Вона зустріла початок повномасштабної війни у лікарні з дитиною на руках, пережила страх, невідомість і вимушені переїзди. А вже за кілька місяців узяла до рук пензель, а згодом і глину, щоб створювати красу. Сьогодні майстриня з Мигії Ольга Шевченко створює прикраси, у яких не лише форма і колір, а емоції, глибокі сенси й віра, вкладені в кожен мазок і кожну деталь. Журналістка Гард.City зустрілася з мисткинею.
Знайомство, яке чекало свого часу
Я давно чула в мистецькому колі про роботи Ольги Шевченко. Більше того, ще місяць тому ми домовлялися про зустріч, але, як це часто буває, поточні справи внесли свої корективи. І ось нарешті настав час для ближчого знайомства.
Ольга та Остап Шевченки
Ми зустрілися у місцевій кав’ярні. Ольга прийшла не сама, а разом із восьмирічним сином Остапом, який одразу наповнив нашу розмову особливою атмосферою — трохи непередбачуваною, з дитячими питаннями і сміхом.
Сама Ольга — статна, з довгим волоссям, глибокими зеленими очима і дуже врівноваженою манерою говорити. Вона ніби смакує кожне слово, уважно добирає думки й водночас багато говорить про українське. Про те, що воно сучасне, стильне, живе. Про те, що його варто не лише зберігати, а й нести у світ.
— Мені хочеться показати, що українське — це модно, це красиво, це унікально. І що ми маємо цим пишатися, — говорить вона.
Ольга ШевченкоФото: з особистого архіву
І в цих словах — усе те, чим вона живе щодня і що намагається передати через свою творчість. Наша розмова поступово пожвавлюється. Говоримо про її життя, творчість і шлях, який привів до справи, що стала значно більшою, ніж просто захоплення.
Ранок, який змінив усе
— Я прокинулась близько восьмої ранку, відкрила телефон — і побачила пропущені дзвінки. Передзвонила, і мені сказали: почалась війна. Я не повірила, — згадує Ольга.
На той момент вона перебувала в інфекційному відділенні лікарні з маленьким сином:
— Найстрашніше — це перший похід в укриття. Жінки з дітьми босі, паніка. Це було дуже страшно. Я це ніколи не забуду.
Чоловік — у Києві, добирався до родини кілька днів попутками. Згодом разом вони шукали відповіді на головне питання: як жити далі. Попри все, варіанта виїжджати з України родина навіть не розглядала. Лише на кілька місяців переїхали на Закарпаття, коли Київщина була частково окупована.
Повернення до себе
Ольга родом із Мигії, але тривалий час жила у Києві. Повернення додому стало для неї переломним моментом.
— Мигія — це місце сили. Тут варто просто вийти до річки, подивитися на природу — і вже хочеться творити, — говорить вона.
Любов до творчості супроводжувала її з дитинства: гуртки, петриківський розпис, вокал. Вона навчалась у Мигіївському коледжі, а згодом — у Київському національному університеті біоресурсів і природокористування, де співала в народному ансамблі «Колос» і навіть гастролювала за кордоном. Ті виступи залишили по собі спогади про зовсім інше життя — мирне і безтурботне.
— Мене попросили розписати стіну на туристичній базі в Мигії. Я вагалася, бо давно не малювала, але зважилась. Намалювала петриківський розпис із лелекою та Україною в центрі — і всім дуже сподобалося, — згадує вона.
Другий поштовх дала сестра:
— Вона привезла мені худі й сказала: «Ти будеш малювати. Я в тебе вірю». І я спробувала.
Фото: з особистого архіву
Від розпису до глини
Перший розпис — жовто-блакитний, патріотичний — став початком. Далі були світшоти, піджаки, джинсовки. Потім — порцеляна: чашки, чайники. Згодом — дерев’яні дошки з традиційними українськими мотивами.
— Я не знаю, чому саме петриківка. Мабуть, тому що вона завжди була зі мною, — пояснює майстриня.
А потім у її житті з’явилась глина:
— Я побачила в інтернеті декоративних пташок. Купила одну і подумала: а чому б не спробувати самій?
Спочатку це було просто хобі — спосіб зайняти себе, коли син ще не ходив у садочок. Але поступово захоплення переросло у справу життя:
— Це мене заспокоювало. Я відпочивала, коли працювала. І зрозуміла, що хочу мати роботу, яка буде в радість.
Прикраси як обереги
Сьогодні Ольга створює прикраси з полімерної глини — легкі, міцні, повністю ручної роботи.
— Кожну деталь я роблю сама. Наприклад, у гранаті — кожну зернинку ліплю окремо, — розповідає майстриня.
Фото: з особистого архіву
У її колекції — лунниці, птахи, каштани, квіти. Майже кожен виріб має символічне значення. Наприклад, лунниця — давній жіночий оберіг. До кожної прикраси майстриня додає листівку з поясненням.
— Люди хочуть вірити у щось хороше. І я хочу давати їм це відчуття, — ділиться Ольга.
Фото: з особистого архіву
Особливе місце у творчості займає горлиця — саме з неї, до речі, усе й почалося:
— Це символ любові, вірності, миру. Він мені дуже відгукується.
Шлях через сумніви
Ольга зізнається: спочатку сумнівалася у собі. «Було відчуття, що це нікому не потрібно. Хотілося все кинути», але родина підтримала і віра в себе зростала.
— Вони завжди казали: «Не зупиняйся». І я не зупинилась, а сьогодні вже бачу результат свого розвитку. Роботи, які були на початку, і зараз — це небо і земля, — усміхається Ольга.
Майстриня мріє про власну майстерню — простір, де зможе творити й навчати:
— Я дуже хочу передавати це далі, щоб творчість радувала інших.
До речі, Ольга вже стала частиною місцевої творчої спільноти «Незламна творчість», де митці підтримують один одного, організовують виставки й ярмарки.
— Це дуже надихає, — розповідає Ольга, — ми ділимось ідеями, підтримуємо одна одну. Я навіть запрошувала дівчат до себе в Мигію на екскурсію. То було дивовижно.
Попри війну і всі труднощі, вона не втратила головного — віри:
— Я з війною дуже багато переоцінила. Подивилася на життя абсолютно під іншим кутом. Я просто щаслива тим, що мої рідні живі, що я можу займатися улюбленою справою і дарувати людям радість і надію на щось світле. Бо кожна прикраса — це частинка моєї душі. До речі, я завжди створюю прикраси з хорошими думками, бо ж глина все відчуває. А ще я вірю, що буде перемога і це надихає на нові звершення.
Вони про тепло рук, про силу рідної землі
Наприкінці зустрічі Ольга дарує мені свої вироби на згадку. У цьому — стільки щирості й тепла, скільки є і в самих її роботах. Бо вони про тепло рук, про силу рідної землі і про те, як навіть у найскладніші часи народжується краса.
