Вони зустрілися у розпал війни, саме після того, як Олег Яровий записав своє перше і єдине інтерв'ю про героїчне утримання позиції. Вона слухала його історію і за усмішкою побачила увесь біль та жах, який довелося пережити у такому ще юному віці. Проте його світло та легкість лишилися з ним, і саме ці якості підкорили дівоче серце. Це розповідь про ніжність посеред війни, про 15 хвилин першого світанку, про вміння бути вразливим та про затишок, який можна знайти навіть під звуками вибухів на Донбасі. Своїми спогадами про Героя України Олега Ярового до річниці його загибелі з журналісткою Гард.City поділилася його кохана дівчина Валерія Дідик.
«Ти таки можеш бути закоханим»
Валерія та Олег познайомилися у компанії друзів. Дівчина одразу відзначила, а радше відчула, яким світлим є цей хлопець, попри усе пережите. Наступний місяць пара спілкувалася на відстані. Якось, коли Олег був неподалік у справах, Валерія пожартувала: «Скажи побратимам, що треба до жінки заїхати». А він взяв і заїхав. Відтоді вони стали парою.
«Я як зараз пам'ятаю цей ранок, коли він до мене заїхав. Це буквально було на 15 хвилин, і для мене це, напевно, найцінніша наша зустріч. Був світанок, десь шоста ранку, світило тепле сонечко. Ми всі ці 15 хвилин стояли й мовчки обіймалися. В той момент було відчуття, ніби навколо нічого немає — тільки ми вдвох у цілому світі».
Фото: з архіву Валерії Дідик
Якось вона запитала Олега, як саме він зрозумів, що це справжнє почуття. Він відповів, що того ранку перших обіймів відчув те, чого не знав ніколи раніше. Це було взаємне, абсолютне й невимовне усвідомлення: «Так, це воно».
Почуття хлопця були очевидні й для його побратимів: «Ого, Олеже, а ти таки можеш бути закоханим». На службі всі звикли бачити його зосередженим воїном, але поруч із дівчиною він ставав неймовірно ніжним.
Легкість як суперсила та абсолютний захист
У цивільному житті Олег був легким на підйом. Здавалося, для нього не існувало непереборних проблем, будь-які життєві негаразди він вирішував із дивовижною легкістю. І ця суперсила передавалася їй. Поруч із ним її власні тривоги зникали, а життя ставало простим і світлим.
Фото: з архіву Валерії Дідик
Ця легкість дарувала й відчуття безпеки. Навіть коли вона приїжджала до нього на Донбас, де виразно було чутно гуркіт вибухів, страху не було. Коли стривожена мама запитувала, чи нормально їхати туди, дівчина впевнено відповідала: «Так, мам, я в безпеці, я з Олегом».
«Якби мені довелося описати його лише трьома словами, я б сказала: "Кохання. Світло. І легкість — та сама легкість, яку він завжди мені дарував"».
Дитячі мрії та плани на майбутнє
У дитинстві Олег мріяв стати футболістом. З цим не склалося, проте на один удар по м'ячу йому все ж вдалося наблизитися до дитячої мрії. Олег Яровий розпочав футбольний матч «Лівий Берег» — «Карпати» — першим ударом по м'ячу. Його кохана згадує цей момент із особливим трепетом: бути поруч і бачити, як він наближається до своєї мрії, викликало неймовірну гордість і радість.
Були й інші, вже спільні плани. Поїхати разом у наступну відпустку, придбати омріяний будинок, до якого Олег ішов дуже довго. У стосунках він швидко перейшов на тепле чоловіче «ми», хоча вона завжди намагалася підкреслити, що це його заслуги: «Ні, це ти молодець, це твій будинок, ти на нього заробив».
Була й мрія про чотирилапого друга. Коли дівчина обмовилася, якого песика хоче, Олег уже наступного дня знайшов, де його купити, і кликав їхати по нього. Тоді вона його зупинила через велику відповідальність та постійні роз’їзди. Хотіли завести й котика. Проте і цю мрію відклали.
Фото: З архіву Валерії Дідик
Сьогодні цей котик нарешті в її домі. Маленький пухнастик із неймовірними світло-блакитними очима.
«Іноді друзі кажуть мені, що кіт нагадує Олега. Особливо поглядом, бо в нього такі ж дивовижні блакитні очі. У Олега був унікальний світлий погляд, якого я ні в кого більше не бачила. Коли я помічаю це в котикові, мені стає дуже тепло й затишно на душі».
«Я не можу впливати на вибір, лише підтримати»
Їхні стосунки тривали трохи менше пів року — чотири місяці. Олег не любив відповідати на запитання: «Яка в тебе була мотивація йти на фронт?» Свою позицію він висловив в інтерв'ю журналісту Роману Бебеху: «У мене є лише одне пояснення. Якщо до тебе в хату зайде якийсь поц і робитиме, що захоче, хату тобі розгромить. Тобі треба мотивація, щоб дати йому відсіч?!».
Коли термін його контракту добіг кінця, він без вагань підписав новий. Звичайно, як і будь-яка жінка, Валерія мріяла, щоб коханий був удома, в безпеці. Проте вона прийняла його вибір: «Це твій вибір. Я можу лише підтримати тебе і бути поряд». За цю безумовну підтримку він цінував її понад усе.
Олег постійно вдосконалював свої військові навички. Разом із найближчим побратимом на псевдо «Фріц», з яким вони разом проходили навчання у Великій Британії, та іншими товаришами, вони постійно тренувалися, займалися боксом, виїздили на стрільбища у хвилини відпочинку. Олег ніколи не зупинявся на досягнутому.
Він ділився з нею військовими буднями — вона сама просила його про це, щоб розуміти контекст, адже відстань роз'єднує. Олег телефонував навіть з бліндажа. Ця залученість пустила глибоке коріння: сьогодні дівчина сама стала курсанткою Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву та проходить один з курсів підготовки для цивільних.
Право на вразливість посеред війни
Попри образ мужнього воїна, поруч із коханою Олег міг проявити свою найглибші переживання. Вона згадує один із приїздів, коли одразу по очах зрозуміла — щось сталося. Побачивши її, він не витримав і заговорив про втрату — у його відділенні загинули побратими. Разом із цими словами прийшли сльози.
«Я не знала, які слова підібрати, бо ми не стикаємося з цим щодня. Я просто міцно обіймала його. Потім він вибачався за те, що дав собі проявити цю слабкість. А я щоразу дякувала йому за цю вразливість. Для мене було безцінним те, що ми стали настільки близькими, що він міг не ховатися за маскою «я чоловік», а бути справжнім і живим переді мною».
Фото: з архіву Валерії Дідик
Його спільні дні з побратимами були сповнені армійського гумору. Вона згадує, як одного разу ламалася автівка, як вони сміялися з повідомлень дружини «Фріца» через жартівливі фотографії на полароїд, де Олега друг цілує в щоку. Згадує, як їхали вчотирьох розбитими дорогами Донбасу під брутальний пацанячий музичний вайб, і як Олег, аби уникнути зайвих питань на блокпостах, упевнено казав військовим: «Вона з нами, медична служба "Ульф"». Оці поїздки крізь терикони та безкраї поля квітучих соняшників під вечірнім сонцем залишилися теплими спогадами в серці Валерії.
Остання розмова
Востаннє вони спілкувалися за день до трагедії. Олег телефонував із позицій. Вони, як завжди, планували наступні вихідні. Завдяки розумінню командира, їм вдавалося бачитися кожні тиждень-півтора — іноді всього на пару годин. Того вечора вони домовлялися про купівлю квитка на автобус. Олег завжди наполягав на тому, щоб купувати квитки особисто і вписував туди своє прізвище поруч із її ім'ям — Валерії подобалося, коли диспетчери озвучували їх разом.
Наступного ранку Олег написав: «Все гаразд, я на завданні». Вона знала його графік погодинно. Коли минув час його передбачуваного повернення, а телефон мовчав, з'явилася тривога. Минула ніч без сну. Дівчина стримувала себе, аби не панікувати. На світанку почала писати всім побратимам. Лише о 12-й годині дня «Фріц» узяв на себе важку відповідальність і написав страшну правду. Олега не стало.
Життя після
Валерія з батьками Олега ЯровогоФото: З архіву Валерії Дідик
Рік після втрати став випробуванням на міцність. Перші пів року сльози могли наздогнати будь-де — у маршрутці, посеред вулиці, на роботі. Звичні способи відволіктися не допомагали: ані відпустка, ані спроби впоратися самотужки. Переломити скепсис і звернутися по допомогу змусив стан, коли відповіді на питання: «Що далі?» просто не було. Психологічний центр «Незламна» та тривала терапія допомогли впоратися з тяжким посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), викликаним залученістю у війну та травмою втрати.
З матеріальних речей Олега з нею залишилися його фліска та шеврон. Коли Олег востаннє проводжав її на автобус у Дніпрі, то вдягнув фліску на неї зі словами: «Щоб знали, чия ти». Тепер ця фліска гріє її під час холодних курсантських буднів, даруючи фізичне відчуття його обіймів.
Сьогодні Валерія підтримує зв'язок із батьками Олега. Приїздить на свята, вітає маму з Днем матері, намагаючись подарувати їм бодай краплину світла у світі, де після втрати сина кожне свято перестало бути святом. «Коли ти приїжджаєш, у нас таке відчуття, ніби ви маєте прийти вдвох», — каже їй мама Олега.
Аби пам'ять про Олега жила, Валерія створила особливий проєкт — стікери з його фотокарткою та QR-кодом, який веде на його прижиттєве інтерв'ю.
«У цьому інтерв'ю багато цінного: його відчуття, роздуми про страх. Для мене дуже важливо створювати такі меморіали, розповідати про нього та поширювати ці наліпки, щоб люди буквально «носили пам'ять із собою». І я неймовірно вдячна за підтримку в цьому».
Фото: З архіву Валерії Дідик
На Майдані Незалежності дівчина встановила портрет Олега з QR-кодом.
«Коли Президент посмертно нагородив Олега, ми отримували цю відзнаку разом із його батьком. Це було неймовірно боляче. Я знала, що він був у списках ще за життя і мав отримати нагороду особисто з рук Президента. Але він не дожив... Ми не збирали петицій, він заслужив це звання сам, своєю кров'ю. Дивитися в очі Президенту й тримати цю нагороду — в цьому немає радості, бо жодна нагорода не поверне життя людини».
***
Під час інтерв'ю Валерія несвідомо говорить про Олега у теперішньому часі. Так, ніби він просто на черговому завданні. Попри біль втрати, який навряд можливо пережити, у словах дівчини відчувається саме те світло, про яке вона постійно згадує. У її пам'яті Олег залишається живим — людиною, яка була втіленням Кохання, Світла й Легкості, і лише потім — Героєм України.
Інформаційна довідка
Олег Яровий — сапер 108-го окремого штурмового батальйону безпілотних систем «Вовки Да Вінчі» 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка. Народився у селі Довга Пристань на Первомайщині.
Поранений у вересні 2024 року в Селидовому, він залишився на полі бою, організував оборону та очолив бійців ТрО в напівоточенні. Завдяки цьому вдалося втримати позиції та стабілізувати фронт.
Під час запеклих боїв на Донеччині воїн самотужки стримував атаки ворога та керував обороною в оточенні. Він особисто знищив понад 20 окупантів із кулемета та використовував дрони, щоб скоординувати евакуацію поранених.
10 липня 2025 року загинув у стрілецькому бою, захищаючи позицію. Йому було лише 22 роки.
Увійшов до списку Forbes Ukraine «30 до 30». Це список, якого не мало бути. У ньому Forbes разом із платформою «Меморіал» зібрали 30 українців до 30 років, чиє життя передчасно забрала росія. Людей, які могли б потрапити до рейтингу «30 до 30» за життя.
Указом Президента України від 19 липня 2025 року воїну присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно) — «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові».
Він став першим бійцем Сил безпілотних систем, відзначеним найвищою державною нагородою від часу створення СБС у 2024 році.
