Нещодавно Гард.City розповідав про амбітний задум — створити першу вишиту книгу, яка збере культурну спадщину народів Миколаївщини. За цей час задум почав оживати: навколо нього об'єдналися десятки майстрів, народилися перші творчі рішення, а майбутня книга вже почала набувати власного характеру. В інтерв'ю авторка проєкту Наталія Феник розповіла, як народжується ця незвичайна книга, чому вона ще не має остаточного вигляду і чому саме зараз жителі Первомайщини можуть залишити в ній свій слід.
Наталія ФеникФото: з особистого архіву, адаптовано за допомогою ШІ
«Навіть якщо премію не отримаємо, книгу все одно створимо»
Про свій новий проєкт Наталія Феник поки говорить стримано. Нещодавно вона подала заявку на участь у престижній творчій премії, переможець якої отримає 100 тисяч гривень на реалізацію власної ідеї. До оголошення результатів розкривати всі подробиці не може — цього вимагають умови конкурсу.
— Результати мають оголосити 1 вересня. Якщо проєкт підтримають, часу буде дуже мало — завершити його потрібно до початку 2027 року. Саме тому я вирішила не чекати, а працювати вже зараз. Навіть якщо не виграю, часу втрачати не можна, — пояснює майстриня.
Йдеться про створення масштабної вишитої книги, присвяченої культурній спадщині Миколаївщини. Ідея визрівала роками, але лише тепер почала набувати реальних обрисів.
— Спочатку я бачила цю книгу зовсім іншою. Але що більше ми збираємося з майстринями, то більше з'являється нових думок. Уже змінили концепцію, переглянули оформлення, наповнення, обкладинку. Це дуже живий творчий процес — книга ніби сама підказує, якою хоче бути.
Навколо проєкту вже сформувалася команда однодумців. До роботи долучаються вишивальниці, майстрині народної ляльки, фахівчині з декупажу, митці декоративно-ужиткового мистецтва та дослідники фольклору з різних куточків Миколаївщини.
Поки що всі працюють безкоштовно.
— Я не можу обіцяти людям оплату, бо не знаю, чи буде фінансування. Але найбільше мене зворушує те, що вони погодилися працювати незалежно від результатів конкурсу. Ми вже між собою сказали: навіть якщо премію не отримаємо, книгу все одно створимо.
Втім, без фінансової підтримки реалізувати задум буде непросто. За словами Наталії, лише для початку роботи необхідно придбати тканину, на якій вишиватимуть перші сторінки.
— Для старту потрібно щонайменше шість із половиною тисяч гривень тільки на тканину. А це лише початок. Попереду — матеріали, оздоблення, спеціальна конструкція для зберігання та експонування книги. Тому зараз паралельно шукаємо меценатів, партнерів, звертаємося до громади.
Водночас підготовка не припиняється ні на день.
— Мені хочеться, щоб це була не просто збірка вишивок. Це має бути мистецький об'єкт. Людина повинна мати можливість перегортати сторінки, ніби читає старовинну книгу. Саме тому зараз ми думаємо не лише над тим, що буде всередині, а й над тим, як вона виглядатиме, де експонуватиметься і як її зберігати.
Попереду ще багато роботи. Однак Наталія Феник не сумнівається: проєкт обов'язково буде реалізований.
— Сто тисяч гривень — це хороша підтримка, але навіть вони не покриють усіх витрат. Найголовніше для мене вже є — поруч люди, які повірили в цю ідею. А коли є однодумці, будь-яка, навіть найсміливіша мрія, рано чи пізно стає реальністю.
Фото: з архіву Наталії Феник
Випадковостей не буває
Сама вона досі не може пояснити, звідки взялася ця любов до народного мистецтва. У її родині ніхто не вишивав, не співав, не займався фольклором. Першим захопленням стало макраме. Тоді Наталії було лише шістнадцять. Вона самостійно освоювала техніку за книжками. Після закінчення Миколаївського училища культури її направили працювати до Засілля. Саме там почалася зовсім інша історія. Свекруха навчила її вишивки й в'язання, а згодом життя звело з майстринею Інною Кошниренко. Ця зустріч стала визначальною.
— Вона навчила мене не копіювати, а бачити творчо, — говорить Наталя.
Саме після цього з'явилися авторські ляльки-мотанки, козацькі шахи у стилі мотанок, нові мистецькі роботи, які згодом перемагали на конкурсах.
З роками захоплення перетворилося на справу життя. Наталія дедалі більше занурювалася у вивчення народної культури, збирала рецепти, легенди, ремесла, знайомилася з людьми, які ще пам'ятали старі традиції. Саме тоді вона зрозуміла: найбільша цінність — не речі, а людська пам'ять.
Фото: з архіву Наталії Феник
Війна забрала натхнення, але ненадовго
Повномасштабне вторгнення змінило життя Наталії Феник так само, як і мільйонів українців. Її рідне селище пережило окупацію. Згодом почалися постійні обстріли. Люди ховалися в підвалах, намагаючись пережити чергову небезпечну ніч. Наталія не виїхала. Вона продовжувала працювати бібліотекаркою і робила те, що вважала потрібним. Коли між обстрілами ставало трохи тихіше, брала книжки й журнали та йшла до підвалів, де ховалися люди. Особливо діти.
— Хотілося, щоб хоча б ненадовго вони могли забути про війну. Ми читали, розмовляли, просто були разом. Потім допомагали роздавати гуманітарну допомогу. А коли в селищі майже не стало хліба, разом зі священником роздавали людям привезені буханці. Тоді кожен робив те, що міг.
Та найбільші зміни відбувалися не навколо, а всередині. Жінка, яка роками не уявляла свого життя без творчості, раптом перестала писати, вишивати й створювати нові роботи:
— Здавалося, що муза просто пішла. А коли я не творю, у мене ніби все життя зупиняється.
Так тривало кілька місяців. А одного ранку Наталія сіла за стіл із чашкою кави. Без жодного задуму взяла пензлик і несподівано намалювала... ляльку-мотанку. Не фарбами, а кавою. Саме з цього малюнка почалося її повернення до себе. Потім з'явилися казки, легенди, новели, краєзнавчі нариси. Народилися нові творчі проєкти. Один із її творів настільки вразив місцевого автора, що той після тривалої перерви знову почав писати вірші.
— Творчість лікує. Я сама завдяки їй вийшла з дуже важкого стану. І бачила, як вона допомогла іншій людині знову знайти сили творити й жити далі.
Саме тоді Наталія ще гостріше усвідомила, наскільки важливо берегти не лише пам'ятки чи музейні експонати, а й живі людські історії, ремесла, пісні, рецепти та спогади. Те, що легко втратити і майже неможливо повернути. Так поступово визріла ідея проєкту, який сьогодні об'єднує десятки людей. Не просто створити незвичайну книгу, а вишити пам'ять про цілий край.
Фото: з архіву Наталії Феник
Мрія, над якою працюють щодня
Сьогодні робочий день Наталії Феник не закінчується після того, як вона зачиняє двері кабінету. Удома на неї чекають ескізи, записи, замальовки майбутніх сторінок, зустрічі з майстрами, телефонні розмови, пошук матеріалів і нових ідей. Книга, якої ще ніхто не бачив, поступово набуває форми.
Щоправда, не так швидко, як хотілося б.
— Ідей у мене набагато більше, ніж можливостей. Але це той випадок, коли не можна чекати ідеальних умов. Якщо відкладати, можна втратити найцінніше — людей, їхні знання, спогади, ремесла.
Попереду ще чимало роботи. Потрібно виготовити сторінки, продумати художнє оформлення, створити спеціальну конструкцію, у якій книга зберігатиметься й експонуватиметься, знайти матеріали та фінансування.
Та найбільшою цінністю цього проєкту Наталія вважає зовсім не майбутню палітурку чи складні технічні рішення. Для неї головне — люди. Саме вони мають наповнити книгу змістом.
— Коли мене запитують, чим допомогти, я завжди дуже радію. Бо такі проєкти одна людина не здатна реалізувати сама. Кожен, хто приносить старовинний рецепт, родинну світлину чи ділиться спогадами, вже стає співавтором цієї книги.
Наталія переконана: справжня цінність нематеріальної культурної спадщини полягає не лише в тому, щоб її дослідити чи внести до реєстру. Її потрібно передати далі. Саме тому книга не буде схожою на музейний каталог чи наукове видання. Кожен її розворот має розповідати історію. Через вишивку, орнамент, народне слово, символи й пам'ять людей.
— Мені хочеться, щоб людина, перегортаючи сторінки, не просто розглядала візерунки. Хочу, щоб вона відчувала історію, яка за ними стоїть. Щоб ця книга говорила мовою нашої культури.
Саме тому її концепція постійно змінюється. Що більше Наталія спілкується з майстрами, етнографами, працівниками культури й мешканцями різних громад, то більше з'являється нових ідей.
— Іноді мені здається, що книга сама підказує, якою хоче бути.
Фото: з архіву Наталії Феник
І тут Первомайщина може сказати своє слово
Попри десятки зустрічей, сотні записів і безліч творчих задумів, Наталія Феник переконана: найважливіші сторінки цієї книги ще не написані. Вона мріє, щоб у ній залишила свій слід кожна громада Миколаївщини. Особливі сподівання покладає й на Первомайщину, адже саме тут, переконана вона, ще живуть родинні історії, які ніколи не потрапляли до книжок, зберігаються старовинні рушники, пам'ятають забуті пісні, рецепти й ремесла. Усе те, що й становить справжню нематеріальну культурну спадщину: старовинні рецепти, родинні легенди, місцеві пісні, обряди, народні ремесла, фотографії, вишивки, спогади про майстрів, цікаві діалектні слова та вислови.
Кожна така історія може стати окремою сторінкою великої книги. Бо культурна спадщина народжується не в музеях. Вона живе в людях. І якщо сьогодні її не записати, завтра вона може зникнути назавжди.
— Якщо у когось удома зберігається старовинний рушник, родинний рецепт, давня пісня, легенда чи ремесло — не дайте цьому загубитися. Саме з таких історій і народжується культурна пам'ять. Дуже хочу, щоб Первомайщина теж стала частиною цієї книги.
