Журналістка Гард.City побувала на дводенному медіакампусі з гендерно чутливої журналістики у Вінниці. У колі колег із різних куточків України вона не лише навчалася, а й переосмислювала, що означає бути журналістом у часи змін. Про гендер, стереотипи, силу мови та взаємну підтримку — далі у матеріалі.
Чому про гендер і саме зараз?
Медіакампус відбувся в межах проєкту The Power of Gender Diversity: A Gender-Sensitive Approach in the Work of Journalists — «Сила гендерного різноманіття: гендерно чутливий підхід у роботі журналістів». Його реалізовує ГО «МЕДІА-ЦЕНТР UA» за підтримки Міжнародної програми розвитку комунікації UNESCO.
Ціль проєкту — навчити журналістів, студентів, редакторів працювати з темами гендерної рівності без стереотипів, не вдаючись до сексистської мови, і формувати справді збалансований контент.
Згідно з дослідженнями Інституту масової інформації, 48% онлайн-медіа містять тексти з ознаками сексизму і лише 16% експертних коментарів у медіа дають жінки. Чоловічі голоси домінують у 84% випадків.
Що таке стать, гендер та стереотипи?
Стать — це біологічні особливості, з якими народжується людина — жіноча або чоловіча. Визначається за фізичними та анатомічними ознаками (хромосоми, гормони, статеві органи тощо).
Гендер — це соціально визначені ролі, поведінка та очікування, які суспільство приписує людям залежно від того, чи вони чоловіки, чи жінки. Це не біологічна стать, а саме те, як суспільство бачить «жіночність» і «мужність». Наприклад, думка, що жінка має бути ніжною, а чоловік — сильним, не є біологічною, а саме гендерною нормою, сформованою суспільством.
Наприклад, стереотипи про те, що «жінки емоційні», а «чоловіки не плачуть» — це приклади гендерних стереотипів, які обмежують і тих, і інших.
Не просто простір для навчання, а й момент переосмислення
Можна бути журналістом десять, двадцять, навіть тридцять років, і все одно одного дня почути щось, що змінює погляд на власну роботу. Щось подібне відбулося на медіакампусі, який для мене став не просто простором для навчання, а й моментом переосмислення. І це не тому, що ти щось не знала, а тому, що почула по-іншому. За час тренінгу я себе не один раз ловила на думці: а чи завжди моя мова безпечна? А як я формулюю заголовки? Чи немає в них упереджень, стереотипів, натяків, які можуть знецінити когось або навіть завдати болю? Ми звикли писати швидко, в потоці, часто на автоматі, але саме в цій швидкості й криється найбільша небезпека — непомічені формулювання, що формують у читача викривлену реальність. Цей тренінг змусив мене зупинитися, подивитися на свої тексти з нової оптики — поваги, точності, етичності. І це, як на мене, дуже цінне усвідомлення. А ще цей тренінг про те, що ми все таки можемо змінювати реальність разом, але при цьому не забуваючи про рівність, гідність та людські права.
Мова в медіа може посилити травму або допомогти людині почати зцілення
Ірина Поліщак та Наталія Клименко
Наші заняття тривали протягом двох днів в старовинному вінницькому готелі «Франція». Медіатренеркою була адвокатка Ірина Поліщак, яка має солідний досвід в роботі з постраждалими від домашнього насилля. Пані Ірина переконана, що саме мова в медіа може посилити травму або, навпаки, допомогти людині почати зцілення. Тому лекцію свою вибудувала на практичних кейсах, де всі разом розбиралися в медійному контенті та акцентували увагу на гендерно чутливій моментах.
— Журналіст — не психолог, — говорить Ірина, — але й не сторонній спостерігач. Якщо в тексті провина покладається на жертву, або емоції стають важливішими за факт — це вже проблема. Тому журналісти, коли пишуть матеріал, завжди мають пам’ятати про права людини, її свободу та рівність. Я глибоко переконана, що журналісти мають великий вплив на формування громадської думки, тому саме вони мають знатися й розумітися на питаннях гендеру та стереотипності.
Поради від редакторки, яка змінює мову і середовище
Тетяна Щербатюк
Серед учасників медіакампусу були як редакторки й редактори, так і кореспонденти й кореспондентки. В ході роботи познайомилися з усіма, а з окремими, як зазвичай буває, ближче. Тетяна Щербатюк, головна редакторка I-VIN.INFO і медіатренерка, уже багато років поспіль досліджує тему і їхнє медіа позиціонується себе як гендерно чутливе. Вона ділилася прикладами фраз, які ми іноді вживаємо бездумно: «Молода мама залишила дитину», «Жінка-депутат зробила гучну заяву», «Чоловік-лідер». Усе це — акценти, які роблять стать домінантною характеристикою там, де цього не потрібно.
— Гендерна чутливість — не лише про жінок. Це про свободу від шаблонів. Чоловіки так само страждають, коли їм нав’язують роль «незламного» або «неемоційного». Ми маємо писати про людей, а не про їхні очікувані ролі, — говорить Тетяна.
Враховуючи досвід журналістки в цій темі, я попросила дати поради журналістам- початківцям. Тож далі поради від редакторки Тетяни Щербатюк.
- Уникайте узагальнень. Не «всі жінки хочуть сім’ю», а «деякі респондентки зазначають...».
- Запитуйте, як людина хоче, щоб її представляли.
- Використовуйте фемінітиви. Це робить жінок видимими.
— До речі, — каже пані Тетяна, — дуже люблю фемінітиви ще й через те, що вони дуже тригерять русню.
- Не допускайте кліше у фото і підписах.
- Перевіряйте текст на наявність стереотипів.
- Давайте слово обом сторонам, але з дотриманням етики.
Найважливіше народжується саме в колі за дружною кавою
Марина Тепленко
Після формальної частини — неформальна. Іноді найважливіше народжується саме в колі за дружною кавою. Знайомство з т.в.о. голови Вінницької спілки журналістів Мариною Тепленко та відповідальною секретаркою Аріною Кантоністовою ще раз нагадало, що активних, креативних та небайдужих в Україні чимало. Сьогодні Вінницька спілка журналістів об’єднала навколо себе саме таких ініціативних. Пані Марина від минулого року очолила спілку і разом із колегами вибудувала новий алгоритм роботи організації. Наразі мають 35 укладених меморандумів про співпрацю, чисельні проєкти, активності та пільги для членів Національної спілки журналістів. Працюють над проєктом Алеї пам’яті загиблих захисниць України з Вінничини. Це має бути річковий військовий меморіал «Відродження у квітах». Презентацію намітили на День пам’яті загиблих захисників та захисниць 29 серпня 2025 року.
— Це буде меморіал — вшанування захисниць, — розповідає Марина, — які стали справжніми Квітами миру. Миру, який так самовіддано виборювали. Цей проєкт відразу поєднує в собі кілька важливих тем: гендерну рівність, єднання суспільства і підтримку.
Аріна Кантоністова
— Це буде вільний простір для психологічного відновлення, — додає колежанка Марії, пані Аріна, — терапія хортикультурою (терапевтичне садівництво — авт.). Це лікувальний метод, до речі, науково обґрунтований, який використовує рослини та діяльність на природі для досягнення фізичних, когнітивних, психологічних, соціальних, духовних або професійних цілей.
У журналісток за плечима не одне десятиліття роботи в медійній сфері. Марина свого часу вела телепрограму «Бастіон», де розповідала про життя військових Повітряних Сил. Аріна працювала на національних телеканалах репортеркою, можливо, хтось пам’ятає Орисю з «плюсів». Сьогодні вона вийшла з декрету і відразу зайнялася роботою в спілці. А народжувала вона в день, коли була атака на Вінницю.
Тепер, під час повномасштабної, журналістки чимало уваги приділяють просвітницьким проєктам, де не лише військові теми, а й надання домедичної допомоги та виховання підростаючого покоління. Їхні проєкти — про пам’ять, про безпеку та про видимість жіночих історій.
До речі, в рамках їхніх проєктів нам вдалося побувати в одному із Вінницьких музеїв-кав’ярень «Пан Заваркін та син». Це особливе, унікальне місце, що поєднує історичну будівлю, затишну кав’ярню, музей-колекцію та «Вітальню щасливого часу», де переспівуються старовинні годинники.
Загалом у Вінниці чимало саме таких музейних місць, де можна попити кави, познайомитися з історією та сьогоденням. Навіть готель «Франція», де у нас проходив медіакампус, теж належить до архітектурних пам’яток. Його історія — то історія жіночого підприємництва, відродження культури й пам’яті.
Вишня — символ гостинного подільського дому
Запала в душу мені одна із сучасних історій. Це про вінницьку вишню, яка стала гастрономічною візитівкою Вінниці. Місцеві розповідають, що всюди у Вінниці — вишневі дерева: у дворах, у садах і навіть у топонімах. Мікрорайон «Вишенька», садиба Миколи Пирогова з назвою «Вишня». А ще кажуть, де росте вишня — там живуть добрі й гостинні люди. Напевне, саме завдяки таким уявленням вишня стала не тільки відомою ягодою, але й символом гостинного подільського дому.
Мені вдалося посмакувати кавою з вінницькою вишнею і відчути смак справжньої гостинності. А загалом, тут можна побачити багато страв з цією ягодою, навіть український борщ у місцевих ресторанах готують на вишні.
Люди створюють атмосферу змін і підтримки
Ще багато можна говорити про Вінницю — місто, де елегантно й тонко поєдналися сучасність та історія, але найбільше вражають люди. Відкриті, щирі, сповнені ідей і бажання робити своє. І не важливо, маленьке воно чи велике, головне — для спільного добра. І саме люди створюють атмосферу змін і підтримки, яка надихає працювати, вчитися і не зупинятися.
