В одній книзі трапилась думка: файні локації мають показувати не місцеві приїжджим, а навпаки: гості — місцевим. Тому що бачать ці місця новим поглядом і помічають те, до чого звикли ті, хто тут живе повсякчас. Тож пропонуємо поглянути на наші краї очима харків'янки Олесі Жужоми, яка нині живе у Первомайську. Гортайте фотоальбом і читайте враження на Гард.City.
До речі, журналістка Гарду, котра подорожувала в Грушівку та Мигію з пані Олесею, теж нетутешня: киянка. І саме скелясто-степові простори Бузького Гарду закохали мене в ці краї, допомігши зменшити ностальгію за київськими парками та сосновими гаями. Та й киян, котрі приїздять у гості до мене, завжди тягне сюди, на бузькі береги. Тож нам пощастило жити біля цього справжнього місця сили. А тепер передаю слово гості з Харкова.
Сюди можна приїздити двічі, тричі, десять разів, і щоразу знаходити щось нове
Я дуже люблю недоторкану природу. В Харкові, який я теж дуже люблю, знайти дику природу проблематично. Там або чудові доглянуті парки з вибіленими бордюрчиками та табличками «по газонах не ходити», або покинуті радянські зелені зони, де все поросло чагарниками й подекуди нагадує місто Прип’ять. Звичайно, у Харкові є лісопарк, є «Харківська Швейцарія», де взимку катаються на лижах і бордах, а влітку роблять пікніки та прогулянки на природі. Однак, такого, як біля Первомайська — немає.
По-перше, це пороги Південного Бугу! Вилізти на скелю і дивитися згори, як шумить і піниться водна стихія — це ніби відвідати «місце сили». Ти чуєш, як співають пташки, цвіркотять жучки, шумить вітер у волоссі.
На Протичанській скелі
А навкруги — справжня зелена повінь, природа у тому стані, в якому вона і має бути. І звивиста річка внизу, що б’є об каміння і тече своїм річищем вже сотні років. А ти стоїш, ніби «на вершині світу», і відчуваєш силу всередині себе.
Вид з вершини скелі
По-друге, це один з останніх притулків для багатьох прекрасних видів рослин, комах і тварин. Серце крається, коли усвідомлюю, як мало залишилось на Землі місць, де тварини й рослини можуть вільно жити у своєму природному середовищі. Бузький Гард зберігає життя чималій кількості червонокнижних створінь. Видру річкову я, на жаль, не побачила, а от бабку виду «Красуня блискуча» бачила та навіть сфотографувала. А до цього я навіть не знала, що такі бабки існують! І коли побачила, то спершу подумала, що це синій блискучий метелик.
Ще трапилася мені зелена ящірка з синьою головою та жовтим животиком. До цього я бачила ящірок, але сірих. А тут така велика і яскрава!
Зелена ящірка
Виявляється, вона теж раритетний вид і занесена до Червоної книги України, охороняється і живе лише в ряді природно-заповідних територій. У Бузькому Гарді цих красунь легко зустріти і я цьому рада.
По-третє, ландшафт. Скелі не високі, але колоритні. Виглядають так, ніби склеєні з різних кам’яних шматочків, насипаних звідкись з неба. Такої кількості різних мохів на одній каменюці я ще зроду не бачила! І такі мшисті скелі в Гарді — це норма.
Серед каміння причаїлися кольорові фіалки, духмяний чебрець, ніжні дзвіночки.
А ще тут є висоти й низини, бурхливі потоки й тихі мутні заводі. Дерева, кущі і трави. Туристичні стежини й незвідані дикі шляхи.
Круті скелясті стежинки
Сюди можна приїздити двічі, тричі чи десять разів, і кожного разу знаходити для себе щось нове. Або просто відчути зв’язок зі справжньою, живою природою.
Дивіться ще фотоальбоми Бузького Гарду у різні пори року.
