14 березня відзначається День українського добровольця. Про свій шлях захисту Вітчизни Гард.City розповіли наші земляки, друзі, бійці-добровольці Володимир Сержант і Вадим Ярошенко.
Шість років тому, на початку війни на Донбасі, українці йшли у військкомати, вимагаючи забрати їх до армії, аби зі зброєю у руках захищати рідні домівки. Вони знали: якщо ворога не зупинити на порозі, завтра він буде у всіх рідних містах і селах. Герої нашої розповіді теж зустрілися у військкоматі, коли йшли добровольцями в зону АТО у 2015 році. Володимиру було на той час 38 років, Вадиму — 41. У кожного з них — своя історія, свій шлях на війну і життя після неї. Про все це у їх розповідях.
Володимир Сержант: «Вважав своїм чоловічим обов’язком боронити країну»
Володимир Сержант
«У 2015 році я пішов добровольцем в зону АТО. Чому? Бо спостерігав з 2014 року, як один за одним бойовики займали українські населені пункти. Зрозумів: якщо не зупинити ворога на Донбасі, то рано чи пізно він займе стільки територій, скільки ми дозволимо це зробити. Вважав своїм чоловічим обов’язком боронити країну. І якщо бути відвертим, то у чоловіків в крові бойовий запал, для них війна — це і страшно, і в той же час цікаво.
Мої рідні до мого вибору поставилися з розумінням. Мати виконувала військовий обов'язок на межі з Афганістаном, є таке місто Термез, вони з батьком там служили на посаді медиків у шпиталі. Щоб ви розуміли, вона допомогла мені пройти медичну комісію за один день, бо знала, якщо я сказав, що піду на війну, мене ніхто і ніщо не зупинить. Я так вихований. Мати підтримувала і досі підтримує мої рішення як дорослого самостійного чоловіка. Батько проживає в Ялті, він не сприймає мене в якості військового на боці України. Багато моїх родичів у Росії, всі вони мають різні погляди на події, ставлюся до цього абсолютно спокійно, таке життя.
Я проходив строкову службу в 1996-1997 роках, вже тоді бачив повний занепад армії — все було розкрадене і знищене. Коли ж пішов добровольцем на схід, то різниця була колосальна. Після навчання в Широкому Лані потрапив у 26-ту окрему артилерійську бригаду в Бердичів і там із забезпеченням було все добре. Думав, що мені доведеться купувати собі всю військову амуніцію, як це було на початку війни, але у нас був одяг, взуття, нові бронежилети, правда, каски були старі, ще часів Радянського Союзу.
«Став медиком без медичної освіти»
Володимир Сержант
«Я з родини медиків, мої батьки прапорщики медичної служби, медиком була також бабуся. Коли ми приїхали в зону АТО, в підрозділ протитанкових керованих ракет, керівництво розподілило посади — хтось був водієм, інший — командиром навідників, коли ж черга дійшла до мене, то залишилися посади банщика, кухара і медика. Я кажу: «Буду медиком, я в цьому виріс, не боюся виконувати медичні процедури та маніпуляції» і запитую: «А що, можна бути медиком без освіти?». Мені відповіли: «Тут все можна». До нас приїздили волонтери і проводили курси по наданню першої медичної допомоги, я їх пройшов і так став медиком без медичної освіти. До речі, у всіх медиків позивний Док, у мене теж.
«На війні ти завжди повинен бути напоготові, бо це твоє життя і життя людей»
Володимир Сержант
«Першим населеним пунктом нашої дислокації стала Дружківка. Що цікаво, до війни я працював торговим представником і продавав дружківську халву, тож не раз їздив на кондитерську фабрику цього міста. Потім були Костянтинівка, Бахмут та інші міста, всього пробув на Сході 1 рік і 4 місяці. Слава Богу за той час у моєму підрозділі не було ні поранених, ні загиблих.
Мав дві контузії. Перший раз, коли нас накрили «градами» — противник поставив за мету розгромити «Урал» і два протитанкових ракетних комплекси. Другу контузію отримав, помітивши у бінокль танк у селі, дуло якого було направлене на нас. Встиг крикнути товаришам, і тільки ми відбігли, як поруч розірвався снаряд. Знаєте, я не боявся загинути. Боявся залишитися інвалідом.
Перше, що я робив, коли приїздили на позиції, — це рив собі окоп 2 на 3 метри, щоб спальник розмістився. Пам’ятаю, приїхали ми вранці на нове місце розташування, хлопці кажуть: «Док, обстріл буде під вечір, ще буде час окопатися, відпочинь, розслабся». І тут години через дві почався обстріл. Я ще не бачив, щоб за 5 хвилин була викопана яма у власний зріст, в яку влетіли три людини.
Були різні курйозні випадки. Якось ми розташувалися недалеко від траси. Раптом почувся гул, кричу: «Воздух!» І тут почалося — хто під машину, хто куди, один боєць ледь ногу не зламав, потрапивши у яму від костра. Потім всі зрозуміли, що це проїхала машина по трасі. Але на війні ти завжди повинен бути напоготові, бо це твоє життя і життя людей».
«Професія психолога на війні теж стала у нагоді»
Володимир Сержант
«За професією я психолог, тож доводилося не раз розряджати обстановку, коли відчувалися хвилювання і напруга. Намагався практичні вправи проводити, щоб зменшити тривожність, іноді гумор допомагав, іноді просто поговориш з людиною — і це вже дає позитивний результат. Важливо не лише фізично, а й психологічно розвантажувати організм після служби.
Морально й духовно підтримують наших воїнів на передовій дитячі малюнки й листи, які привозять волонтери. Я досі зберігаю лист дівчинки, який вона писала українському захиснику.
Після повернення додому я сам себе реабілітував, у мене є досвід, освіта, плюс до всього зайнявся прибудовою до будинку, а праця — це теж реабілітація. Нині проходжу службу за контрактом у медичному пункті нашої 40-ї окремої артилерійської бригади».
Вадим Ярошенко: «За весь рік обстріли припинилися всього на 4 дні, коли у бойовиків закінчилися патрони»
На фото Вадим праворуч
«До війни я працював слюсарем на току в селі Степовому, мав родину. 2014 року у село почали приносити повістки, але виявилося, що бажаючих захищати країну майже немає. У когось раптом з’явилися серйозні хвороби, хтось поїхав невідомо куди. Ще у 2014-му році я пішов до військкомату, але тоді мене не взяли, бо досяг 40-річного віку і був знятий з військового обліку. І почалося: «Приїдьте через місяць, через два, через три». Знову поставили на військовий облік і вже у 2015 році взяли на фронт. Теж пройшов навчання в Широкому Лані, був направлений у 25 окрему високомобільну повітряно-десантну бригаду гранатометником. Нам дали БТР-4, бо перед цим вся техніка згоріла і стояла згорнута на купі.
Наша бригада дислокувалася біля Дзержинська і Зайцевого, де відбувалися постійні обстріли. Земля була повністю встелена патронами, як кахлем. Мій перший бойовий досвід проходив саме там. Потім було Дебальцеве, до нього добиралися, петляючи полями й городами, бо місцеві у селищах здавали наші позиції сепаратистам. За весь рік обстріли припинилися всього на 4 дні, коли у бойовиків закінчилися патрони. А потім із Росії приїхав черговий «гуманітарний конвой», і все, понеслось, гатили цілодобово, земля постійно вібрувала, гуділа, особливо під «градами». Одного разу біля Дзержинська наші позиції здали сепаратистам, командир сказав, що вночі виїжджаємо на інше місце розташування. Ми загрузилися і потихеньку поїхали, і тут бачу — з неба сповзає «гірлянда», все кругом засвітилося, командир пояснив, що це фосфорні боєприпаси. Потрапивши під них, людина отримує глибокий болючий хімічний опік шкіри, рана погано і довго заживає, іноді доводиться ампутувати кінцівки. Бойовики використовували серйозну новітню російську зброю».
«Через постійні обстріли я майже оглухнув»
Вадим з волонтерками
«Ніякі перемир’я, наприклад, перед 1 вересня, не працювали. То все було для галочки на папері.
Через постійні обстріли я майже оглухнув, тож коли приїхав додому на ротацію, телевізор вмикав на всю гучність, ніхто в хаті втриматися не міг. Навіть коли вже повернувся з війни, то півроку ще мав проблеми зі слухом. Ви не уявляєте, як я полюбив тишу, тому поїхав у село Трудолюбівку, де нікого немає, де спокійно, тихо.
Наймолодшому бійцю у нашій бригаді, Івану, було всього 18 років, він родом з Кам’яного Мосту, правда, родина переїхала до Кривого Рогу, а найстаршому — 60 років, він з Єланця. До речі, на мене всі казали Дід, хоча мені був всього 41 рік.
Чоловіча дружба і підтримка на війні мають велике значення. Якби не старики, то молодим прийшлося б важко, контрактники приходять — не вміють ні окопи рити, не мають досвіду військових дій. Все доводилося вчити, показувати, одні прислухалися до порад, інші — ні. Одному бійцю доводилося постійно робити зауваження за те, що він сидів у мобільному телефоні, за що пізніше й поплатився життям, не помітивши, як до нього підійшли сепаратисти. Дисципліна, уважність і відповідальність на війні — це три необхідні речі, без них ніяк. Головне, що я зрозумів для себе, — людиною потрібно залишатися навіть на війні».
«Війна для мене закінчиться тоді, коли останній бойовик покине мою землю»
«З 2015 року нам допомагало громадське об’єднання «Ніхто крім нас». Волонтери на чолі з Анатолієм Биковим приїжджали до нас з концертом, привозили продукти і все, що нам було потрібно. Я досі зберігаю дитячі ангелятка, хрестик і жовто-блакитний прапор з бісеру.
Дізнався, що багато побутових речей є незамінними під час військових дій. Наприклад, у кожного з нас був суперклей, ним заливали рану до надання медичної допомоги. Скрізь — від будівництва до медицини, використовувався скотч.
Війна змінює людину і її світогляд, змінила і мене, загартувала, але забрала здоров’я. Сниться все рідше. Коли вже був удома, дізнався, що вбито двох моїх побратимів. Війна для мене закінчиться тоді, коли останній бойовик покине мою землю.
Пробув я в зоні АТО 1 рік і три місяці, вже під кінець почалися проблеми з ногами. По бригаді ходив з палицею, у строю не ходив. Звернувся до лікарів, сказали, що це хронічне захворювання. Наразі проходжу лікування. Підтримую зв'язок із своїми хлопцями, які досі боронять країну в зоні ООС».
Звернення «Об'єднання дружин і матерів бійців учасників АТО»
14 березня — це свято людей, що пішли добровільно захищати свою країну, кинувши навчання, роботу, бізнес, родини. Всі вони були справжніми героями і рятівниками України. Завдяки їм був зупинений агресор, а люди на мирних територіях не знають, що таке смерть, розруха, страждання та зруйновані долі. Вічна пам'ять загиблим героям-захисникам. Усіх бійців добровольчих формувань вітаємо зі святом та бажаємо здоров’я, злагоди і благополуччя у родинах, любові і підтримки близьких людей, а всім нам — перемоги.
Шановні первомайці! До вас звертаються матері та родини загиблих на чолі з керівницею філії ГО «Об'єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» у Миколаївській області Наталією Дмитрівною Головацькою. Терміново потрібна операція нашому земляку, бійцю АТО.
Реквізити для надання допомоги:
- МФО 326461, код отримувача 2364817983.
- Картковий рахунок: UA 273264610000026201500434624, Головацька Наталія Дмитрівна
- Телефон Наталії Головацької (зателефонувавши, ви можете розпитати про документи, які підтверджують необхідність операції, та особу бійця АТО): +38 (097) 311-67-04.
