Таємниці цієї новорічної ночі переважно ховалися по будинкам. Мало хто зважився на корпоративні посиденьки, на гучні компанії та святкові пригоди. Більшість з цивільних все ж була в родинному колі. І мені цьогоріч не хотілося ані гучної ночі, ані прикрас, ані ялинки. Хотілося простої дружньої розмови, мирного застілля і щоб збулося заповітне бажання: щоб здохла русня. Втім, дуже зраділа, коли в нашу невеличку компанію увірвалися казкові герої — Санта, Ельф та чародії. Саме Санту зіграв Роман, історію якого ви прочитаєте в моєму блозі.
Серед ряджених — студенти НУК, ПННІ та представники молодіжної організації «Молодь — майбутнє нації». Чарівниками зголосилися побувати Євген Савченко та Роман Волинський, студенти-першокурсники. Хоч хлопці й уперше брали участь у такій новорічній акції, втім, не розгубилися. Сценарій адаптували під сьогоднішні реалії: бажали миру, закінчення війни, а ще навчали Санту української та збирали кошти на потреби ЗСУ.
«Старий» кумедно повторював слова, а уже під кінець зовсім добре розмовляв нашою солов’їною. А ще навчився співати українських пісень. Найбільше зачепила «Червона калина». І так все це душу зігріло: новорічна ніч, калина, українська пісня, переживання за Україну та побажання мирного року. І дарма, що темінь та болото надворі. Головне — дочекатися Перемоги! Дякую вам, студенти-волонтери, що новорічну ніч зробили важливою! Подарували нам, дорослим, казку та надію, малечі — радість та новорічне диво, а бійцям зібрали кошти на нагальні потреби. Справжня українська новорічна ніч! Замість тисячі слів — справи та реальні діла!
Замість тисячі слів — справи та реальні діла!
Санту зіграв Роман, нині студент спеціальності журналістика. Зіграв так природно, що дитина навіть і не запідозрила, що це не справжній казковий персонаж. Юнак, якому зовсім недавно довелося пережити страхи окупації в Херсоні. Я слухала Романа, а перед очима — його студентська робота, де він писав про окупацію та про виїзд із Херсону.
Життя в окупації — це страх і повна невпевненість у завтрашньому дні
«Мене звати Роман і я хочу поділитися з вами історією про те, як я покинув окупований Херсон, але спочатку — про життя в окупації.
Мене звати Роман і я хочу поділитися з вами історією про те, як я покинув окупований Херсон
Жити в окупації — це прокидатися вранці і не знати, чи доживеш до вечора. Це постійний пошук продуктів харчування, це страх вийти з дому, бо невідомо, чи не зустрінеш ти там озброєного ворожого солдата, який може зробити з тобою що завгодно і залишитися без відповідальності за свої вчинки. Якщо дуже коротко: життя в окупації — це страх і повна невпевненість у завтрашньому дні.
Коли почали ходити чутки про примусову мобілізацію у російську армію, ми уже не сумнівалися в своєму рішенні покинути Херсон
Мені з сім’єю довелося переїхати з міста до селища Дар’ївка, що в 20-ти кілометрах від Херсону. Дістатися туди було — що в рулетку руську зіграти. Пощастить чи не пощастить. Два пости, де ретельний обшук і перевірка телефону. Якщо знайдуть щось, що не сподобалося, — або в катівню на допит, або на місці залякають. А їздити треба було за продуктами чи не щотижня. Десь у квітні вже було досить важко придбати продукти через їх нестачу. Майже усі магазини були зачинені, а ті, що працювали, — були практично з пустими полицями. Тоді ми з батьком вперше задумались про переїзд. А коли почали ходити чутки про примусову мобілізацію херсонців у російську армію, то ми уже не сумнівалися і своєму рішенні. Та і маленькі сестрички, за долю яких ми з батьком несли відповідальність, спонукали нас поквапитися.
Перша і друга спроби завершилася невдачею. Проїхавши купу блок-постів, витративши купу сил та нервів, ми почули відмову на виїзд, і разом з усією колоною машин, що стояли у черзі, були вимушені повернутися. Коли їхали втретє, дорога здавалася набагато довшою, ніж у перші рази. У голові постійно крутилися одні й ті самі думки: «Чи повернемося ми колись у рідне для нас місто? Чи вдасться доїхати цілими, та й взагалі, чи вдасться доїхати?»
Але того дня нам щастило: нас майже не обшукували на постах, усього кілька разів перевірили документи та наявність татуювань. Після того, як проїхали «сіру зону» і побачили військових ЗС, усмішки не сходили з наших облич. Ми були дуже щасливі, і якийсь час нам просто не вірилося, що вдалося виїхати, і ми вже у безпеці.
Вже наближався вечір, ми відкрили Google Maps, щоб знайти найближче місце, де заночувати. Направилися до Кропивницького. Приїхавши туди, побачили магазин АТБ. Коли зайшов туди, то відчув себе дикуном. Полички магазина були повністю забиті товарами... Я був приголомшений. Після цього ми відшукали готель та заночували.
Я так ще ніколи не радів, це був такий вибух емоцій
А з самого ранку нас чекала нова подорож. Прокинувшись і поснідавши, ми вирушили у дорогу до Первомайська. Туди вже було зовсім не страшно їхати. На блокпостах нас із посмішкою зустрічали наші військові. Нашій радості не було меж. Коли приїхали до кінцевої точки маршруту, нас очікував ще один привід для радості — найголовніший для мене! Це зустріч з найріднішою людиною в моєму житті — мамою. Я так ще ніколи не радів, це був такий вибух емоцій. Ми не бачилися три місяці. Клята війна нас розлучила, і ми могли ніколи не зустрітися».
Дякувати богові, що родина поєдналася. Дякувати долі, що всі живі та здорові
«Через сорок блокпостів до коханої» — це про їхню родину. Позаду важкі випробування, попереду ціле життя. Роман обов’язково стане журналістом і напише ще не одну історію про окупацію та звільнення рідного краю. Я в цьому впевнена. А поки він учиться грати різні ролі у житті. Йому це знадобиться. Замість тисяч слів — реальні справи та діла. Дякую за новорічну ніч українську, реальну!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
