Від початку війни українка і первомайчанка Ірина Далльманн, що нині мешкає в Берліні, переймається питаннями українських переселенців. Днями разом із нашими дітьми, яким довелося емігрувати до Німеччини, ліпила вареники та розповідала їм про українські традиції. А ще вони разом готувалися до презентації борщу в школі, де нині навчаються маленькі українці. Все це було приурочено до випускного в школі.
— Це діти переселенців, — говорить Ірина. — Вони дуже зранені й малоконтактні. Від початку війни ми з ними комунікуємо, допомагаємо адаптуватися до нових реалій життя та опанувати німецьку мовою. Всі вони навчаються в одній із місцевих шкіл округу Нойкельн. Тут для них організовано спеціальний клас по вивченню німецької. Все дуже непросто. Їм дуже важко. Вони всі мріють про Україну, про повернення додому, на рідну землю, в рідний дім. Тому я й вирішила допомогти їм хоч трішечки відчути дух Батьківщини. Тож і було прийняте рішення про борщ та вареники. Що може бути краще за рідні страви!
Свої українські активності Ірина розпочала у себе вдома. Запросила дітей, спочатку нагодувала борщем, а затим намісила тіста і разом, дружною компанією ліпили вареники. Говорили про Україну, згадували рідні домівки, діти ділилися своїми переживаннями та турботами. А в призначений день пішли до школи, де кожен клас презентував свої напрацювання. Спецклас українських дітей організував розпродаж борщу та вареників.
Ірина розповідає, що їхній клас мав найбільше відвідувачів. Усім хотілося скуштувати українських страв. Завітала до них навіть федеральна міністерка у сімейних справах та із захисту дітей.
— Наш борщ, — каже Ірина, — закінчився дуже швидко. В цілому ми продали 78 порцій. І це не враховуючи того, що спочатку діти поїли у мене дома. До речі, це перший борщ за три місяці. А яке щастя було бачити посмішки на обличчях дітей! Декотрі уперше за весь час посміхнулися. Ростик у нас став кращим продавцем вареників. Це окрема трагічна історія. Його мама сказала, що уперше за три місяці він взагалі захотів щось зробити. А ось наші Ліза і Віктор. Ви лише погляньте на ці очі. А ще наші діти самі виготовляли плакат, де розповіли про свої українські міста, звідки вони родом. Це так все було чуттєво і хвилююче, що й досі душу тривожить.
У всіх питаннях Ірину підтримує її чоловік Пітер. Він, до слова, викладає в іншій школі історію для українських дітей. Колись сам директорував, а нині є активним громадянином Німеччини з проукраїнською позицією. До речі, їхня родина дала прихисток у своєму домі багатьом українським мешканцям, які опинилися в біді. Діляться усім, чим можуть. І завжди готові прийти на допомогу. А ще Ірина разом із чоловіком чекають на Перемогу в Україні і вірять, що скоро все зміниться. А поки намагаються бути корисними і докладають усіх зусиль, щоб допомогти тим, хто поруч. А поруч — діти, а дітей чужих не буває.
Дякую вам за позицію, любі друзі! Для нас це важливо — те, що ви робите. Разом до Перемоги!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
