Як це — повернутися самому з подорожі, а подорож ще наздоганяє? Звертайтесь, знаю рецепт. Подруга класний термін для цього придумала — афтершок. Ну бо інакше про цю історію й не скажеш. Як я окремо від групи діставався закордону — аби розповісти, ще треба дозріти. А от як моя апаратура окремо від мене верталась в Україну — читайте!
Коли пишався, що вчасно зібрався
Те, що сумка якось занадто легка, я зрозумів уже в аеропорту Копенгагена, куди ми дістались комфортним потягом з Орхуса, споглядаючи похмурі скандинавські пейзажі. І всі ці три з лишком години я їхав собі безтурботно. Ще б пак — вранці вдалось, попри бажання ще поспати, таки встати вчасно, і навіть поснідати справді по-данськи рано. Ага, бо цього ранку підйом в нас був мегаранній, бо мали встигнути на потяг. Наш куратор тричі (а скорше й більше) попередив усіх, аби не проспали, аби вчасно встали, бо спізнимось на потяг… Ще й одна з колег каже: «Ти ж дітей маєш? Значить, майстер тих вранішніх тортур із будіння того, хто хоче спати! То розбуди мене раптом шо». Тож аби нічого не забути — складаю речі з вечора, пишаюсь собою, що рраночком лиш встану, сумки схоплю і ходу! Ще й кави з данськими дерунами встигну жахнути. Встав. Схопив. Встиг. Навіть колегу розбудив і пару бутерів їй в дорогу зібрав. Самаритянин прямо. А штатив свій у шафі забув. Ще з вечора. Коли пишався, що зібрався. І вранці, коли пишався, що вчасно встав — теж не згадав.
Тож Копенгаген, аеропорт. Штатива нема. Вирішую нічого нікому не казати. Типу це на щось вплине, ага. Настрій ще більше зіпсували працівники контролю. Мила дівчина спритним рухом видобула з моєї бананки улюблений і незамінний останні роки подарований швейцарський ніж (із самої Швейцарії між іншим), і каже:
– Це ніж?
– Ніж, – кажу, – мультитул.
Розкриває його і прикладає впоперек до свого бейджа, на який нанесені поділки лінійки. Мій ніж виступає за край бейджа…. на півтора міліметри. Або на два. Не суть.
– Він занадто довгий. Ви не можете взяти його на борт, — і не менше спритним рухом кидає кудись під свій прилавок. У безодню.
Ну все, це остаточно мене поплавило. І відпустило вже аж тоді, коли потягом ми дісталися Перемишля і я усвідомив, що ще трошки і будем вдома, в Україні. Утім, аби не засмучуватись і не терзати і без того змарновані цією поїздкою останні нерви — не думав ані про ніж, ні про штатив аж…тижні зо два.
Посилка з Орхуса (Данія) у Первомайську. Але цьому передували кілька днів пригод
Як повернути забутий штатив
Тоді згадав. Став думати, як же його бути. Бо річ редакційна. А, значить, на балансі. Не біда, думаю, куплю новий — боргів мало не буває, але шо ж. Ага, якже. Перегорнувши спершу 5, потім 7, потім 10 сторінок пошуку у гуглі, я з'ясував, що такої моделі штатив в українських магазинах відсутній від слова «зовсім». Не дуже надихала й ціна, про яку змовчим, але повірте, то на наш заробіток — грубі гроші. Сів журитись. З одного боку — нема, наче добре, нема шо купляти і витрачати гроші. Але з іншого — пусту коробку, шо лишилась від штатива — на баланс без штатива приймуть навряд.
Штатив після повернення додому
Зібравшись з думками, вирішив шукати щастя у готелі Орхуса, в якому ми жили. Листа писав і переписував разів 5 чи 7. Врешті відправив. Це була субота. Ну, думаю, в понеділок, може, прочитають та відпишуть. Аж тут — минає якісь пів години, пише мені панянка на ім'я Ліа, з якою до того ж якогось дня ще й спілкувався, бо загубив був картку-ключ від номера. Мило усміхнулась мені тоді, каже, ноу проблем, тейк еназер ван! Тепер, мабуть, подумала щось на кшталт: «О, це той дурень знов, мало, шо картку профукав, ше й забув у номері речі… де вони таких знаходять…» Але хай там що подумала, але відповіла мило і позитивно — мовляв, дійсно, штатив мій знайшли, берегли, як власний, і тепер мені його радо відправлять, моїм коштом звісно ж. І наступним листом за кілька хвилин надсилає мені форму для відправки європейською службою DHL.
Вечір пішов на те, аби коректно заповнити всеньку ту заявку — від кольору та ваги штатива, до його номеру та цільового призначення. Ще морочитись довелось із заповненням української адреси. Але врешті все, заявку прийняли, грошей звісна річ, наперед здерли. Не те, шо рідні Укрпошта чи Нова пошта. Видихнув. Але трошки.
І не дарма. У понеділок бачу листа вже від іншої пані, тепер на ймення Люсія. Яка не менш приязно та емпатично пише, що…. штатив то мій вони залюбки привезуть, але от регіон мій не аж так безпечний, аби європейський DHL туда поїхав. І додає: от кудась у західні регіони України — опще без питань.
Почухав потилицю. Згадав про родичів у Трускавці. Пишу: туда повезете? Чемна Люсія каже: на жаль, тоже нє. Регіон то західний. Але от якби у Львів, то без питань, а по областях ніяк не можем. Потилицю почухав ще раз. Згадав про племінницю, студентку у Львові. Списався, вона радо готова допомогти. Але гуртожиток не в самому місті, а у передмісті, у Дублянах. Пишу Люсіії адресу: повезете у майже Львів? От буквально за парканом від Львова? От халепа, каже Люсія, не можу найти, в яких таких Дублянах. Блянах, подумав я, і потилицю прочухав аж до черепа, і не лиш собі, але й дружині. Бо врешті саме її львіську подругу, яка живе безпосередньо в місті, уклінно попросили бути проміжним адресатом для штатива. Вписала Люсія її адресу, переслала гео на мапі, аби перевірив, чи правильно вона вказала. Все, відправили. Трек-номер прислали.
Шлях штатива додому
Як можна здогадатись, Європу штатив долав місцями живописними і доволі швидко: Орхус — Білунд — Лейпциг — Катовіце….. А от потім, судячи з маршруту, блукав декілька днів у Бермудському трикутнику між Катовіце, Києвом та Львовом. За шляхом штатива спостерігала і переживала вже вся родина. На кожну наступну зупинку, яку долала мандрівна тринога, чекали, як на візит святого Миколая. Нарешті прилітає на пошту сповіщення: посилку доставлено. Ще кілька днів, кілька сортувальних центрів уже нашої рідної НОвої пошти — і штатив у мене в руках.
Штатив повернувся додому
Так, на фото фасад Укрпошти. Туди ми зайшли відразу потому, як дістали штатив із поштомату, аби забрати інші посилки. Це фото про крутість наших обох пошт. Які їздять туди, куди бояться їхати європейці. Парадоксально, бо знайти, зберегти річ та оперативно відреагувати і відправити — цей сервіс вартий оплесків. Але підозрюю, що пристойні готелі й в Україні вчинили б так само. Як маєте подібну історію з нашими готелями, поділіться в коментах під постом з цим блогом, мені цікаво. Але от сервіси доставки, які їдуть в Україну, але не в усі регіони. Не в усі регіони, а лише в обласні центри. І не в передмістя, а саме в місто — це вже вибачте таке собі.
А я тепер думаю, шо замість або разом зі щепленням від грипу восени треба шось пропить і для пам'яті. Бо ж не той ше наче возраст, аби оце от всьо…
