14 березня в Україні відзначається День добровольця. З ветеранами АТО журналістка Гард.City зустрілася у невимушеній атмосфері, за кавою. Спілкувалися на тему війни. Це важко, але необхідно. Щоб знати історію, пам’ятати героїв, любити Батьківщину і просто залишатися людиною.
Андрію Шарому (позивний Шайтан) — 41 рік, родом із Стаханова, Віталію Кобенко (позивний Ангел) — 50, він з Антрациту, хоча обидва більшу частину життя прожили в Первомайську. Обидва — головні сержанти, за участь у бойових діях на Сході відзначені багатьма нагородами, Андрій Шарий нагороджений Відзнакою Президента за участь в антитерористичній операції. Нині вони волонтери.
Андрій і Віталій із донькою загиблого бійця
Продовжую жити, працювати на благодійність, допомагати іншим
Андрій Шарий: «У моє життя війна увійшла ще в 1999 році, коли служив у Збройних силах України на контрактній основі. Після закінчення академії сержантів в США і отримання теоретичних знань потрібна була практика. Ми поїхали з миротворчою місією в Боснію і Герцеговину. Потім у 2000 році було Косово, у 2002 знову Косово, недовго перебував в Африці, а в 2003 році звільнився з лав Збройних сил України і до 2014 був цивільною людиною. Коли до нас прийшла війна, зрозумів, що я потрібен, бо 18-річні хлопці без підготовки втрачатимуть своє життя і здоров’я, а у мене є досвід. Пішов до військкомату і попав у третю хвилю мобілізації у 79-ту десантно-штурмову бригаду. На Сході знаходився до вересня 2015 року. У 2015 році повернувся додому, бо зрозумів, що з моїм здоров’ям не все гаразд. Стало фізично важко навіть носити бронежилет. І коли я обстежився в шпиталі, то виявилося, що у мене хронічна хвороба нирок. У 2016 нирки відмовили повністю, наразі я інвалід І групи і постійно знаходжуся на гемодіалізі. Це наслідок осколкового поранення у правий бік під Широкіним у березні. У шпиталі зробили рентген і сказали, що мені пощастило — зламано лише 3 ребра, дали пігулок знеболюючих, затягнувся простирадлом і відсидів на зв’язку у бункері командира 2 тижні, потім повернувся на передову. Вже пізніше виявилося, що були відбиті нирки і не проведене лікування, а березневий холод, мокрота, стрес, відсутність відпочинку зробили наслідки ще тяжчими. Але продовжую жити, працювати на благодійність, допомагати іншим».
Спілкування з молоддю — моя найкраща психологічна розгрузка
— Як рідні пережили ваше рішення піти на війну?
— Мама знала, що я піду, дружина важко прийняла звістку, вона казала, що я вже й так навоювався і треба сидіти вдома. Потім звикла, я телефонував їй, ми розмовляли і я пояснював, що могло статися, якби ворог пішов далі, вона почала мене розуміти.
— Розкажіть, у якому стані тоді перебувала наша армія.
— Зброя була, набої теж, бронежилети вже почали потрохи завозити, але здебільшого допомагали волонтери. Найважче було з одягом, їжею і доставкою продовольства на передову. Не можу не згадати Ігоря Городнюка з волонтерської організації «Майдан-Південь», наш медичний коледж, який зібрав мені все необхідне спорядження за один день. Найгірше було з технікою – вся стара, ремонтували і ми, і волонтери. У мене багато світлин залишилося, де видно, у чому ми воювали, такі собі бомжі зі зброєю, зовсім не схожі на Збройні сили. Нині картинка кардинально змінилася на краще. Але тоді всі стояли за свою країну разом в однакових умовах — я бачив на передовій і в окопах командирів, старших офіцерів, командуючого сектором «М» без усяких погонів, всі були готові віддати життя заради перемоги, хоча я це не підтримую, бо втратити керівника на війні — це провалити операцію. Командири копали окопи, поки бійці відпочивали, і я вдячний їм за все.
— Усвідомлювали, що війна буде важкою і ви можете не повернутися?
— У мене вже був досвід, і коли я побачив, яка війна почалася на Сході, то розумів, мої шанси повернутися живим і неушкодженим десь близько 20%. Я розумів, що війна буде тривалою і молив Бога, щоб тільки не повернутися інвалідом. Зараз ми бачимо, скільки хлопців повернулося без рук, ніг, без очей, з ушкодженими внутрішніми органами. Їм всім необхідна підтримка і допомога — і психологічна, і медична. Війна не виходить з людини ніколи.
— Чи були хвилини відчаю, коли хотілося все покинути?
— Лише один раз, коли були проблеми з дружиною, яка є для мене найріднішою людиною. На війні постійно страшно, але до відчаю не доходило, бо я був командиром взводу вогневої підтримки, найдосвідченішим, і від мене залежав бойовий дух моїх 25 молодих хлопців.
— Чи доводилося втрачати побратимів?
— Так. Це завжди важко, а зараз особливо, коли вони приходять у снах і усвідомлюєш, що цієї людини вже більше немає, її мрії і сподівання не здійсняться. Тоді ми були більш жорсткими.
— З усіх війн яка для вас найстрашніша і найтяжча?
— До цього я думав, що 19-денна війна у Македонії, коли обстріли не припинялися ні на хвилину. Але наша найстрашніша, тому що ти розумієш, що гинуть наші люди — українські військові, мирні мешканці Донбасу. І гинуть найкращі, які бажають добра своїй країні і не шкодують свого життя заради неї. Люди, які сидять біля телевізорів, ніколи не розбудують країни.
— Що для вас є розрядкою в житті?
— Мої діти, у мене три хлопці, а завдяки Ларисі Позняк з волонтерської організації «Ніхто крім нас» я з 2017 року беру участь у патріотичному вихованні молоді міста та району. Ми відвідуємо школи, коледжі, училища з метою спілкування з молоддю з приводу війни, ситуації в країні, розбудови України. Це і є моя найкраща психологічна розгрузка.
— Чи зустрічаєтеся з побратимами?
— Так, раз на рік, влітку, на день створення нашого батальйону, на жаль, я не завжди за станом здоров’я можу їздити на зустрічі.
— Держава про вас піклується?
— Міністерство оборони надало мені квартиру, землю не отримав, лікуюся за свій рахунок, це від 4 до 8 тисяч гривень на місяць. Але я не жаліюся, йшов туди не заради пільг, вважаю, що мені Бог дав другий шанс на життя і я живу, за що вдячний миколаївським лікарям з діалізного центру, бо у 2016 я вже був прикутий до ліжка. Став небайдужою людиною і ніколи не пройду повз, якщо бачу, що людині потрібна допомога.
— Ви людина віруюча?
— Зараз так, хоча до війни не був. І всі так само, у кожного бійця в зоні АТО на шиї хрестик або ікона в кишені.
— Донбас повернеться в Україну?
— Я побував у чотирьох локальних конфліктах і моя особиста думка, що для України буде краще тимчасово про нього забути. Швидше за все, нам його навмисно повернуть, щоб створити непосильне навантаження по відновленню та розмінуванню на бюджет України і на громадян. Росії Донбас не потрібен, Путін нас покарав за те, що ми, холопи, підняли голову і сказали «ні» режиму його ставленика. На Донбасі залишилися мої родичі, друзі, однокласники, повірте, ніхто з них не вважав Донбас територією Росії, ніхто не хотів до Росії і не хотів цієї війни. Багатьох чоловіків примусово забрали служити ДНР, їхні сім’ї вимушено підтримують той режим, якому служать їхні діти, чоловіки. У кожного там своя непроста історія. До речі, там все старше покоління розмовляє українською мовою і ніхто ніколи там не звертав увагу на мову спілкування.
Подивився на паспорт, я — українець, і пішов захищати Україну
Віталій зі студентами та викладачами
Віталій Кобенко додає, що на початку бойових дій, коли українські захисники стояли в Кузнєцово-Михайлівському, місцеве населення просило зброю, щоб разом з українцями боронити землю від окупантів, багато з них були патріотами і пройшли Майдан, але такого наказу не було і люди залишилися покинутими на окупованих територіях. На той час купка людей при владі скерувала і промили мізки жителям так, як потрібно було ворогу.
Сам Віталій пішов на війну добровольцем у червні 2014 року. Каже: «Подивився в паспорт, я — українець, і пішов захищати Україну». Пройшов короткий повтор матеріалу по стрільбі, метанню гранати і був відправлений до Слов’янська, потім — на Ростовський кордон. У Старобешівському районі зайняли позиції, почали вкопуватися, будувати бліндажі. Серед нас було багато прикордонників, працівників МВС та СБУ. Попали в оточення, всі встигли відійти, а у нас був наказ стояти на місці, і ми відходили останніми. Петляли і в Шевченках, і в Амвросіївці, Кузнєцово-Михайлівському, Іловайську, де були жорстокі бої, виходили, хто, де і як міг. Вийшли з оточення на Бердянськ, зібралися докупи, і нас перекинули під Армянськ, звідки чекали наступу. Потім попав у 79-ту десантно-штурмову бригаду, демобілізувався, місяць побув удома і знову написав заяву на шосту хвилю мобілізації, потрапив у розвідку. Стояли у Донецькій області — Нікольському, Тополиному, Сартані, відслужив рік і три місяці. Набачився всього — як гинули хлопці, як вибухала наша техніка, як обстрілювалися з мінометів та важкої артилерії наші війська, а ми стріляли у відповідь лише за наказом, бо діяли Мінські угоди. Було таке, що приїздили генерали і полковники з сектору «М» і опечатували наші короба з патронами, щоб ми не мали можливості відстрілюватися. Розпечатувати ми їх могли лише під відеокамери. Були маразматичні накази, наприклад, на передовій зробити «оружейку», куди бійці здавали автомати. Тобто по нас можна стріляти, а нам — ні, і залишати позицій не можна. Був навіть жарт: у солдата саперна лопата, мов граната. Велику допомогу надавали волонтери з Одеси, Миколаєва, Первомайська, волонтери з ГО «Ніхто крім нас», вони доставляли на передову все необхідне, тоді як підрозділи забезпечення не могли до нас потрапити. Волонтер Андрій Сагайдачний повністю одягнув весь прикордонний підрозділ у стандартну форму.
— Якого віку були ваші побратими?
— Були і далеко за 60, і 18-річні, але найбільше — 30 плюс. Були і хворі на епілепсію, і на рак, падали в строю, але ніхто не зрадив, не кинув товариша, не боявся за себе, і не втік з поля бою. Всі, хто повернувся, мають проблеми зі здоров’ям, основні — це язви, гастрити, голова. Я був контужений і лише зараз потрохи відхожу психологічно. Але війна це частина нашого життя, а воно продовжується навіть там. Наприклад, коли обстріли завершувалися, місцева бабка, як ні в чому не бувало, випасала козу.
Були усілякі ситуації, в тому числі й кумедні
Саме про них йшла подальша розмова.
Андрій згадав, як водій із позивним «Ліс» на старенькому ГАЗ-66 розвозив боєприпаси на передовій, із захисту — бронежилет на дверці. Коли поверталися з Широкіно на ротацію, Андрій звернув увагу, що водій постійно смикає ручник. На запитання, для чого, отримав відповідь: «Командире, так у нас же гальм немає і ніколи не було. А що робити, їздити треба».
«А ще у січні 2015 вночі мали висуватися з Новоселівки в район Чермалика, тому що під ранок очікувався штурм. Я був командиром відділення вогневої підтримки і у мене були поранені та хворі. Для підкріплення дали бійців з Правого сектору. Повернувся з наради, бачу, сидять четверо бійців, серед них — 18- річна дівчина, і на чотирьох лише автомат і легкий кулемет. Я запитав: «А де зброя?». Відповідь: «А это все, не переживай, командир, мы отожмем, нам не впервые, это оружие тоже трофейное».
«Ще у нас боєць був з позивним «Космос», тому що мрійливий. Так ось одного разу виліз на найвищу точку пагорбу і малює схід сонця, а в трьохстах метрах стоять сепаратисти».
Віталію запам’ятався випадок, коли під дверима, які лежали на 4 шлакоблоках, засів ворожий снайпер, і, зголоднівши, почав їсти, а бродячі собаки, яких у зоні АТО багато, почули запах і прийшли на місце засідки. Снайпер скинув із себе двері та дременув, мов куля, так собаки врятували бійцям життя.
Як підсумок
Співрозмовники розповіли, що підтримують створення професійної української армії — це дешевше і надійніше, пояснили, чому так необхідна психологічна реабілітація учасників бойових дій, і наголосили: якщо ворог почне повномасштабний наступ, знову підуть обороняти державу, тільки б здоров’я не підвело.
