Вона приїхала до Чаусового майже 30 років тому, не знаючи місцевих і майже не розмовляючи українською. А сьогодні її добре знають на Первомайщині як людину, яка згуртувала навколо себе одну з найактивніших місцевих спільнот, допомагає Силам оборони, бере участь у культурному житті громади, читає поезію, співає і надихає інших бути небайдужими. Її найбільша мрія зараз — почути, як над усім селом пролунає довгоочікуване: «Перемога!» Знайомтеся: Надія Голембієвська.
Живемо поруч, вітаємося, але майже не знаємо історій одне одного
Ця історія з'явилася не випадково. З Надією Голембієвською ми знайомі давно, ще з часів фестивалю «Пісенна моя Україна». Я завжди знала її як талановиту й небайдужу людину. Час від часу стежила за її діяльністю, захоплювалася тим, як вона читає поезію, як щиро живе життям громади, як уміє об'єднувати людей навколо добрих справ. Нещодавно побачила допис про п'ятиріччя групи «Чаусове-2» і впіймала себе на думці: а чи багато ми знаємо про людину, яка стоїть за цією щоденною роботою? Адже часто живемо поруч, вітаємося, перетинаємося на заходах, але майже не знаємо історій одне одного. Я написала Надії в месенджер. Так почалася наша розмова, з якої вималювався портрет людини з великою внутрішньою силою і щирим бажанням бути корисною людям. Саме такими історіями, на мою думку, варто ділитися, бо вони нагадують, що справжню громаду творять не посади чи статуси, а люди, які щодня віддають їй частинку себе.
Надія ГолембієвськаФото: з особистого архіву
«Я ніколи не вважала себе лідеркою»
— Важко бути активісткою в селі? — відразу запитую.
Надія лише сміється:
— Та я ніколи не вважала себе активісткою чи лідеркою. Просто така вже в мене натура. Мені треба бути всюди, треба щось організувати, комусь допомогти, щось опублікувати, когось підтримати.
Фото: з особистого архіву
«Для мене це вже рідне село»
Надія Голембієвська народилася в Лисичанську на Луганщині. Саме там минули її дитинство й юність, там сформувалися її характер, любов до творчості та активного життя. До Чаусового вона переїхала у 1997 році після другого заміжжя. Початок нового життя був непростим.
— Я розмовляла тільки російською мовою. У Лисичанську тоді це було звично. Українську вдома майже не чула. Тут довелося звикати і до мови, і до людей. У селі до чужих спочатку придивляються, тому перші роки були нелегкими.
Спочатку Надія працювала різноробочою, потім — у школі. Поступово знайомилася з людьми, вливалася в життя громади, і з часом Чаусове перестало бути для неї просто місцем проживання:
— Для мене це вже рідне село. Я нікуди звідси не хочу.
Фото: з особистого архіву
«Я не могла повірити»
Болючим спогадом для Надії залишається початок повномасштабної війни.
— Я не могла повірити, що це сталося. Думала: ми живемо в цивілізованому світі, люди домовляться, такого просто не може бути. Але сталося. Найстрашніше було телефонувати рідним у Лисичанськ. Вони казали, що я не маю рації, що все зовсім не так. Через це з багатьма людьми перестала спілкуватися.
Найболючішим стало непорозуміння з двоюрідною сестрою.
— Нас було троє двоюрідних сестер, і всі ми росли без мам. Це нас дуже зблизило. Вона залишилася в окупації. Майже рік не виходила на зв'язок. Я вже думала, що її немає серед живих, бо місто постійно обстрілювали. Потім вона зателефонувала й сказала, що жива. Але наші погляди на війну виявилися зовсім різними. Після тієї розмови я просто заблокувала її. Це було дуже боляче.
Натомість інша сестра нині живе в Полтаві. Вона переселенка, і жінки постійно підтримують одна одну.
Попри війну, виїжджати з Чаусового Надія навіть не думала.
— Чоловік працює в господарстві, а я без нього нікуди. Я дуже сімейна людина. Для мене сім'я — понад усе.
Розсаду вирощує сама і щороку ділиться нею з подругами
У дворі Надії — спокійне сільське життя, де все тримається на щоденній праці. Родина не тримає худоби, лише трьох кішок і двох собак. Натомість справжньою пристрастю Надії став город.
— О, город — це моя любов. Усі подруги знають: якщо я на городі, то можу пропасти там на цілий день. Мені навіть сьогодні сказали: «Ти ж міська, як ти стільки працюєш на землі?» А я можу зранку до вечора сапати, садити, полоти. Учора вирвала горох, сьогодні вже висапала ту ділянку і думаю, де ще огірки посадити, де кріп посіяти. Втомлююся, звичайно, але без цього вже не можу.
На її городі ростуть картопля, огірки, помідори, капуста, броколі, кольрабі, баклажани, перець. Розсаду вирощує сама і щороку ділиться нею з подругами.
— Раніше навіть вирощувала чорний і фіолетовий перець. Але потім перейшла на звичайні сорти — вони практичніші.
Цього року через надлишок розсади висадила майже тисячу кущів помідорів.
— Продавати не буду. Роздам. У мене багато подруг, тож урожай точно не пропаде, — каже Надія.
Усе вирощене йде на сімейний стіл: овочі консервують, заморожують, як і в більшості сільських родин.
Фото: з особистого архіву
«У нас усі співали»
Спів супроводжував Надію від самого дитинства, а любов до сцени вона успадкувала від батьків.
— У нас усі співали. Мама й тато були дуже творчими людьми. Разом виступали в художній самодіяльності: тато грав у сценках, танцював, мама співала, читала власні вірші. На жаль, вона померла дуже рано — мені був лише шістнадцятий рік.
Всі концерти у Лисичанську відбувалися російською мовою. Батько Надії був родом із Волховського району поблизу Санкт-Петербурга.
Сама Надія почала виступати ще у школі.
— Перші виступи були ще в молодших класах, а в старших я вже активно брала участь у громадському житті. Хоча в дитинстві мені здавалося, що вчителі мене недолюблювали. Можливо, тоді просто не дуже любили активних дітей.
Зараз, дивлячись на свою онуку, вона переконана: дуже багато залежить саме від учителя.
— У моєї онуки чудова класна керівниця. Для неї всі діти однаково важливі. Вона каже: «Це мій маленький колектив». І я бачу, наскільки це впливає на дітей.
Самій Надії довелося довго вчитися вірити у власні сили.
— Потім я почала ходити до бібліотеки, брати участь у конкурсах, писати реферати. Пам'ятаю, як на шкільній лінійці похвалили мою роботу. Саме тоді мене почали помічати, і я відчула впевненість у собі.
Після переїзду до Чаусового все довелося починати спочатку.
— Мене ніхто не знав. Була просто робота і дім. А потім подумала: треба щось робити для людей. І саме з цього все почалося.
Робота у сфері культури стала переломним моментом
— У мене повірили. Дали можливість співати, виступати, читати вірші, за що я безмежно вдячна. І тоді я зрозуміла, що це — моє, — згадує Надія.
Фото: з особистого архіву
Та згодом спів довелося залишити.
— Почав сідати голос. Обійшла багатьох лікарів, але ніхто не знайшов причини. Думаю, можливо, це через шию, а може — наслідок постійного стресу. Ті пісні, які колись легко співала, тепер уже не можу виконувати.
Саме тоді в її житті з'явилася художня декламація.
— Якось у бібліотеці мене попросили прочитати Шевченка. Я спробувала, записала відео, виклала його. Побачила, що людям подобається, і почала читати поезію.
Зізнається, що найбільше часу забирає не сам виступ, а підготовка.
— Через проблеми з пам'яттю мені дуже важко вчити вірші. Кожен новий текст — це велика праця.
Сьогодні пані Надія вже одинадцять років очолює сільський клуб. Робота їй подобається. Навіть після того, як будівля стала аварійною, культурне життя Чаусового не зупинилося. Завдяки підтримці благодійників громада отримала нове приміщення, де працюють клуб і бібліотека, проходять концерти, репетиції, зустрічі та свята. Саме тут Надія продовжує робити те, що, за її словами, любить найбільше — об'єднувати людей.
Фото: з особистого архіву
«Співочі чаусяночки» — то окрема терапія
Окрема сторінка життя Надії Голембієвської — народний вокальний колектив «Співочі чаусяночки»: сім жінок хорової групи та дві солістки.
— Ми давно уже команда однодумців, а репетиції для нас — це справжня терапія. Ми не просто приходимо поспівати, ми тут душу відігріваємо. Обговорюємо, кого треба привітати, кому допомогти, складаємо сценарії до свят і ювілеїв, вивчаємо нові пісні. А потім їдемо вітати людей. Часто переодягаємося, одягаємо маски, дуже хочеться, щоб усе було по-доброму, весело і з гумором.
— Хто працює над багатоголоссям?
— Ніхто спеціально не розписує партії. Ми все робимо самі. Уже добре знаємо можливості одна одної: хтось краще співає високим голосом, хтось — низьким. Так і розподіляємо партії.
Фото: з особистого архіву
— Які пісні звучать у вашому репертуарі?
— Усе залежить від свята. До Дня матері готуємо пісні про маму, на Новий рік — новорічні. Але найбільше зараз співаємо патріотичних пісень.
— Війна змінила ваш репертуар?
— Дуже. Добре пам'ятаю початок повномасштабного вторгнення. Тоді знайти гарну сучасну патріотичну пісню було непросто. Ми буквально шукали їх усюди. Телефонувала колегам із будинків культури, просила: «Поділіться, може, у вас є щось цікаве». Обмінювалися записами, нотами, текстами. А сьогодні вибір уже величезний — українських патріотичних пісень дуже багато.
— Костюми для виступів теж купуєте самі?
— Так. Усе за власні кошти. І сценічні сукні, і все необхідне для виступів.
Фото: з особистого архіву
«Ми не просто співаємо: проводимо благодійні заходи»
Після початку повномасштабної війни колектив знайшов ще одну важливу місію — допомогу українським військовим.
— Ми не просто співаємо. Проводимо благодійні заходи, вітаємо людей, а всі кошти, які нам дають, передаємо на ЗСУ. Кожна копійка йде нашим захисникам.
За словами Надії, лише за останні роки «Співочі чаусяночки» разом із жителями села зібрали десятки тисяч гривень на потреби військових.
— Одного разу мама нашого земляка попросила допомогти зібрати гроші на камеру спостереження для сина, який служить на передовій. Ми навіть не вагалися — одразу відкрили збір. Для нас це вже стало звичною справою: якщо можемо допомогти, значить, повинні це зробити. І дякувати нашим людям — вони завжди відгукуються.
Вона й досі пам'ятає повідомлення від мами дівчинки, якій колись усім селом допомагали боротися з тяжкою хворобою.
— Тоді жінка написала: «Ми вже вдома. Донька здорова. Дякую всім». Такі слова дорогого варті.
Фото: з особистого архіву
«Якщо ніхто не зробить — значить, треба робити мені»
Поступово Надія Голембієвська стала однією з найактивніших людей громади. Уже п'ять років вона адмініструє фейсбук-групу «Чаусове Друге, Кам'яна Балка (Первомайський район)», яка давно стала важливим інформаційним майданчиком села. А ідея народилася зовсім просто.
— Якось сиділи, розмовляли й подумали: стільки всього відбувається в селі, а людям про це ніде дізнатися. Я й сказала: «Створимо групу». Якщо чесно, не думала, що вона так виросте. Спочатку запросила знайомих, потім почали додаватися інші люди. Сьогодні там уже майже три тисячі учасників.
Назву, оформлення, фотографії — усе Надія створювала самостійно.
— Думала, що це буде група для всього старостинського округу — Чаусового і Кам'яної Балки. Але найбільше вона стала потрібною саме жителям нашого села.
Сторінка давно перестала бути просто стрічкою новин. Тут повідомляють про відключення води й електроенергії, вітають односельців із днями народження, народженням дітей, весіллями, повідомляють про втрати, запрошують на культурні заходи та благодійні збори.
— Люди вже звикли, що все найважливіше можна знайти саме в нашій групі.
«Шкода, що історія села може загубитися»
— Дуже хотілося зробити маленький музей українського побуту. Я купувала на інтернет-майданчиках старовинні глечики, рушники, підзорники, вишиті наволочки. Люди приносили веретена, маслобійки, рубелі та інші речі. Ми навіть облаштували в клубі гарний український куточок, — розповідає Надія.
Школярі й вихованці дитячого садка приходили на екскурсії, але згодом відвідувачів поменшало. Експозицію довелося згорнути, хоча всі речі й досі дбайливо зберігаються.
Кілька років тому Надія захопилася ще однією справою — дослідженням історії села.
— Колись була чудова стаття про Чаусове, яку написав священник. Я її не зберегла, лише залишила посилання. Потім автор помер, сторінка зникла, і тепер уже кілька років не можу її знайти. Дуже шкодую. Пам'ятаю лише окремі факти: що в Чаусовому-1 була церква, а наше село заселяли люди, яких викупили з кріпацтва.
Та найбільше Надію вражають не документи, а людські спогади.
— Старожили розповідають, що колись після роботи в полі люди не йшли додому відпочивати — бігли на репетиції. У хорі співало майже шістдесят людей, був духовий оркестр, свій баяніст. Дуже хочеться, щоб ця традиція не зникла.
Фото: з особистого архіву
«Як тільки почую слово «Перемога», увімкну колонки на все село»
На завершення нашої розмови запитую, про що вона сьогодні найбільше мріє. Надія усміхається.
— Як і всі українці — про Перемогу.
Потім після короткої паузи додає:
— У нас із чоловіком залишилася потужна музична апаратура. Колись я була ведучою, він — музикантом. І знаєте, я вже давно пообіцяла собі: у той день, коли офіційно оголосять про Перемогу, увімкну всі чотири колонки на повну гучність. Хочу, щоб це почуло не лише Чаусове, а й усі навколишні села. Щоб кожен знав: Україна перемогла.
