Іноді, щоб по-справжньому відчути, як б’ється серце України, варто просто сісти за кермо й поїхати — вглиб степів, за обрій. Цими днями доля закинула мене на південь буквально на пів доби. А вже зранку — дорога назад додому. І ця дорога виявилася надзвичайно щедрою на враження. Хочу поділитися з вами нотатками, які народжувалися просто в русі.
Червень у полях: поема, написана пшеницею і квітами
Початок літа. Поля на межі жнив — достигає пшениця, хвилюється колосом жито. Уздовж дороги — маки, яскраві, як спогади про юність. Поруч — ромашки, волошки, жовті, сині, невідомі, але дивовижні квіти. Все це — мов живий, барвистий килим, що тягнеться від села до села, від хати до поля. Кожен кілометр — як розділ з поеми про землю, яку хочеться любити і берегти.
Зустріч на узбіччі: історія Дениса, комбайнера, який вірить
На одному з відрізків шляху зупинилася, коли побачила чоловіка, що голосував. Денис — кремезний, загорілий, доброзичливий. Їде на жнива до Кривого Озера. У нього — своя глибока історія. Він має інвалідність, брат загинув на війні, а племінник нині боронить Україну на фронті. «Будемо з хлібом цього року. І з перемогою також», — каже Денис, і в цих словах — не просто впевненість. Це — віра, яка не ламається, бо виросла з болю, праці й любові до рідної землі.
Квітковий килим і птахи над полем: краса, що лікує
Цьогорічне літо щедре, щасливе, співоче. Поля між селами — живі, дихають простором і сонцем. Маки полум’яніють, паничі світяться білими вкрапленнями, волошки додають глибини. А корівки спокійно пасуться просто серед цієї природної симфонії.
У Кумарах звернула з траси — захотілося побачити саме село. І не пожалкувала: тиша, спів птахів, затишні двори, старі дерева — усе дихає миром. А ще — лелеки. Їхні гнізда на стовпах — наче вартові над селом. Побачила також, як у калюжі купаються птахи. Не встигла зафільмувати — і пожалкувала. Але враження залишилось теплим, як спогад дитинства.
На Кодимі — лебеді
Перед самим Первомайськом — ще один зворушливий момент. На водах Кодими — лебідка з виводком. Повільно, граціозно пливе, а лебідь-тато пильнує з берега. Ця картина — як символ України. Ніжна, сильна, з родиною, яку потрібно берегти. А ще там міст — синьо-жовтий. І так це все гармонійно, так символічно лягає в загальну палітру дороги, країни, серця.
Мандрівка, що торкнулася душі
Ця дорога стала для мене дзеркалом — вона відбила ту справжню Україну, яку ми не завжди помічаємо в щоденній метушні. Україну праці й краси. Україну втрат і сили. Україну вірності, ніжності й надії. Та найбільше в цій мандрівці мене вразила проста фраза Дениса:
«Будемо з хлібом. І з Україною». І так хочеться вірити в це з усією щирістю серця.
