З відомим первомайським поетом, прозаїком, педагогом, культурно-громадським діячем, членом літературного об’єднання «Зажинок» Григорієм Івановичем Усатюком ми зустрілися незадовго до трагічної дати для українського народу – Дня пам’яті жертв Голодоморів. Він погодився розповісти історію своєї родини, яку, мов колючий терен, оповили війни та голодомори, залишивши глибокі рани та сумні спогади. Під час розмови у Григорія Івановича виступають сльози на очах, підвищується тиск, пережите не відпускає його й досі, через багато десятиліть.
«У п’ять років мій батько залишився напівсиротою»
За півроку до своєї смерті мій 98-річний батько Іван Тихонович Усатюк сказав так: «Прожив життя, як один день». Я часто згадував його слова, розмірковував над ними, дійсно, таке життя прожив, що його долі вистачило б на кількох людей. Мій тато народився в 1908 році у селянській родині в селі Болеславчику, у батьків Тихона і Анастасії. Сім’ї тоді були великі, майже щороку народжувалися діти, але виживало дуже мало. От і в родині Тихона й Насті вижило всього четверо дітей – Софія, Іван, Гриша, Ольга. В 1914 році Тихона забрали до війська, невдовзі він загинув в окопі від поранення в голову. Тож у 5 років мій батько залишився сиротою, старшій сестрі Софії було 7 рочків, Гриші 2 роки, а Ольга була немовлям. Анастасії довелося самій ростити чотирьох малих дітей. Землі було 11 десятин, віз, гарба, сівалка, коні, корови, вівці — все господарство впало на жіночі плечі. Вже навесні треба було засівати землю, тож п’ятирічний Іван з матір’ю запрягали коней, кріпили борони і йшли у поле. Працювали цілий світовий день. А у жнива він вже був справжнім господарем.
У маленькій хаті, бо велика ще не була добудована, жили і діти, і худоба, яка народжувалася — телята, ягнята, бо у сараях було холодно, а у хаті топилася піч, тож тварин вигрівали, бо це була надія на те, що велика родина матиме, що їсти.
Роки були важкі — спочатку Перша світова війна тривалістю три роки, потім революція, потім громадянська війна. Біда йшла за бідою. А в 1922-1923 роках — перший голод. Батьку було 14 років. Землі було багато, всі важко працювали. Люди на той час в селі почали об’єднуватися і купувати техніку з-за кордону. Батько став повноправним господарем, у школу походив усього два тижні, бо треба було працювати на землі, тож читати й писати не вмів. До початку колективізації люди на селі налагодили свої господарства, стали непогано жити. А в 1928 році почали створювати колгоспи, невдовзі землю у родини забрали. Селянські господарства занепали, у 1932 році ще й недорід у колгоспах додався. В цей час тато одружується на моїй матері Ользі, яка мала 4 класи освіти, закінчила їх на відмінно. В 1932 році у них народилася донька — моя старша сестра. Почався голод.
«Це був справжній геноцид. Штрикали землю, перекидали сіно і все навколо у пошуках зерна»
У людей вже був досвід попереднього дворічного голодування, тож якийсь час ще трималися, хто на чому міг. Доти, поки не почали ходити по селі бригади і відбирати у людей геть усе, що знаходили. Це був справжній геноцид. Штрикали землю, перекидали сіно і все навколо у пошуках зерна. Люди мусили кидати мішки з борошном у ставки, краї намокали, а в середині мішка борошно залишалося сухим. Хто зміг заховати продукти — той якийсь час виживав. Людей примусово виганяли в колгосп на роботу, тримаєшся на ногах — мусиш йти працювати. Поки ресурсу організму вистачало, батько теж йшов на роботу. А вже навесні 1933 року стало зовсім нестерпно. Люди їли молоду лободу, какіш (це бур'ян такий), кісточки зіпсованих фруктів. Звичайно, від такої їжі хворіли, особливо від голоду й хвороб вмирало багато дітей. Діти плакали голодні, матері плакали, бо нічим не могли допомогти, а потім вже тихо лежали й відходили у вічність. У моїх батьків сил не вистачало навіть з хати вийти, опухли ноги. У тому ж таки 1933 році померла бабця Анастасія, батько навіть не знає, коли саме і яка причина, бо діти з родинами жили окремо, вірніше, не жили, а виживали.
Село переполовинилося, більшість хат опустіли. Вказівка зверху була така: підтримувати лише чоловіків, які щодня на підводі вивозили мерців із хат. Померлих ховали всіх разом у загальних великих ямах. Лише після розпаду Радянського Союзу на місці колективного поховання (місцеві мешканці знали, де саме) на Болеславському кладовищі встановили великий хрест в пам'ять жертв Голодомору.
Дивом мої батьки пережила цей голод. В 1939 році народився я і майже відразу — війна. Батько пішов на фронт, а повернувся з війни лише у грудні 1946 року, бо рік після війни працював на громадських роботах в Узбекистані. Як сьогодні пам’ятаю, ми у долині катаємося на льоду, а мати вийшла з хати і гукає нас: «Йдіть сюди, тато повернувся з війни». Тато був поранений у руку, дві кістки були розтрощені, її склали нашвидку, але вона так і не працювала.
«Голод 47 року я вже пам’ятаю»
Тільки родина відійшла від війни, як знову голод 1947 року. Батько настільки схуд, що не міг ходити, пересувався на палицях. У колгоспі худоби після війни залишилося дуже мало, свиней не було зовсім, тільки кілька корів, коней і волів. І ця худоба настільки була виснажена, що не могла стояти, її потрібно було піднімати. В цей період батька послали на курси ветсанітара, і він на двох палицях ходив і допомагав ветфельдшеру. Для нас було свято, коли в колгоспі пропадала коняка з голоду, її паювали на всіх людей, тож батько міг щось принести додому. У цей час колгоспне керівництво купило двох поросят, бо треба було з чогось починати розводити поголів’я, і попросило, щоб ці свині жили у другій половині нашої хати. На тих свиней видавали для відгодовування гречану солому з дещицею зерна. Ми ту солому перетрушували, зерном годували свиней, а полову й якісь залишки зерна перетирали, це йшло нам на суп і на деруни. Так колгосп розвів свиней, а коло них і ми харчувалися. А ближче до літа вся сім’я ходила працювати на хутір недалеко від Болеславчика, де розташовувався шовкотрест. Все село йшло рвати листя шовковиці для шовкопряду. За це у колгоспі нам давали баланду — з картоплі та кислих огірків, іноді додавали пшоно. Ходили на роботу щодня, мені було 8 років, а сестрі 6, коли ж дозріла шовковиця, то це була наша основна їжа, на ній ми й вижили. Голод 47-го року я вже пам’ятаю. У нас на гектарі городу у той час росло соток 40 жита, колоски вже наливалися і тверділи, можна було їх жувати, або їсти зерно підсмаженим чи відвареним. Але було попередження – хто тільки вздумає жати жито на своєму городі, щоб їсти, попаде до в’язниці. Батько одного разу вночі, щоб ніхто не побачив із сусідів, нарвав трохи колосків і приніс матері нишком, щоб і ми не бачили й не знали та ніде не проговорилися, бо ж тюрма батькам. Батько після 47-го року довго відходив, геть знесилений був, бо працювати мусив, а не доїдав, потрібно було годувати родину. Після жнив нас, дітей, разом із вчителькою посилали на поле збирати колоски. Зібране скидали у мішок, вчителька фіксувала на папері і слідкувала, щоб ніхто не їв зерно, казала, що можна захворіти. Додому не дай бог було щось узяти.
У нашому селі жила жінка, чоловік якої загинув на фронті. За колоски вона потрапила аж до Сибіру, а її двоє синів — Павло, від мене старший на рік, а Сава — на чотири, залишилися вдома самі. Вони, бідні, микалися, бо ні у родичів, ні у сусідів їсти теж не було що. Їх підгодовувала бабка, яка жила навпроти, діти у неї жили окремо, мали свої родини. Ці брати кілька років, поки мати була у таборі, самі жили, самі зимували. Так, бідні, й вижили.
Після війни, у 1948 році, в нашій родині народилася моя сестричка, а в 1950-му — брат, тож нас стало шестеро
Стало трохи легше жити аж у 1950 році, давали плату натурою по 100 г зерна на трудодень, але нам його вистачало лише до Нового року, потім батько йшов до голови колгоспу й просив його наперед, за майбутні трудодні, дати йому зерна. І так тривало аж до 1955 року. У цьому році був хороший врожай і нам давали по 1 кг зерна на трудодень. Після 7-го класу я пішов на роботу і заробив 200 трудоднів, наші біди скінчилися.
Ось чому батько каже, що його життя пройшло, як один день, бо на його вік припали всі біди й лихоліття. 1922 рік — голод, 1932 рік — знову голод, 1941 рік — війна, 1947 — третій голод. Отаке було життя мого батька, моєї родини. Не дай Боже таких випробувань ніколи й нікому. Ми повинні розповідати правду нашим нащадкам про ті страшні часи, щоб віддати данину пам’яті невинно загубленим, щоб знати імена винних у страшних трагедіях. Це нагадування минулого й пересторога майбутньому.
Син Григорія Івановича загинув, захищаючи Україну від російських окупантів
У 2023 році на долю родини Усатюків випала нова трагедія. І знов спричинена росією: син Григорія Усатюка, сержант Усатюк Павло Григорович, загинув 7 серпня 2023 року в стрілецькому бою на Херсонщині, захищаючи Україну від російських окупантів.
Усатюк Павло Григорович
Загиблого воїна зустрічали земляки живим коридором від Мигії до ЦРЛ у Первомайську.
Редакція приносить щирі співчуття рідним та близьким.
