Історія переселенців з Херсона

Юлія Савва Журналістка

15 травня 2022 10:00

Жінка, дитина і кицька: переселенці з тимчасово окупованого Херсона розповіли редакції Гард.City свою історію. Як це: спати у ванній та 12 годин їхати з дитиною і твариною через блокпости, як мешканці російськомовного міста вийшли на мітинги за Україну, як люди живуть в окупованому місті та як первомайчани зустріли херсонців, читайте.

Наша співрозмовниця згодилася на інтерв'ю на умовах анонімності, адже в окупованому місті у неї залишилися старенькі родичі.

Про початок війни

— 24 лютого все це почалося. Ніхто не міг повірити, ніхто такого не очікував. Для виїзду з Херсона зеленого коридору не було, бо ніхто не міг його організувати. З Антонівки, яка вважається частиною міста, хоча це передмістя, люди не могли виїхати, бо постійно бомбили, тривали бої. Людей звідти селили у школах міста. Неподалік нас є школа, сусіди позбирали подушки, ковдри, бо людей просто привезли в холодну школу, це був кінець лютого — початок березня.

Три дні ми з дитиною спали у ванній. У нас така гра була: спати у ванній. Ванна кімната різко стала центром оселі. У багатьох діти стали лякатися, в них був стрес. Знайома хапала дитину та бігла в сусідський підвал, їй здавалося, що там безпечніше. Дитина стала здригатися від кожного вибуху.

Наші діти — це буде нове покоління

Моя дитина за цей час навчилася матюкатися. Послати корабель, куди треба. Оту кричалку про путіна вона теж знає. А ще дитина вивчила «Ой у лузі червона калина». Зі своїми новими друзями співають тут на майданчику, всі хором. Сказала: «Мені треба футболка «Доброго вечора, ми з України!». Намагається розмовляти українською. Принципово, вже в такому віці вона не хоче розмовляти російською. А ще почала розучувати пісню «Батько наш Бандера». Співає бабусі по вайберу, коли дзвонимо в Херсон. На Ютубі вмикає українську пісню про байрактар, «Пацики на моциках», це ми все слухаємо.

Коли ми їхали з Херсона, намалювала малюнок: український воїн, серце та прапор України, та подарувала нашому військовому на блокпості. Він аж розгубився. Каже: «Дякую!» А вона: «Слава Україні!»

Ці події змінили наших дітей. Діти дуже швидко виросли. У них змінився світогляд

До цього часу вони не розуміли, що відбувається. А тепер це буде нове покоління. Це буде покоління людей, котрим не треба буде ні російська мова, ні «братські народи». І це дуже добре.

У нашого покоління були помилки. В тому, що з моменту незалежності ми не перейшли усі зразу на українську. У школах була російська, в державних установах. Тому тінь сумніву проросла, що хтось хотів в росію. Треба було одразу, як стали незалежними, переходити на українську.

Херсон дружний та патріотичний

Ми ходили на мітинги. Спочатку це були мирні мітинги, потім вони (окупанти — ред.) почали використовувати світлошумові гранати, стріляти в повітря. Ніхто не очікував від херсонців такого патріотизму. Херсон в більшості був російськомовним містом. Вони, мабуть, очікували, що буде, як в Криму. Але в нас люди молодці. Ніхто не чекав, що кожного разу буде все більше та більше людей виходити. Виходили пенсіонери, років по 70, у перших рядах. Виходили цілими родинами, від малого до найстаршого.

Ніхто не очікував, що Херсон такий дружний та патріотичний

У нас навіть бабусі, дідусі — ніхто в росію не хоче! Питаю родичів: ви хоч телевізор не дивитеся? Відповідають: ми не дивимося той зомбоящик, однак там брешуть.

Хоча й ідіоти трапляються. Один на ринку в черзі почав щось казати на кшталт, ніби «Україна все сама». Так бабусі-дідусі за такі розмови ледь його не побили.

Коли вони намагалися зняти фільм про те, як люди беруть гуманітарку, в них цього не вийшло. До них двоє людей підійшло. Люди до останнього не хотіли брати. Але ж фури з продуктами в місто не пускали. Деякі почали за гуманітаркою ходити. Але навіть зараз, коли з Криму почали везти багато товарів, люди не купують.

Цукор по 120 гривень, сіль в дефіциті

— А українські продукти є в місті? Є альтернатива завезеним товарам, щоб люди мали що купити?

— Була курятина, розпродали. Пішло в хід сільське господарство, люди привозили домашню свинину, рибу. На той час, як ми виїздили, в АТБ залишки продукції були, та нову не завозили. Потихеньку стали відчиняти ринки, оптові бази, розпродували те, що було. Доходило до того, що цукор коштував 100, 120 гривень за кілограм. Сіль в нас була взагалі дефіцитом. Не було, де зняти гроші. 8 березня ми стояли в черзі до банкомата з 10 ранку до 5-ї вечора, щоб зняти тисячу гривень. Працював тільки банк Аваль. Можна було зняти клієнту іншого банка, але один раз і тільки тисячу. Простояли, змерзли добряче, але зняли. Тоді п'ять годин простояли в м'ясній крамниці, взяти якісь обрізки для собак. Перший час були дуже великі черги, особливо там, де підвозили щось з продуктів, люди годинами стояли.

Спочатку було особливо важко: ніхто не був до цього готовий. Мало хто з людей робив запаси. Проблема була із предметами гігієни: їх просто не було. Усі крамниці зачинені. Це згодом деякі стали відчинятися й продавати те, що на складах. Багато мам не могли знайти дитячі суміші. Але на ринку, з машин, продавали. От кажуть, що Херсон повернувся у 90-ті, — сто відсотків. Стоїть машина з відкритим багажником, і в ньому все що треба: підгузки, прокладки. Отак було перший час.

Хліб був. Хлібзавод наш молодці. І приватні підприємці, ті, хто мав якісь запаси, почали пекти хліб та роздавати найменш забезпеченим. Пенсіонери приходили, їм давали хлібину в руки без питань. В кого маленькі діти, теж. Ціни на хліб не підвищували.

Було й мародерство. Причому мародерили свої ж. Продуктову крамницю в районі, де нічого більш немає, господар намагався щось привезти, щоб людям було що купили — розбивали та виносили.

Є люди погані, є хороші, і під час війни ці якості стали особливо помітні

Термінали не працювали. Карткою ніде не можна було розрахуватися. Перші тижні три розрахунки були можливі тільки готівкою. Згодом де-не-де банкомати почали працювати, але не всюди, і не всюди є підвезення. Знаходяться підприємливі люди, які переводять гроші в готівку за відсотки. Переводите гроші через додаток з комісією від 1-2 до 10 відсотків.

— У Херсоні в обігу гривні? Окупанти намагалися увести в обіг рублі?

— Намагалися. Але ходять гривні. Розраховуються люди гривнями. Начебто хотіли почали з Генічеська. Там людям пропонували міняти гривні на рублі 1 до 1, на що чули однозначно негативну відповідь.

Велика проблема з медикаментами, бо їх немає. Те, що везуть з Криму, — якісь «аналоги». І за них вимагають утридорога. Навіть елементарних ліків немає: крапель від нежитю, таблеток від головного болю. Не кажучи вже про ліки для людей, у яких цукровий діабет. Одного разу мені вдалося через волонтерів передати додому ліки.

Пенсію мої стареньким приносив поштар. У квітні ще отримали, а за травень — ще ні. Кажуть, тим, хто має картку, пенсії заходити будуть. А в тих, в кого карточок немає, кому видавали готівкою, як вони отримають пенсії та чи отримають — невідомо.

Багато людей старшого віку залишилися. Не мають можливості чи не хочуть виїздити з домівок. Вважають, головне, що діти виїхали та у безпеці: хто в інші міста України, хто взагалі в Європу.

Європа — то добре, але ми у себе вдома. Кажуть, добре там, де нас немає, але нам має бути добре та комфортно у себе вдома

Як зараз у Херсоні

Мер наш (Ігор Вікторович Колихаєв — ред.) старається, хоча тимчасове керівництво відсторонило його від влади, але він намагається підтримувати роботу комунальних служб. Намагається зробити все, що від нього хоча б трохи залежить.

Вони (окупанти — ред.) їздили містом, шукали АТОшників, колишніх поліцейських, людей, що пов'язані з силовими структурами. Були навіть списки. Звідки ці списки — тепер зрозуміло. Як з'ясувалося, наш колишній мер тепер «обласний голова». З 2014 року він був проросійським та нарешті дорвався до влади.

Наставлені блокпости на в'їзді, на виїзді, навіть між районами міста. Зупиняють машини, перевіряють документи. У чоловіків перевіряють наявність татуювань. Їздять містом, їх дуже багато, ходять скрізь, окопуються у місті капітально. Переконую рідних, що скоро окупантів виженуть звідти, треба протриматися.

І вони чудово розуміють, що їх виженуть. Нещодавно відрубали зв'язок. Три доби зв'язку не було: ні мобільного, ні домашнього інтернету. Якраз коли планували робити якийсь референдум. Ніякого референдуму не провели, але намагаються усіма можливими засобами відрізати новини з України. Коли зв'язок почав відновлюватися, щойно додзвонилася до мами, вона питає: «Що у вас відбувається?» Читаю їй новини, кажу: поширь далі інформацію, всім розкажи: ніхто нікого не кидає! Мама каже: «Щось вибухнуло». Читаю: «Знов Чорнобаївка». Вона: «Зрозуміла!» Людей намагаються відрізати від світу, щоб люди не знали, що відбувається. Але ці сценарії не пройдуть: всі вже все зрозуміли. Ніякі ми не брати. Так, як було, вже не буде. Вони за все розплатяться.

Ніхто не міг виїхати з першої спроби

Багато знайомих стали виїздити. Майже нікому не вдавалося виїхали з першого разу. Люди знаходили одне одного через інтернет, шукали варіанти. Організувалися в колону на свій страх та ризик, та їхали. Моя знайома виїхала з четвертого разу. Були випадки, коли люди збиралися виїздити, і в цей час починалися бої, прильоти. Автівки з'їжджали в кювет та стояли, чекали. Було, що просто розвертали машини, казали — сьогодні проїзду нема. Хтось залишався чекати, хтось їхав назад. Вони (окупанти — ред.), прикриваючись нашими людьми, дуже комфортно себе почували.

Згодом знайшлися такі, що почали на цьому непогано заробляти. Триста доларів з людини, 700 доларів з машини, 10 тисяч гривень — щоб виїхати з Херсона. Знайомим треба було в Одесу, їм назвали ціну 350 доларів з людини. Причому дитина теж вважається повноцінним пасажиром. Кажуть, що декотрі місцеві пішли на контакт з окупантами: набирають по 10-20 машин, беруть з них певну суму грошей, і ті машини без питань проїздять окуповану територію.

Ми виїхали у середині квітня. Нам допомогли волонтери, а виїхали за бензин. Я взяла дитину, кицьку, заправили людині авто. Їхали 12 годин. Дуже довго. Проходили чотири російських блокпости. На них вибірково зупиняли машини, особливо цікавили їх ті, де є молоді чоловіки. Ці машини обстежували, оглядали багаж, перевіряли документи. В нашій автівці їхали дві жінки та чоловік пенсійного віку, та ми з дитиною. Відкрили багажник, перевірили речі, документи. Ми проїхали.

Про тварин та людей

Був у місті невеликий контактний зоопарк, його розбомбили. Володарям зоопарку було абсолютно байдуже, що буде з тваринами. Заробляли на тваринах гроші, а тепер стало наплювати, що з ними стане далі. Волонтери, зоозахисники прилаштовували єнотів, міні-пігів, дівчина взагалі одного міні-піга відбила у алкашів, які збиралися його з'їсти. Лама ходила містом, уявляєте? Ламу теж до людей прилаштували, інших екзотичних тварин, мавпочок, ніхто не залишився на вулиці покинутим. У містян є приватні будинки, буде лама в когось жити, нічого страшного! Хто не може особисто допомогти, гроші скидає волонтерам, щоби тварини мали харчування. Люди в нас молодці.

Мама хотіла б теж виїхати, але не може залишити тварин. Чотири собаки, чотири кота. Це дуже тяжко, виїхати з тваринами. Мало хто хоче брати. З маленькою собачкою ще як-не-як, а якщо собака великий?

Багато людей виїздили та прилаштовували улюбленців до знайомих. Це порядні люди. А інші просто кидали тварин. Деякі взагалі замикали в квартирі. Мої знайомі пробивали отвір в стіні, щоб визволити нещасного йорка, якого сусіди просто замкнули та поїхали.

— Як перенесла дорогу ваша тваринка?

— У неї був стрес. Це вже поважна киця, вона ніколи нікуди не їздила. Коли я посадила її в переноску, вона не зрозуміла, що відбувається. Виїздили ми о п'ятій ранку. Було ще темно, до місця збору треба було хоч і недалеко, а пройти пішки. От ми йдемо, нікого на вулиці немає, а ми однак озираємося — хто його зна, вони ж патрулюють, катаються. З переноски: «Няв!» Я кажу: «Будь ласка, посидь тихенько, дійдемо». А вона: «Няв!» Та як сіли в машину — увесь шлях мовчала. Не їла, воду не пила, 12 годин дороги стійко сиділа мовчки. Тепер вже адаптувалася, тут корм з'явився смачний, а не «який-небудь, який змогли дістати».

Первомайчани дуже гарні, чуйні люди

— Які ваші враження від Первомайська?

— Дуже багато хороших людей. Ми приїхали, місцева дівчина взяла мене до себе додому, хоча ми були лише трохи знайомі. Запропонувала їй оплату, вона каже: «Нічого не треба. Живи!» Люди залюбки розказують, де що знаходиться, до якого лікаря краще звернутися. Викликала майстра подивитися газовий котел. Дуже гарна людина, приїхав, полагодив. Питаю: скільки з мене? Каже: «Не хочу я нічого з вас брати!» Я йому відповідаю: «Так не вийде, ви ж роботу зробили». Заходжу в маршрутку, питаю: «Мені треба доїхати туди». Кондуктор усю дорогу мені розказує: отут у нас така вулиця, тут у нас школа, а он там у нас пляж, туди варто з'їздити, але тоді треба вийти в центрі. Мені зустрічалися дуже гарні, чуйні люди.

Люди наші взагалі найкращі. Тому перемога за нами, в будь-якому разі, і це буде дуже скоро