Раніше я вже був на виставці Ukraine WOW у Києві. Краса та й годі! Все просякнуто сенсами, все про українців та Україну, про наші злети і падіння, про нас справжніх. Цьогоріч інтерактивна виставка «Той день», яку команда Ukraine WOW відкрила до 35-річчя відновлення Незалежності України у легендарному ангарі біля 14-ї колії київського вокзалу, закрилась достроково. Замість початку жовтня її останніми днями в столиці стали 12 та 13 вересня.
Причина гірка й до болю знайома кожному українцю: постійні ворожі обстріли та нескінченні повітряні тривоги у Києві. Через безпекові протоколи експозиція щоразу зупиняла роботу, а відвідувачі разом із командою змушені були годинами сидіти в укриттях. Простір повноцінно функціонував іноді лише по 1,5-2 години на добу. Організатори ухвалили важке, але єдино правильне рішення — зберегти життя людей.
Я зрозумів: якщо не поїду зараз — кусатиму лікті. Тим більше мені все одно треба було у відрядження (про нього колись розповім розлого і окремо), і діставатися туди можна було як зі Львова, так і з Києва. Вибір очевидний. Електричка, кілька годин на вокзалі Помічної, потяг до столиці рухається із запізненням — обстріли. Потім була коротка ніч, дощовий ранок, евакуація на Київщині, прибуття на кілька годин пізніше…. і ось я у Києві, у суботу, 12 вересня, у передостанній день роботи виставки.
Голос, який веде крізь час
Ангар біля колії зустрічає легким гомоном людських голосів, гулом потягів неподалік і особливим трепетом, який важко описати словами. Мені неймовірно пощастило: екскурсію у цей день проводила співзасновниця проєкту Ярослава Гресь. Поки їхав, тримав кулачки, аби встигнути потрапити саме до неї в групу. Бо розумію, скільки сил вона вкладає в цю експозицію та в кожен зі своїх проєктів: потужних, складних та важливих. Тож хотілось просто підійти і подякувати. Ну і, звісно, послухати.
Коли виступає Ярослава, це не схоже на суху розповідь екскурсовода. Це глибоко особиста, зворушлива та жива розмова. Вона не говорила пафосних промов про патріотизм — вона розказувала про людей. Про тих, хто у серпні 1991 року стояв біля будівлі Верховної Ради, не знаючи, що буде завтра, але тих, хто твердо вірив, що воля дорожча за все. Про жінок, які несли прапори, про чоловіків, які виборювали право на власну державу, про молодь, яка мріяла дихати на повні груди.
«Цей проєкт — не просто про історію. Він про те, якими ми були 24 серпня 1991 року, якими ми стали сьогодні і якими будемо завтра. Про нашу спільну мрію», — лунав її голос у просторому ангарі. І в цей момент ти чітко усвідомлюєш: незалежність — це не просто дати у підручнику, це живий організм, за який кожен із нас відповідає щодня.
Торкнутися історії долонею
Музейна концепція «Той день» вражає інтерактивністю. Тут немає засклених вітрин із суворим написом «Руками не чіпати». Навпаки, виставка збудована так, щоб кожен відвідувач відчув той доленосний серпень на дотик.
Серед експонатів — архівні відеокадри, що транслюються на масивних екранах, автентичні деталі побуту межі 80-х і 90-х років, перші друковані листівки з закликами голосувати за Незалежність, архівні документи й спогади учасників тих подій. Інтерактивні зони дозволяють буквально зануритися в атмосферу часу: тут можна послухати аудіозаписи спогадів через телефонні слухавки, погортати цифрові архіви й навіть залишити власне послання майбутнім поколінням.
Окремим, надзвичайно сильним акцентом виставки стали деталі, що ілюструють головні риси українського характеру: незламність, запеклу взаємодопомогу, гумор навіть у найважчі хвилини та здатність об'єднуватися у мить найбільшої небезпеки.
Коли дивишся на світлини людей 1991 року і повертаєш голову на відвідувачів у залі — військових у формі, які прийшли у короткі відпустки, родини з маленькими дітьми, підлітків у вишиванках, літніх людей із сльозами на очах — ти бачиш те саме дзеркало. Ми не змінилися у головному. Ми зберегли своє прагнення бути вільними.
Коли тривога обриває розповідь
Звісно, не обійшлося без реалій київського сьогодення. Десь наприкінці розповіді Ярослави про те, як розпадалася радянська імперія, гучно завила сирена повітряної тривоги.
Усе відбулося за лічені секунди. Жодної паніки. Команда спокійно, але наполегливо попросила всіх пройти до найближчого укриття — до підземного тунелю вокзального сховища. Стоячи пліч-о-пліч із сотнями незнайомих людей у підземці, я піймав себе на думці, що саме в цьому і полягає головний експонат виставки. Не в ангарі, а тут. В умінні тримати стрій, усміхнутися сусіду, поділитися водою чи зарядити чийсь телефон. Ворог намагається паралізувати наше життя, залякати нас, змусити забути, хто ми є. Але замість цього він лише міцніше збиває нас у єдиний моноліт.
Після відбою тривоги ми повернулися. І хоча часу залишалося зовсім трохи, це вимушене перебування в укритті лише додало експозиції глибшого, майже сакрального значення. А на виході усім учасникам пропонували взяти собі на пам'ять камінець з тим написом, який відгукується найбільше. Коли пролунала тривога, прямуючи до укриття, я схопив камінчик «спокій». А коли ми повернулись і дослухали Ярославу, обійнялись та подякували їй та одне одному — взяв на виході камінчик з написом «вдячність».
Незалежність — це ми
Виставка «Той день» на вокзалі завершила свою київську історію. Мені пощастило вхопити цей момент за хвіст, доторкнутися до цієї магії в передостанній день. Організатори обіцяють повезти проєкт далі містами України, і я щиро тішусь за тих, хто побачить його у Львові чи Дніпрі.
До слова, цими днями експозиція має стартувати у Львові, у Палаці мистецтва. Нехай відвідати її встигне якомога більше людей. Бо це неймовірні відчуття, від яких на очі навертаються сльози. «Той день» у серпні 1991 року дав нам шанс. А кожен наш сьогоднішній день доводить, що ми варті цього шансу, як ніхто інший. Ми обов'язково дочекаємося того самого Головного Дня. Дня нашої Великої Перемоги.
