Про мужню, сильну духом, творчу жінку, яка не зламалася перед нещадним ударом долі, Євгенію Зінов’єву, можна написати повість. Але краще дати слово їй самій. Журналістка Гард.City зустрілася з Євгенією Яківною, щоб записати її відверту розповідь про життя та книги, які вона написала.
Біографічна довідка
Благодійниця, громадська діячка, волонтерка, нагороджена медалями «Ветеран праці», «За громадянську мужність», «За вірність і відданість» (Республіка Молдова), а також численними Почесними грамотами і подяками. Воїни-інтернаціоналісти називають її своєю мамою. Знають добре, що Євгенію Яківну не обійшло велике горе. Старший син, офіцер гвардії лейтенант Олексій Зінов’єв, повернувся з Афганістану на поріг своєї домівки «чорним тюльпаном». Іменем Олексія Зінов’єва названо одну з вулиць нашого міста.
Олексій Зінов’єв
Євгенія Яківна Зінов’єва родом із села Коритно-Забузьке Ольшанського р-ну Кіровоградської області. Так склалася доля, що молодою дівчиною поїхала піднімати цілинні землі в Казахстані за комсомольською путівкою, де закінчила із відзнакою дворічне профтехучилище механізації за спеціальністю тракторист-машиніст широкого профілю. Працювала в радгоспі трактористкою.
Коли повернулася до Первомайська, навчалась малярним та штукатурним професіям при будівельному управлінні №16 треста «Миколаївпромбудівлі», отримала 4-й розряд та освоїла кваліфікацію скляра. Брала участь у будівництві багатьох об’єктів, в тому числі і в будівництві школи №12 Первомайська.
В 1969 році стала студенткою Одеського технологічного інституту харчової та холодильної промисловості, після його закінчення працювала інженером та викладачем. Після реорганізації інституту доля пов’язала з Мигійським сільгосптехнікумом, звідки й пішла на заслужений відпочинок. Виховала трьох дітей, має сімох онуків та правнучку.
З родинного архіву
Не заживає в серці матері рана. Говорить Євгенія Зінов’єва
Я не могла не взятися за перо. Хіба можна було не написати про сімох юнаків у віці 20-24 років із Первомайського краю, які проявили мужність, відвагу та героїзм, віддали своє життя, перетнувши поріг вічності, цим самим поповнили список втрат «шураві» на афганській землі? Всі вони нагороджені орденом Червоної Зірки. Посмертно.
В Афганістані з товаришами. Олексій ліворуч
Як починалась і якою була ця війна, написано сотні книг, тисячі статей. Для воїнів-афганців, які пройшли шлях у тому страшному горнилі війни, це не просто епізод із їхнього життя. Вчорашні хлопці та дівчата пізнали фронтове братство та біль втрат. Не обійшла війна і мою родину. Горе увірвалося в наше життя 2 травня 1982 року, коли загинув в Афганістані старший син Олексій.
Після закінчення школи №17 Олексій вступив до Новосибірського вищого військово-політичного загальновійськового училища, яке успішно закінчив в 1980 році. Одружився, народився син Денис. Після училища проходив службу в окремій автомобільній частині в/ч 44585, яка базувалась у прикордонному місті Термез. Був заступником командира автомобільної роти, яка перевозила небезпечними дорогами військові вантажі для частин 40-ї армії на базовий табір біля провінції Пулі-Хумрі.
У березні 1982 року Олексія направляють в Афганістан командиром взводу, він бере участь у 12 бойових операціях. 2 травня 1982 року під час виконання бойового завдання в провінції Логар автомобіль «УРАЛ» з 9 бійцями, що рухався у автоколоні, підірвався на ворожому фугасі, 8 людей загинуло.
Я зберігаю дорогі серцю фотографії Олексія, листи, спогади друзів і командирів. Щоб увічнити світлу пам'ять про сина-офіцера та подвиги всіх загиблих в афганській війні земляків і тих, кому судилося вижити, розповісти про воїнів-інтернаціоналістів, яким довелося виконувати бойові завдання в гарячих точках та локальних конфліктах — на Кубі, в Угорщині, Чехословаччині, В’єтнамі, Югославії, Іраку, Північній Кореї, Албанії, Анголі, Єгипті, я і взялася за написання книги «Память, которой не будет конца…», яка вийшла у 2016 році.
Найважчим для мене було читати спогади тих, хто воював в Афганістані
Протягом багатьох років я виношувала ідею написати книгу не тільки про сина Олексія, а й про його земляків Первомайського краю, яким довелося пройти крізь пекло афганської війни. Всі вони заслуговують, щоб про них пам’ятали. Ми вічно будемо сумувати про кожну загублену долю, про кожне життя, що обірвалося в найкращу пору юності — час великих планів і надій. Ті, хто загинув на чужій землі, і ті, хто зранені душею та тілом повернулись додому і передчасно відійшли в іншій світ від важких психічних та фізичних ран — всі вони були варті довгого й щасливого життя.
Робота над книгою тривала більше року. Через пресу зробили оголошення, що збираємо матеріал для майбутньої книги не тільки про афганців, а і про учасників інших локальних конфліктів із усього Первомайського району. Людям знову довелося відновлювати у пам’яті і серці все пережите ними. Знову нагадали про себе старі рани, які тривожили тіло та ятрили душу. Переглядали пожовклі від часу фотографії, фронтові листи у власних архівах, необхідні списки, виписки, вирізки з газет та журналів та інші довідки. Активно включившись в збір матеріалів для книги, по крихтам накопичували інформацію, відновлювали дані про живих і загиблих, зв’язуючись з рідними, які жили і живуть в інших містах, областях та за межами України, збирали свідчення і спогади місцевих старожилів та ветеранів краю, журналістські нариси. Нікого не пропустити, нікого не загубити, нікого не залишити поза увагою — це був мій девіз.
Мені довелося підняти гору літератури, прочитати кілька десятків книг, газет, журналів, хоча я все життя багато читала і маю велику домашню бібліотеку. Але це інша література, документальна — про афганську війну, військові операції, тобто історіографія. Спробувала себе і в ролі військового експерта, історика, музейника, мовознавця, до речі, моєю настільною книгою стало «Українське ділове мовлення». Велику практичну допомогу у підготовці книги мені надав Володимир Постовітенко, людина з великої літери, колишній воїн-афганець, нині волонтер, консультант з військових питань, допоміг він мені і своїми книгами. До нього і його дружини Людмили могла звернутися з будь-якого питання навіть серед ночі.
Що було найважче при підготовці книги? Читати спогади тих, хто воював в Афганістані. Я весь час плакала, це книга, написана сльозами. У одного із афганців було поранення в голову, і кров заливала очі, а він все-таки добрався до свого поста. Коли мені телефонували учасники бойових дій і запитували, чи я вдома, я відповідала: «Мене зараз немає, я в Афганістані воюю, роблю перев’язки, вантажу поранених, шукаю рештки загиблих, ходжу по ущелинах і нагір’ях, може ще когось знайду. Не можна без сліз читати спогади майора Валерія Ларіонова, який, на жаль, відійшов у вічність, про той роковий для мого сина бій. Валерій гостював у мене 10 днів, багато розповідав про сина, допоміг встановити пам’ятник на могилу Альоші. До самої його смерті ми з ним переписувалися.
Я писала, як загинув «корольовський батальйон», це одні з найбільших втрат в одному бою за всю війну через помилку військового керівництва, тіла бійців через три дні 50-градусної жари згрібали лопатами. «Ніколи не забуду, як я увійшов в осиротілі намети і побачив на порожніх ліжках непрочитані листи з дому. Горло стискав спазм, душили сльози. В якийсь момент виникло дике бажання схопити автомат і розстріляти обойму в тих, кого ми покликані захищати від посягань «американського імперіалізму». Так написав у своїй книзі С. Куніцин. Таких історій тисячі. Я пройшла цю війну разом з ними.
Не можна, щоб ці люди були забуті
Книга «У пам'яті в боргу», у якій 720 сторінок, готувалася мною три роки, вона побачила світ у 2019-му. Доля кожного героя цієї книги торкнулась мого материнського серця. Книга присвячена всім воїнам-інтернаціоналістам, ветеранам Афганістану, захисникам територіальної цілісності на сході України, волонтерам, учасникам Другої світової війни — вихідцям із Голованівського р-ну, всім, хто чесно і до кінця виконав свій військовий і громадянський обов’язок. Не можна, щоб ці люди були забуті.
З онучками
Без Григорія Анатолійовича Коваленка — людини великої душі, моя книга «У пам’яті в боргу» не побачила б світ. Григорій Анатолійович за фахом журналіст та видавець із смт Врадіївки. Всі три роки він працював зі мною. Має свою домашню типографію, на якій набирались всі мої 5 макетів до друку, помічницею була його дружина, за фахом філолог. Дорогі мої помічники-друзі, здоров’я вам, нехай береже вас Бог.
Разом з волонтерами ГО «Ніхто крім нас» на чолі з Анатолієм Биковим презентували ці дві книги. Проводили патріотичні заходи у бібліотеках, школах, училищах, які готувала Лариса Павлівна Позняк. Їхня волонтерська організація допомагає нашим бійцям на сході країни, в реабілітації та лікуванні добровольців. Я теж стала частинкою волонтерської родини і була завжди поруч із ними, чим могла — допомагала. Раніше як підприємець я завжди надавала благодійну допомогу дитячому притулку, що був на Богополі, і всім, хто до мене звертався.
Презентація книги
У Ліни Костенко є такі слова: «Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись». Отак і мені, всі слова вже були сказані і написані, бо війни — це один спільний біль, спільні спогади, спільні сльози і спільне материнське горе. Ніколи не залишаюся сама. Дзвінки з усієї України — Київ, Біла Церква, Кривий Ріг, Запоріжжя, Одеса, Кропивницький, Голованівський район, Первомайський, Гайворонський. Приїжджають побратими Олексія, телефонують, цікавляться справами, вітають з усіма святами воїни-афганці, ветерани АТО і небайдужі люди. Всі вони мені сини і онуки. Для відповіді їм мені не вистачає 24 години на добу.
Я щаслива бабуся і прабабуся. У планах — написати автобіографічну книгу і перевести на українську мову книгу «Память, которой не будет конца…».
Я не здаюся попри свій вік, багато читаю, загартовуюсь. Моє серце досі крається, тому що я вказала всіх, хто мені допомагав матеріально і морально у виданні книг, а свою сім’ю, яка була мені опорою і сподвижником всі ці роки — не вказала, тож через ваше видання я хочу подякувати своїм рідним за терпіння і підтримку.
На жаль, ми почали звикати до війни, якій, здається, немає ні кінця ні краю, але своїми книгами я хочу донести до читача, що війна — це найстрашніше, що може статися з людиною. Потрібно будувати, а не руйнувати, творити, а не спопеляти, народжувати, а не вбивати. Війна в Афганістані не стала останньою в долі солдата. Зараз на Сході України воюють кращі сини нашої Батьківщини. Афганська тема не може не перегукуватися з трагічними подіями нашого сьогодення. Ніхто і ніщо не в змозі виміряти глибину людських трагедій, психологічних потрясінь, які спіткали наших земляків. Ніхто не поверне загиблих. Вони мають жити в людській пам’яті і книгах».
