6 травня у Первомайському краєзнавчому музеї зібралися рідні, друзі, колеги та шанувальники творчості Григорія Усатюка. Цьогоріч йому мало б виповнитися 87 років. Людину, яка все життя присвятила українському слову, мові та Україні, згадували не офіційними промовами, а живими історіями та спогадами. Журналістка розкаже.
Пам’ять, що об’єднала покоління
У залі Первомайського краєзнавчого музею людно. Сюди приходять невеликими групами, вітаються, обіймаються, одразу впізнають одне одного. Тут — рідні, друзі, колеги Григорія Усатюка, викладачі, літератори, волонтери. У цих неформальних групах різні покоління і різні історії, але всіх їх об’єднує ім’я Григорія Усатюка.
У залі — вільний стілець. Це його місце. Символ того, що людина, якої вже немає поруч, усе одно залишається серед своїх. Він був із тих, хто полишив по собі не просто спогади, а глибокий слід людини, яка присвятила себе Україні, українському слову й боротьбі за національну ідентичність.
Наша розмова про Григорія Усатюка починається ще до офіційної частини.
— Ми багато разом їздили, зокрема, на Чернечу гору. Були розмови, які не забуваються, — говорить вона.
У Юлії вдома й досі зберігається рукопис Григорія Усатюка. Каже, що планує передати його до музею як частину спільної історії, яка має залишитися для людей.
Поруч — колега з Чаусового Клавдія Москаленко. Вона згадує Григорія Усатюка як дуже толерантну й послідовну людину:
— Я приїхала в 1983 році. Тоді була інша система, інші підходи. Мене фактично призначили директоркою. Спочатку я не хотіла, але погодилась. Григорій Іванович тоді вже працював у школі. Він був душею колективу і дуже світлою людиною.
Друзі та виноград
Олександр Ковальський
Серед гостей і Олександр Ковальський із дружиною. Їх пов’язувала багаторічна дружба з родиною Усатюків. Згадують Григорія Івановича і як людину, закохану в землю та виноградарство. Саме його досвід надихнув Ольгу Ковальську висадити 130 кущів винограду як символічну пам’ять про друга.
Ольга Островська
Ольга Островська, бібліотекарка дев’ятої гімназії, разом зі своїми вихованцями підготувала презентацію за творами Григорія Усатюка.
— Хотіла встигнути ще до його дня народження минулого року, але не вийшло. Тепер це вже — в пам’ять, — говорить вона.
Про значення постаті Григорія Усатюка для міста говорить і очільниця Первомайського краєзнавчого музею Олена Красіна. Вона наголошує: його життя стало прикладом справжнього служіння родині, людям і українському слову.
— Це був справжній чоловік. Людина, яка не лише посадила дерево, виростила сина й збудувала хату. Він зробив значно більше — увічнив українське слово. І це те, що залишиться після нього назавжди, — говорить Олена Красіна.
Слово дружини: між силою і вразливістю
Віра Усатюк та Ірина Тихончик
Найбільш емоційними стають спогади дружини Віри Усатюк. Вона говорить тихо, але дуже чітко:
— Пробігло все, як один день, — 59 років разом. Він був вимогливий, але добрий. У сім’ї — турботливий батько і чоловік. Дуже любив Україну і хотів бачити її вільною.
Вона згадує, як чоловік писав: іноді серед ночі, коли приходило натхнення:
— Міг прокинутися вночі й записувати думки. І всі в домі це поважали. Діти його любили. Ми жили в гармонії. Зараз залишилися тільки світлі спогади.
Життя родини не було легким. Війна забрала сина. І ця втрата стала для Григорія Івановича глибоким ударом.
Не стало його минулого року. Але, як звучить цього дня у музеї, людина живе доти, доки про неї пам’ятають.
«Він наш поет Весняного степу»
Однією з ініціаторок заходу стала наукова співробітниця музею Ірина Тихончик.
— Ми організувалися як коло людей, яким Григорій Усатюк був близький. І вирішили: його день народження має звучати у спільному слові, — говорить вона. — Він дуже любив говорити: МиКоло, і от сьогодні це коло його людей.
Ідея таких зустрічей виникла ще під час бібліотечних зібрань шанувальників української мови та літератури.
— Тоді я сказала, що 6 травня ми будемо згадувати Григорія Івановича — нашого поета Весняного степу. Саме таку назву має і захід. Вона перегукується зі збіркою Усатюка «Пісня Весняного степу». Поет народився у травні, коли квітує степ. Тому для нас він назавжди поет Весняного степу, — резюмує пані Ірина.
Ірина також говорить і про інше — про необхідність офіційного вшанування пам’яті Григорія Усатюка:
— Ми хочемо ініціювати петицію щодо присвоєння йому звання Почесного громадянина Первомайська, бо він цього заслуговує. Хоча справжня його нагорода — це його слово, його книги і пам’ять людей. А ще — син, який віддав життя за Україну. Це теж продовження його справи.
Наприкінці Ірина Тихончик зачитує рядки поета:
— Я душу тобі відкриваю, читачу.
І з нею кладу свої радості дві:
любов Україні, незгасну й гарячу,
і ці мої думки, що завжди живі.
Людина не зникає, поки живе її слово
Цього дня про Григорія Усатюка говорили не як про людину минулого, а як про того, чия присутність досі відчутна: у слові, у спогадах, у людях, які прийшли його згадати. У книжках, рукописах, старих фотографіях, у голосах друзів і колег, які знову й знову повертають його у це коло пам’яті.
Вільний стілець у центрі залу так і залишається незайнятим до завершення зустрічі. Але саме цього дня особливо відчувається: людина не зникає, поки живе її слово.
