Олена Попова — майстриня, хендмейдерка, художниця й невгамовна творча натура. Її рідний дім у Слов’янську лишився за лінією фронту, а нині вона мешкає у Дроздовці — одному з віддалених мікрорайонів Первомайської громади. Тут вона вчилася жити практично з нуля, відбудовуючи побут, шукаючи можливості заробітку та пробуючи знайти місце творчим людям там, де для них досі «немає простору».
Журналістка познайомилася з пані Оленою ще навесні 2022 року під час творчого проєкту «Кардиган Перемоги», який проводила первомайська майстриня Олена Пак. З того часу минуло уже три з половиною роки. І ось доля знову нас звела. Це сталося в Університеті третього віку, де Олена передає свої навички рукоділля усім зацікавленим. Домовилися про інтерв’ю. Це була розмова про все: про війну, адаптацію на новому місці, про творчість, про реалізацію та про сьогодення. Тож пропоную і вам почути думки людини, яка горить творчими ідеями і попри виклики життя намагається рухатися вперед. Її історія не лише про особисте, вона більше про загальні проблеми людей.
«Ми приїхали сюди з однією сумкою. Забрали кота, документи — і все»
Олена Попова із Слав’янська — міста, яке стало для неї колискою виплеканих мрій, творчої реалізації та простором для комфортного життя. Тепер воно лишилося в минулому житті та нескінченному бажанні колись знову повернутися в свій життєвий рай.
У Первомайськ Олена приїхала у квітні 2022-го, буквально через місяць після початку повномасштабного вторгнення.
— Як вам сказати, — згадує Олена. — Це вже вдруге таке. Перший раз — у 2014 році. Але того разу ми повернулися через рік. А тепер було зрозуміло, що все набагато серйозніше. Вибухи, обстріли. Ми розуміли, що треба тікати. Та й вік вже не дозволяє чекати, поки «пронесе». Ми взяли документи, гроші, кота — і поїхали. З однією сумкою. Більше нічого. Усе наново довелося розпочинати тут.
Про події 2014-го року вона воліє не згадувати: «Не треба. Просто переїхали й усе. Повернулися тоді через рік».
«Пенсійний сказав: «Ми вам нічого не винні, бо ви не наша». Отакий був перший прийом»
На момент приїзду їй щойно виповнилося 60. Тож треба було вирішувати з призначенням пенсії.
— У лютому все почалося, а в березні мені виповнилося 60 років, — пригадує Олена. — Приїхала сюди — одразу в Пенсійний фонд. А мені кажуть: «Ми вам нічого не винні. Ви не наша». Уявіть, я стою, тільки приїхала з війни. Потім, звісно, розібралися. Призначили пенсію. І виплати переселенцям теж були, гуманітарка тоді активно йшла. Зараз усе змінилося.
Про житло: «Ми жили комфортно. А тут — умови важкі. Але на що погодилися, те й маємо»
Поселилися одразу в Первомайську, у приватному секторі. Це мікрорайон Дроздовка — один із віддалених районів міста.
— Що запропонували — те й взяли, — пригадує Олена. — Умови важкі, але ми вже погодилися. Звісно, що хотілося кращого, але вже як є. До центру далеченько, але зупинка поруч. Знаєте, мене на початку тут все дивувало й обурювало. У нас, в Слов’янську, була система, а тут же — суцільний хаос.
Найболючіше — організація життя громади
— У Слов’янську була програма «ЄМісто», — розповідає Олена. — Ти відкриваєш і бачиш: коли відключать світло, воду, які роботи проводять, де аварія. Все чітко й зрозуміло. А тут я нікуди не могла додзвонитися. Ніхто нічого не знає. Вимкнули світло — і тиша. Наче служби окремо від людей живуть. Я була дуже обурена. Для мене це був шок, бо у нас усе було налагоджено.
Проблеми з транспортом — окрема історія
— У Слов’янську були пільги для пенсіонерів у транспорті. Тут — немає. Різниця відчутна. Дуже відчутна. Про графіки вимкнень світла — то теж болюча історія. Хто ж може у них розібратися? Один, два, три — куди хто належить? Не у всіх смартфони є, а від людей вимагають це все розуміти, — розмірковує жінка.
Корені: «Мої батьки звідси. Родичі тут. Так і затрималися»
Попри перехідний період, чужим місто Первомайськ не стало.
— У мене батьки з цих країв — із Кумарів. Тут є далекі й близькі родичі. Ми приїхали ненадовго, а вийшло, що затрималися надовго. А далі ніхто ж не знає, що буде, — говорить Олена.
«Я повернулася до творчості»
У Первомайську пані Олена повернулась до того, що вміє найкраще — рукоділля. Але й тут не все просто.
— Торгівля впала. Людей важко здивувати. Цінителів ручної роботи стає все менше, — розповідає майстриня. — Але ідей у мене багато. Просто не знаю, куди це тут застосувати.
«Творчим людям ніде притулитися»
Олена Анатоліївна не раз шукала партнерів серед магазинів, культурних просторів, підприємців. Але каже, що мало хто хоче брати на реалізацію. Немає місць, де можна виставити чи продати. А творчих людей тут багато, однак вони ніби розчинені, непомітні, бо немає для них інфраструктури.
Вона вже говорила з місцевими керівниками щодо простору для творчих людей, але ситуація поки мало змінилася.
— Є багато творчих людей. Але їм немає де виставитися, нема приміщень. У Слов’янську завжди були місця, де можна було б і продавати, і показувати роботи. Тут усе якось окремо, — торкається болючої теми пані Олена.
Після зустрічі майстринь з управлінням культури ярмарки почали проводити у фоє будинків культури перед концертамиФото: Гард.City
«У Слов’янську я 20 років продавала хендмейд. Тут нішу знайти дуже важко»
У Слов’янську, каже вона, було інакше. Там вона працювала як підприємиця, продавала хендмейд та матеріали для рукоділля. В Одесі (де вони жили у 2017-2019 роках) добре продавалися ляльки та шкатулки. Тут — інша реальність.
— Там усе було налагоджено. Знала, де виставити, де продати. А тут кожен сам за себе, — констатує майстриня. — Підійшла до магазинів, які продають пряжу — ніхто співпрацювати не хоче. На ринку постояла трохи — не пішло. Торгівля впала, люди стали біднішими.
Олена Попова разом із колегами по цеху представила виставку робіт на Дні міста у ПівденноукраїнськуФото: з особистого архіву
Як із нічого народжуються нові ідеї
Та попри негаразди життя триває і пані Олена, долаючи усі труднощі, продовжує творити і сподіватися на краще.
— Давали гуманітарку, — пригадує майстриня, — джинси, то я розпорола та пошила собі жилет і сумку. Дякувати, сусідка дала ручну швейну машинку. Так ось пішла в поліклініку, а там жінка попросила пошити і їй таку. То я пошила відразу три, щоб на вибір було. Вона забрала відразу дві. Я зрозуміла: цікаво людям.
На День міста майстриня зробила 10-12 сумок — і їх розкупили.
Навчання інших: «Хочеться бути корисною»
Олена Анатоліївна викладала дітям ще у Слов’янську на Станції юних техніків. У Первомайську долучилася до Університету третього віку:
— Я люблю людей, які хочуть вчитися. Маю багато навичок і хочу ними ділитися. У нас тут і платки, і шарфи вчилися зав’язувати. Приємно бачити, коли хтось носить це так, як я показувала. Коли були перші великі відключення світла, я в інтернеті знайшла, як плести килимки зі старих речей. Всю зиму вчилася. Ось тепер навчаю дівчат з Університету третього віку.
Олена ПоповаФото: з особистого архіву
Дозвілля: «Ми купили електробайк. Їздимо на річку, у магазини»
Запитую, як проводять дозвілля.
Чоловік Олени — з інвалідністю, тому пересування обмежене. Жінка розповідає, що купили електробайк. По магазинах, на річку — так і живуть.
— Я люблю екскурсії, але зараз уже важче. Тиск, вік. Але бажання є — без нього нікуди, — каже Олена.
Виставка в музеї
У Первомайському краєзнавчому музеїФото: Гард.City
Якось вдалося зробити виставку у місцевому музеї і це для майстрині стало неабиякою підтримкою:
— Виставку в музеї зробити важко у будь-якому місті. Але тут мені пішли назустріч. Це дуже підтримало. І я щиро дякую за таку можливість.
Дім, який залишився там
У Слов’янську в них є житло.
— І дім, і квартира — усе залишилося від батьків, від родини. Тому там нам завжди було комфортно. А тут, як є. Життя так складається, — але мріємо, що колись повернемося, — сумує моя співрозмовниця.
«Байдужість убиває. Бажаю, щоб люди не були байдужими одне до одного»
Наприкінці розмови Олена Попова сказала те, що звучить як підсумок усієї історії:
— Я бажаю, щоб люди не були байдужими. Байдужість — це найстрашніше. А найбільша мрія — щоб закінчилася війна, щоб усі повернулися додому. Щоб було житло ціле. І щоб сонце. Сонце і спокій. Щоб у людей знову з’явилася радість до життя.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
