Він народився і виріс на Богополі. Сьогодні — очолює єврейську громаду «Хабад» у Первомайську, бере активну участь у громадському житті, співає, організовує свята, цікавиться старовинними ремеслами та має чимало інших захоплень. Днями ми зустрілися й розговорилися. Почали із захоплень, а потім слово за слово перейшли до віри, війни, життя єврейської громади та власного досвіду ставлення до людини через її національність. Знайомтеся: Михайло Шефкін.
Давно не бачилися, тож багато говорили
З Михайлом Шефкіним ми знайомі давно. Щоправда, переважно перетиналися у професійних справах. Навіть не пригадаю, коли бачилися просто так, без робочого приводу. Цього разу я вперше побувала у нього кабінеті. І, зізнаюся, трохи здивувалася, коли застала пана Михайла за давнім і незвичним ремеслом — точінням ножів.
— Я давно цим займаюся, — просто сказав він.
Поруч на столі — прилади, інструменти, різні деталі та ще чимало цікавих речей. На стінах — грамоти й портрети. Про захоплення Михайла я знала давно, але цього разу дізналася, що він, виявляється, цікавиться історією та старовинними ремеслами, організовує свята, співає, відвідує синагогу, а останнім часом почав виготовляти крафтові напої та захопився карвінгом — фігурним вирізанням овочів і фруктів.
Тож спочатку говорили саме про це: про захоплення. А потім розмова повернула в зовсім інший бік.
Чесно кажучи, я не планувала інтерв’ю. Але в якийсь момент зрозуміла: ця розмова варта того, щоб її почули й інші. Бо ми говорили вже не лише про єврейську громаду, а й про те, як людина усвідомлює власну ідентичність, про віру, яка залишається з нею протягом життя, та про досвід дискримінації. А ще, наприклад, звідки береться неприязнь до людини через її національність? Чому дитина може повторювати образливі слова, навіть не розуміючи їхнього значення? Тож далі — про це і про окремі епізоди життя Михайла Шефкіна.
Від дитячих спогадів до історій про дискримінацію
Михайло Шефкін
Розмову почали з Умані та хасидів. Тема непроста, і кожен дивиться на неї по-своєму. Але Михайло говорить про інше: не можна за вчинками одних оцінювати всіх. Так само, каже він, не можна всіх євреїв міряти однією міркою.
Запитую, чи доводилося йому самому стикатися з таким ставленням. І тут розмова повертається до його власного життя: дитинства на Богополі, армії, 16 років роботи екскаваторником, найвищого — шостого — розряду. І разом із цим згадуються й ситуації, коли на нього дивилися насамперед як на єврея. Після армії Михайло вступав до Миколаївського кораблебудівного інституту.
— Було три іспити: одна п’ятірка і дві четвірки. Я не пройшов за конкурсом. І підозрюю, що саме через національність. І знаю багато таких випадків.
Потім він згадує знайомого — відмінника, який вступав до медичного училища. Він та ще двоє хлопців-євреїв отримали на іспиті «двійки». Батьки хлопця, обоє педагоги, домоглися повторної перевірки контрольної. Після цього його прийняли. Згодом він закінчив військово-медичну академію в Ленінграді з відзнакою.
Говоримо і про те, як у радянські часи національність фіксували в анкетах.
— Раніше в анкетах, навіть коли приїжджав до готелю, треба було вказувати національність. П’ятий пункт анкети — національність. Тому й називали себе «інвалідами п’ятої графи». Але я ніколи не приховував свого походження. Ніколи.
В армії було інакше
Про армію Михайло згадує вже зовсім в іншому контексті.
— Я в армії теж ніколи не приховував, що я єврей. Я навіть не міг цього приховати через обряд, який зробив батько.
Служив добре: був відмінником військово-політичної підготовки, його портрет висів на дошці пошани, а сам він входив до числа найкращих водіїв. Та мав ще один, зовсім не військовий, талант — допомагав товаришам писати листи дівчатам.
— Вони просили, а я сидів і складав.
Після повернення до Первомайська все було вже не так однозначно. Одного разу Михайла як спеціаліста хотіли направити до Сомалі. Каже, домовленість уже була, питання вирішували навіть через москву. Але врешті пролунала фраза:
— Так він єврей.
До Сомалі поїхав його учень.
Дитинство на Богополі
Як уже згадувалося, Михайло виріс на Богополі. Пригадує, що навколо було багато дітей різних національностей і якось ніхто на те не звертав уваги. Разом гралися, каталися на потягах, звичайне для того часу дитинство. Правда, бували випадки різні: хлопці могли вигукувати образливі слова про євреїв, хоча самі навіть не розуміли, що вони означають. Звідки це береться? Михайло вважає, що про такі речі треба говорити з дітьми змалку.
— Це треба починати зі школи, з садочка.
А потім згадує вже дорослу історію. Під час поїздки до Кишиніва одна жінка сказала йому, що ненавидить євреїв. Михайло запитав: чому? Відповідь була несподіваною: бо євреї змушують своїх дітей багато вчитися. У таких розмовах Михайло ставить просте зустрічне запитання:
— Назви мені конкретного єврея, який тебе образив.
Єврейська громада у Первомайську
Від особистих історій переходимо до життя громади. Єврейській громаді «Хабад» у Первомайську вже 28 років. Тут продовжують вивчати Тору, відвідують синагогу, проводять заняття, частина яких відбувається онлайн, та беруть участь у громадському житті.
А що змінила війна? Чи багато людей виїхало?
Михайло каже, що громада продовжує жити. Хтось поїхав, але таких, за його словами, небагато.
— Практично ніхто. Хто хотів, той поїхав. Під час війни поїхало дуже мало. Дуже мало покинуло Україну. А так майже всі тут.
Виходили на велику сцену
Говоримо і про участь громади у загальноміських та всеукраїнських заходах. Михайло показує нагороди й пригадує, як колись представники єврейської громади з Первомайська їздили на всеукраїнський фестиваль «Всі ми діти твої, Україно».
— Ми їздили на цей фестиваль. Виступали на головній сцені Палацу «Україна» в Києві. Це дуже почесно.
Михайло згадує, як організовували поїздку, домовлялися про транспорт. Окремо розповідає про тріо «Мальви», яке також представляло тоді Первомайськ.
— «Мальви» співали акапельно. Організаторам це сподобалося.
Пам’ять про своїх і про всіх
Згадуємо і місце масового поховання людей, розстріляних під час нацистської окупації. Михайло пригадує, що спочатку там стояв великий пам’ятний знак із написом: «Жителям Первомайська, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни».
— Про що це? Ні про що? Це ж могила, — каже він.
Тому Михайло вирішив зробити напис конкретнішим. Замовив чорний граніт і написав чотирма мовами: українською, російською, англійською та єврейською. На пам’ятному знаку зазначили, що на цьому місці були розстріляні євреї та військовополонені. Тоді ж він взявся за створення менори — традиційного семисвічника, одного із символів юдаїзму.
Поки працювали над менорою, до Михайла звернувся чоловік. Розповів, що тут похований його дід, хоча він не був євреєм. Запитав, чи можна допомогти з матеріалами для встановлення хреста. Матеріали знайшли, хрест виготовили й встановили поруч із менорою.
На менорі Михайло поставив дві таблички. На одній зазначили, що пам’ятний знак встановила єврейська громада. На іншій він попросив написати про свою бабусю та її дочок, яких розстріляли на цьому місці.
Та й тут виникли запитання:
— А чому ти написав тут про свою бабусю?
Згодом менору викрали. За словами Михайла, пізніше замовили іншу, скромнішу. Вона стоїть там і досі. А коли хтось сказав, що в братській могилі «в основному, ваші», Михайло відповів:
— Вони що, з Місяця прилетіли? Вони жителі міста.
«Ми повинні поважати кожного»
Від пам’яті переходимо до сьогодення, до міського життя. Михайло каже, що єврейська громада не відмовляється від участі у спільних заходах і хоче бути присутньою там, де вирішуються питання життя міста. Для нього важливо, щоб думку громади чули й враховували. Водночас є речі, про які не варто забувати. Він згадує випадки, коли заходи припадали на Шабат. У такі дні членам громади складно брати в них участь. Тому під час планування спільних заходів варто враховувати різні традиції.
— Я хочу сказати, що ми повинні поважати кожного.
Післямова: попри різні історії, традиції та погляди, ми живемо поруч
Так завершилася наша випадкова зустріч. Почали з точіння ножів, а закінчили розмовою про те, що нас усіх об’єднує. І наостанок домовилися про просту річ — єднатися, більше говорити одне з одним, чути й поважати одне одного. Бо в нашому місті, попри різні історії, традиції та погляди, ми живемо поруч.
