київська область. А також наші побратими, які були на той момент в Дніпропетровській області, роз'їхалися ближче по фронту. А ми працювали в Бучі, Гостомелі, скрізь, де була потрібна наша допомога як госпітальєрів. Після того, як наші бійці відсунули ворожі війська ближче до кордонів, ми поїхали на всі інші лінії — південь, схід, Донецька, Запорізька області — це де ми працюємо на даний момент. Я працювала донедавна біля Гуляйполя».
Гектор: «Мій екіпаж з Сєвєродонецька приїхав наприкінці червня. В червні ми були в Сєвєродонецьку. Зараз наші екіпажі на тому напрямку працюють, в Бахмуті».
Довідково: з 28 лютого по 24 червня в ході вторгнення росії до України точилися постійні жорстокі бої за Сєвєродонецьк Луганської області. 25 червня Українські війська здійснили відхід з міста.
— А як ви дізнаєтесь, кому і коли потрібна ваша допомога?
Афіна: «Ми працюємо з конкретними підрозділами, і якщо в них є медична служба — то з їхньою медичною службою. Працюємо або на телефонах, або в більшості на раціях».
— Як відбувається ваша робота безпосередньо на фронті?
Афіна: «Загалом робота на фронті відбувається в кілька етапів. Є casevac і є medevac. Сasevac — це більше перша допомога, у таких екіпажів машини більш прохідні — пікапи. Це ті, що стоять найближче до позицій і вони зустрічаються на якійсь точці домовленості з бійцями, максимально близько, забирають поранених. Їхнє завдання — надати першу допомогу: зупинка кровотечі, тампонада, крапельниці і таке інше, все, що необхідно зробити одразу, щоб зберегти життєві показники бійця. Сasevac через якийсь проміжок там, де вже може заїхати машина медична, передає пораненого в medevac, який вже більш забезпечений усіма необхідними приладами. Це також наш підрозділ — повністю укомплектований медичний автомобіль. В ньому вже набагато легше працювати, ніж у кузові авто».
Гектор: «Мedevac — це швидка фронтова допомога. Але вона перефарбована в колір хакі, в масксітці. Вона чекає в точці евакуації, оскільки цей автомобіль не настільки прохідний, як пікап, і більший — тобто більша ціль. А на casevac ми під'їжджаємо максимально близько, коли це можливо. В Сєвєродонецьку такої можливості взагалі не було. Ми могли евакуювати хворих тільки на «козаку» — на броньованій машині, і перевантажували в медичний автомобіль».
Афіна: «У більшості кейсеваки працюють більше під вогнем, в умовах так званого CUF-протоколу (Care Under Fire), це надання допомоги під вогнем, і вивозять пораненого далі. В медеваках у нас працюють досвідчені лікарі, які можуть справитися ще краще з пораненнями: травматологи, хірурги, анестезіологи, їх дуже багато. Я не медик, і просто захоплююсь роботою бійців нашого батальйону парамедиків. Просто неймовірні люди!»
— Чи часто ваші парамедики потрапляють під обстріли?
Афіна: «Бували різні випадки. Було, коли нам довелося виїхати просто під артобстріл. Було потрапляння по «будиночку» наших підопічних, прямо в будинок, і нам потрібно було виїхати — ми і виїхали. Там все горіло. А найгірше в тому еваку вийшло, що машини, на яких ми їздимо, не нові — і в нас по дорозі відпав бак. Дивом наша машина доїхала, ми її називали Малефісента — кожна наша машина має назву, ми їх любимо як окремого члена екіпажу. З баком нам тоді пощастило, машинка нас дотягла до умовно безпечного місця. На щастя, у нас був другий екіпаж госпітальєрів, і вони виїхали нам назустріч, ми перевантажили пораненого, і далі він поїхав з ними. Тому робота злагоджена — і це дуже важливо. У госпітальєрів це виходить».
«Страх є лише до моменту виклику»
— Як ви збираєте себе до купи в таких напружених умовах роботи — і надаєте допомогу?
Афіна: «Ну, власне, в цьому й суть, що в батальйоні у нас люди, які можуть це витримати. Які знають, що робити, і ці знання рятують дуже сильно. Навіть людей цивільних — ми проводимо паралельно навчання, я інструктор з домедичної цивільної допомоги. І в цьому суть — навчити людей вміти робити те, що вони мають. Тоді в них менше страху і вони допомагають».
— Пам’ятаєте свої перші рази, перші виїзди? Якщо порівняти з теперішньою реакцією, відрізняються?
Афіна: «Страху якось не було. Страх є лише до моменту виклику. Тобто ти завжди переживаєш, що може зараз статися, яке поранення, що робити в цьому випадку — це завжди є «до». В момент, коли є виклик на поранених, — все відключається. Ти просто працюєш на автоматі — чітко і визначено, за протоколом, який ми знаємо на пам'ять, як «Отче наш». Вже все решту ти починаєш думати, як віддав пораненого в стабпункт чи в лікарню. І тільки після того ти видихаєш і починаєш думати. І ось цей момент «Чи все я зробила?» — він завжди залишається. Скільки разів задумуєшся: чи точно я все зробила, чи достатньо я зробила. Але в більшості ти робиш рівно те, що ти можеш в даному випадку. Протокол дуже рятує. Завжди є момент юридичної безпеки. Він достатньо глибокий, щоб врятувати. Але є моменти, коли доводиться виходити за межі протоколу. Адже не одним марчем світ рятується (MARCH - алгоритм надання допомоги (Massive Bleeding — Airway — Respiration — Circulation — Head injury / Hypothermia — авт.). Відповідно, протоколи бувають різні. Наше завдання — врятувати. І нам це вдається. І тоді це прекрасно.
— Часто буває, що втрачаєте поранених бійців?
Афіна: «Буває, на жаль, коли поранення несумісні з життям. Звісно, поранені в цей момент живі, коли ми їх забираємо, і в більшості ми їх довозимо до стабілізаційного пункту живими. Але буває, що нічого неможливо зробити. Але в більшості моментів, коли ми можемо щось зробити, — там докладаються колосальні зусилля. Просто колосальні знання і колосальні зусилля. Навіть якщо хтось чогось не знає, ми завжди на зв’язку один з одним. Навіть якби довелось працювати в якихось умовах, де ми не можемо виїхати, і я без медичної освіти, але я завжди розумію, що я набираю телефоном лікарів — і роблю все, що треба, щоб підтримати життя. Гасло нашого батальйону: «Заради кожного життя», звісно, ми так і працюємо.
Фото: фейсбук Софії (позивний Афіна)
— Ви спостерігаєте за подальшими справами поранених, яких доставляєте?
Афіна: «Все залежить: якщо ми на позиціях, де, на щастя, мало поранених і нам доводиться вивозити їх невеликими кількостями, — звісно, ми завжди стараємося взнати їхню подальшу долю. В моментах, коли дуже багато поранених за день, то там вже не встигаєш дізнаватись за всіх. Але якщо є така можливість, ми цікавимось, дізнаємось».
— Зараз ви працюєте не тільки з військовими?
Афіна: «Так, доводиться працювати іноді і з цивільними, які потрапили під обстріли. Був такий випадок у нашого екіпажу. Довелося їхати теж під обстрілом, забирати літню жінку, яка лишилася. Вона жива, щаслива, її 13 внуків щасливі. Але це насправді проблема, що мирні жителі залишаються в тих областях, де небезпечно, і ми завжди дуже просимо, щоб вони виїхали».
Гектор: «Ми теж до цивільних виїжджали — в Миколаєві. Коли ракета прилетіла. Це були перші ракети, які прилітали в місто, ще в квітні, мабуть».
— А як щодо тварин? Їх теж рятуєте?
Афіна: «Так. Собаки, кішки, їх багато полишали».
Гектор: «Ось (показує фото й відео з одним із врятованих песиків —авт.). Його звати Котик (посміхається - авт.), він зараз вже у моїх друзів. Врятований в Ірпені. Його у вольєрі закрили. Звідти ми дуже багато тварин вивозили. Вони підконтужені там були, під обстрілами знаходились. В них втрачається орієнтація, вони бояться, реагують на звуки».
Афіна: «Буває, справді, що тварини потрапляють під обстріл і їх ранить. І тоді наші госпітальєри так само надають тваринам допомогу. Ми намагаємося врятувати кожного — чи то кіт, чи собака, чи кінь. Будь-яке життя важливе. Боремся за кожне життя».
«На момент, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, багато хто із нас просто залишив роботу і поїхав на фронт»
— Розкажіть про свої ротації. Скільки може витримати людина, виконуючи такі непрості функції?
Афіна: «По-різному. Ми стараємося не тримати людей довше, ніж кілька місяців. Тому що це справді впливає на психіку. І, по-доброму, ротація 3-4 місяці — це вже треба трохи виїхати додому і відпочити. Але, звісно, ніхто нікого не змушує. Якщо людина хоче сидіти на позиції довше і відчуває, що вона може собі це дозволити, що її психологічний стан це дозволяє, — тоді, звісно, може й довше. Були такі випадки, коли люди працюють віддалено, і доступ до інтернету є. І робота парамедика не є нон-стоп. Хоча з повномасштабного вторгнення це трохи змінилося. Раніше було менше роботи — і це дозволяло паралельно працювати на роботі, якщо вона онлайн».
— Чи багато людей, які прийшли добровольцем і були впевнені в своїх силах та мотивації, потрапивши на фронт, відмовляються від свого вибору?
Афіна: «Було кілька випадків, коли люди, які приходили в батальйон, не витримували і йшли, але ми до цього завжди з розумінням ставимося, тому що це війна. Але наш батальйон дуже поповнився з часу повномасштабного вторгнення, як і всі інші батальйони. І це тішить, що люди усвідомили нарешті, що війна в країні, і долучаються. Зараз, в принципі, я не пам’ятаю випадків, щоб аж так боялись і йшли. Є розуміння того, що ми як добровольці працюємо на безкоштовних засадах, і людям потрібна робота, потрібно вертатись. Є у нас певний потік — хтось приходить, хтось йде, хтось їде на ротацію і потім йде на роботу, а потім через якийсь час повертається в батальйон. Але таких прямо боягузливих у нас немає. Всі молодці, дуже гарно працюють».
Гектор: «Звичайно, матеріальний стан грає роль».
— Це цікаво. Ви ж добровольці, вам за щось потрібно жити. Як це вдається поєднувати?
Гектор: «У мене до повномасштабного вторгнення була своя охоронна компанія. Вона і зараз працює. То в мене, в принципі, є певні кошти. Люди працюють, вони перекривають мою відсутність і я дякую їм за це».
— А як виживають інші, в кого немає бізнеса?
Афіна: «Власне, ми працювали завжди в ротаційному процесі. Ротації в нас тривають мінімум 2 тижні — і далі скільки хто може, за попереднім узгодженням. Людина попереджає, на скільки вона їде, щоб можна було знайти їй заміну. На момент, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, багато хто із нас просто залишив роботу і поїхав на фронт. В тому числі і я. Так, були витрачені всі можливі заощадження. Що й заставило мене трохи повернутися і включитися в роботу інструктора.
Тому я й кажу, що люди вертаються, і в нас є потік. Тому в нас будуть відновлюватися вишколи, щоб набирати нових людей. Бо ми розуміємо, що доброволець — це не державна робота, яка гідно оплачується, і люди потребують заміни. Але кожен парамедик-госпітальєр за своїм бажанням завжди залишається госпітальєром, ми не виганяємо, якщо мусить відлучитися з питань роботи чи інших. Госпітальєр завжди лишається госпітальєром. Ми - батальйон сімейного типу, як я завжди жартую. Ми насправді одна велика сім'я і завжди намагаємося один одного підтримувати, розуміти».
Долучитися до допомоги Медичному Добровольчому Батальйону «Госпітальєри»: реквізити за посиланням.
— Напевно у всіх, хто безпосередньо працює на фронті, є свої важливі цифри. Госпітальєри ведуть якісь підрахунки? Вивезена кількість поранених, найбільша кількість врятованих за день, дні без втрат чи дні на ротації — є такі важливі для вас цифри?
Афіна: «Дні до перемоги рахуємо (посміхається — авт.). Ні, я не рахую нічого такого. Мені важливо просто зберегти життя. Я завжди всім в батальйоні повторюю, що важлива не кількість, а якість. Ніколи неможливо порівнювати чиїсь роботи: в когось може бути один надто складний поранений, якому госпітальєр врятує життя. А в когось може бути десять за цей день, але «легеньких». І для чого рахувати? Наша суть — врятувати життя. А кількість днів... на щастя, ми добровольчий батальйон, і в нас є можливість повертатися додому частіше, ніж наші бійці ЗСУ й інших підрозділів. Чесно, в мене дуже болить серце за хлопців, які там сидять п'ятий-шостий місяць і не можуть виїхати додому. Я дуже люблю бійців наших, наших захисників. Може, тому, що я дівчинка — не знаю. Але я їх дуже люблю. І коли мої друзі там сидять — у мене серце крається. Особливо, коли вони телефонують, і я розумію, що вони як чоловіки не можуть визнати, що додому хочуть. Але по голосу чути, що вони скучають, що їм там важко. І тоді серце просто крається. Але ж ми всі стоїмо на обороні».
— Зараз ви в Первомайську. Це ротація, відпустка, навчання?
Афіна: «Так, проводимо навчання в якості інструкторів».
Гектор: «Тут нас двоє — це та кількість, яка необхідна, щоб провести якісно і в повному обсязі це навчання. Ми з різних екіпажів. Немає сенсу, щоб їхав весь екіпаж — 4 чи 5 осіб. Ті 3 особи, які залишились, будуть приносити користь там. Мій екіпаж зараз на Запорізькому напрямку».
Афіна: «Члени мого екіпажу зараз приєднуються до інших екіпажів і наразі точно напрямки ще не визначені. Моя сестра-близнючка Соломія (позивний Руна), яка теж інструктор, зараз залишилась в Києві, — тому що там теж потрібно працювати, а решта членів екіпажу працюють на фронті. Тобто немає змісту висмикувати всіх. Те, що можна зробити тут вдвох, - ми робимо вдвох».
— Ви навчаєте бойових медиків, чи особовий склад, чи цивільних?
Гектор: «Зараз у нас навчання групи бійців і виявлення в цій групі тих, хто буде парамедиками, бойовими медиками».
Фото: фейсбук Софії (позивний Афіна)
— Коли ви повертаєтесь в тил, що вам тут найбільше кидається в око? Можливо, щось дратує? Як сприймаються веселощі, галас, розмови, концерти, навіть якщо вони благодійні? Адже навіть і серед бійців на це є різні погляди — хтось не сприймає і говорить, що не на часі, хтось говорить, щоб жили на повну.
Афіна: «Живіть на повну, однозначно! Цілком підтримую. «Не часі», мені здається, говорять ті, які не були там, де відчули ціну життя. Час завжди. І якщо ви тут і маєте можливість жити — то живіть, відпочивайте, цінуйте кожен момент, це правильно. За це ми там і стоїмо. Інша справа, звісно, не варто забувати про наших захисників, завдяки яким ми все це маємо. Я теж завдяки їм маю можливість повернутися в мирний Київ і спати більш-менш спокійно (сміється — авт.). Тому що цілком спокійно поки що не виходить.
По-різному кожен із нашого батальйону реагує в тилу. Коли я повертаюсь у цивільне життя, я намагаюсь максимально відключитися від всього військового, вдягтися в цивільний одяг, максимально накрутитися, намалюватися, вдягти підбори і згадати, що я дівчинка. Це допомагає мені тримати якийсь баланс між фронтом і цивільним життям. Бо, справді, потім дуже важко перемкнутися в цивільне життя. Там все по-іншому».
Гектор: «Ну, ще мабуть посттравматичний синдром. Щось таке є. Він у всіх є».
— Як проявляється ПТСР?
Афіна: «Посттравматичний синдром по-різному проявляється, він виникає фактично в кожного, хто зіткнувся з бойовими діями або зі смертями. Ми в даному моменті говоримо про військовий, фронтовий ПТСР. Після того, як ти не спиш ночами, бо ти під обстрілами, після того, як ти поховав когось із своїх друзів чи після того, як потрапив під обстріл, отримав контузію або налякався — тобто ПТСР — це таке загальне поняття. Але він буває і психологічний. Те, що всі ми приїжджаємо додому і потім підриваємося від шороху крісла, думаючи, що це шорох «Градів».
Гектор: «Так, по-різному проявляється. В декого просто таке розуміння, що там хтось із друзів воює в окопах, а тут таке відбувається — життя вирує і так далі. Такий конфлікт».
— Конфлікт внутрішній?
Гектор: «Так, саме внутрішній. Я розумію, що цивільні, хто не був на фронті, вони просто не мають розуміння, як там».
Афіна: «Так, можна про це прочитати, але доки не побачиш — ти цього не розумієш. В 2014-2015 роках, коли почалася війна, зіштовхнулись з тим, що психологи не були готові до військового посттравматичного синдрому, він трохи по-іншому себе проявляє. І бійці фактично виганяли психологів, і до них приходили волонтерки наші, які їх заспокоювали краще психологів. Це момент розуміння того, що справді там відбувається. Це дуже важливо — старатися розуміти людину, яка там. Зрозуміти не з боку «о, ви герої» чи ще щось, а з боку того, що, справді, коли він повернеться — краще, щоб двері не грюкали, і такі інші моменти. Оце розуміння важливе зараз для тих, хто повертається додому.
— Афіно, Гекторе, робота госпітальєрів така напружена. Особисто для вас що найважче в роботі?
Афіна: «Для мене найважче — це моя сестра-близнючка Соломія (позивний Руна). Тому що ми дуже прив’язані одна до одної, ми дуже любимо одна одну. Ми разом в «Госпітальєрах». І з початку повномасштабної ми практично не розлучаємось, тому що ми розуміємо, що працюємо в критичних умовах, де всі наші життя стоять під питанням. То це таке питання, що якщо загинути — то тільки вдвох. Тому що якщо одна загине, друга просто психологічно через тиждень згорить. Тому оце для мене найважче. Бо коли ти ризикуєш своїм життям — це твоє життя, ми всі коли-небудь помрем, так? А тут доводиться переживати за людину, яка для тебе цінніша, ніж твоє життя. От це для нас з нею найскладніше в цій війні. Ми постійно одна за одну переживаєм».
Гектор: «Я сумую за дітьми, за дружиною. Дуже сумую. З початку повномасштабного вторгнення я відправив їх за кордон. І поки що вони там, я не дозволяю повертатися. Навіть якщо кажуть, що Київ захищений, ракети не летять — я не хочу навіть, щоб вони це все бачили. В мене маленькі діти — 3 і 8 років, я не хочу щоб вони навіть чули ті сирени, щоб на дитячій психіці це відкладалося. Але я дуже сумую. Вже пів року я не бачив дітей».
«Наша нація надто сильна духом і надто красива, щоб програти»
— Наостанок запитання, яке я ставлю всім. Воно передбачуване. Чи переможемо ми в цій війні?
Афіна: «Зняли з язика (сміється - авт.). З початку повномасштабного вторгнення, звісно, ми всі моментами потрапляємо в пригнічений стан, коли не розумієш: переможемо ми чи ні. Але був момент, коли ми зайшли зі Збройними Силами в Чернігівську область, в Нову Басань, одразу після звільнення. І ми стикнулися з картиною, яка неймовірно мене вразила. Ми фактично жили в домі, де жила до нас русня — вони жили в багатьох будинках — і це просто свинство неймовірне. В своїх же кімнатах вони скидали брудні шкарпетки і білизну, і сморід стояв неймовірний. Вони — ми жартуємо — боялися туалетів, ходили в туалет просто попід вікна. Всі їхні сухпайки, всі речі валялися по подвір'ю. Перші 2 дні ми просто чистили будинок. І я зрозуміла, що не може така нація, як наша українська — господарча, люба, красива, ошатна — програти таким свиням. Це неможливо, нереально.
В цей момент я зрозуміла, що ми точно не програємо».
Гектор: «Перемога буде за нами. І ми зробимо все, що можливо, для цього. І я знаю, більшість наших бійців дуже замотивовані, вони щиро воюють не за якісь гроші чи «плюшки», а за ідеали, за нашу вільну країну».
Афіна: «Насправді ми всі зараз бачимо і розуміємо, що маємо унікальний шанс, якого не мали наші предки, ми маємо потужнішу підтримку і маємо шанс зараз покласти край цій імперії (російській — авт.). І ми готові за це боротися, і воно варте наших життів, тому що це — величезний перелом історії. Ми мусимо це зробити!
За деякий час після нашого інтерв’ю госпітальєрка Софія (Афіна) зв’язалась з журналісткою і запропонувала провести майстер-клас для жителів Первомайська по першій домедичній допомозі. Редакція Гард.City з радістю долучилась до організації. Адміністрація Первомайського навчально-наукового інституту НУК імені адмірала Макарова надала приміщення для проведення майстер-класу. Тож запрошуємо бажаючих цієї неділі, 14 серпня, отримати важливі знання і вміння. Початок – о 17-й годині. Тривалість навчання близько 3 годин. Кількість місць обмежена розміром аудиторії. Тому прохання попередньо записуватись за телефоном: +38 (066) 763-51-92.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
