Її знають багато первомайців, і не тільки. Люди з довколишніх сіл громади та сусідніх міст із вдячністю згадують, як лікарка Людмила Бакаленко свого часу допомогла їхнім дітям або ж їм самим. Пані Людмила тривалий час працювала у Первомайську дитячим офтальмологом, а нині на пенсії. Про вибір фаху та професійний шлях, про те, на що варто звернути увагу, аби зберегти змалечку здоровий зір, фахівчиня розповідає журналістці Гард.City.
Інтерактивне меню: натисніть посилання, щоб перейти до конкретного розділу.
- Вибір фаху і легенда про Капон і жителів Голти.
- Навчання і Первомайськ середини ХХ століття.
- Херсонщина, Одеса і повернення до Первомайська.
- Нова поліклініка на Коротченка, школи і садочки.
- У Первомайську був перший в області садок для дітей з порушенням зору.
- Поради для здорового зору: насамперед звертати увагу на малюків.
Людмила Іванівна народилася у лютому 1945 року. «Це моя друга війна», — каже вона. Ми сидимо у квартирі пані Людмили, закутані в шарфи і шапки: через вимкнення електрики не працює опалення. Проте атмосфера тепла: очі моєї співрозмовниці сяють доброзичливістю, і вона починає розповідь про своє життя.
«Мої бабуся і дідусь народилися в різних країнах, — пані Людмила усміхається, робить паузу і продовжує. — Дідусь в Богополі, а бабуся в Голті». На той час містечка ще не були об’єднані у Первомайськ. «Дідусь та бабуся взагалі не говорили російською», — пригадує Людмила Іванівна. У родині спілкувалися українською. Але радянська медична література здебільшого була російською, тож нею довелося вчитися і ставити діагнози. Нині пані Людмила відвідує Університет третього віку, вдосконалює знання української мови. А також користування смартфоном: у свої вісімдесят продовжує вчитися.
Людмила Іванівна на занятті Університету третього вікуФото: архів Гард.City
Про вибір професії
Людмила Іванівна згадує, що мала бажання стати лікарем-окулістом ще з дошкільного віку. На запитання, чому, усміхається:
— Можливо, вплинуло те, що, коли моя тітка працювала в будинку дитини у Первомайську, туди приходила Бебюш Юфудівна Капон (знана лікарка-офтальмолог). А до неї приїздив з Одеси Філатов. Тітка розповідала про це, були фотографії. А ще була легенда.
Бебюш Капон була караїмкою (народилася в Бахчисараї), проте під час Другої світової, за цією легендою, окупанти хотіли забрати її разом із єврейським населенням. Проте жителі Голти завзято заступилися за лікарку, її не зачепили. Капон ще довго працювала у Первомайську. Можливо, розповіді про видатну лікарку та ця легенда і вплинули на вибір професії офтальмолога, пригадує Людмила Іванівна.
Увесь час, поки вчилася, працювала
Тож після семи класів школи, у 1958-му, Людмила продовжила навчатися у медучилищі, яке закінчила з червоним дипломом: «Я була перша, яка в нашому роду отримала вищу освіту. У мами було дві сестри, у них теж діти, опісля усі також здобули вищу освіту». У вісімнадцять, після завершення медучилища, два роки пропрацювала в медпункті у Братському районі. Вона пригадує Первомайськ тих часів.
Медучилище (тепер Первомайський медичний фаховий коледж). Картина художника Олексія Радкевича, 1946 рікФото: Первомайщина у світлинах, документах і спогадах
— Був старий вокзал, напроти вокзалу — кінотеатр одноповерховий, а жодного двоповерхового дому ще не було. Не було Коротченка, Фрегата. І не було автобусів, ще не запустили у Первомайську. А була перша лікарня, був цукровий, там терапія розташовувалася. Інфекційне відділення трошки вбік від Київської, а медучилище ви знаєте де.
Медучилище, автостанція. 1950-ті рокиФото: Первомайщина у світлинах, документах і спогадах
І треба було то на практику, то на навчання, і все це пішки. Це я тоді почала багато ходити, а як то кажуть, рух — це життя.
Центр Первомайська. Вулиця ШевченкаФото: із архіву краєзнавця Сергія Шевченка
Потім поїхала на роботу в Братський район. В Братському була електрика. А в тих селах, де я працювала, світла не було. Братське від мого Мостового — 30 кілометрів. Людмилівка — 16 кілометрів. І якщо я домовлялася додому хоч раз за півроку поїхати, то треба було іти пішки від Мостового до Людмилівки, або 30 кілометрів до Братського.
Треба сказати, медпункт там був прекрасний, новий. Половина — медпункт, половина — житло. Мені було 18 років. Треба було всім, хто стукає, відчиняти. Вночі, в будь-який час. Вони знали, що у вікно треба стукати. Постукають і чекають. Треба було засвітити лампу. А потім вийти і всім підряд відкривати, хто б не прийшов і не постукав.
Після двох років роботи в селах Людмила вступила в Одеський медичний інститут (нині — Одеський національний медичний університет, — прим. авт.). Вчилася і паралельно працювала в Інституті Філатова: «Працювала в лабораторії функціональної діагностики. Після занять до дев'яти, до десяти вечора. І в суботу цілий день. Отак от я працювала».
Херсонщина, Одеса і повернення у Первомайськ
«Познайомилася з чоловіком теж оригінально. В 1970-му році я була на п'ятому курсі, а чоловік вже закінчив інститут за фахом стоматолога і працював у Херсонській області під Новою Каховкою, у селищі Нова Маячка. Я з ним не була знайома. Познайомилися ми під час обсервації» (у той період в Одесі був спалах холери, і люди, що там перебували, мали пройти триденне обстеження).
Людмила Бакаленко. Одеса, 1968 рік
Незадовго до отримання Людмилою диплому одружилися і поїхали на Херсонщину, проте незабаром чоловік вступив на ординатуру в Одесі, й вона з маленькою донькою поїхала за ним. Влаштувалася працювати в «Оптику» на Приморському, а через тиждень-півтора молоду лікарку запросили в інститут Філатова молодшим науковим співробітником, де і працювала два роки.
«Закінчує чоловік ординатуру. Він повинен повернутися туди, де працював, — продовжує розповідь пані Людмила. — В Одесі дуже хотіли, щоб я залишилася в інституті. Але були совєтські закони. Їхала жінка завжди за чоловіком. І я не мала права там залишатися. Хотіли мене взяти в спецординатуру, але треба було після неї поїхати в якусь африканську країну...» А між тим, подружжя хотіло переїхати у Первомайськ, де жили батьки Людмили. Чоловік був сиротою: втратив матір у два роки, а незабаром і батька, котрий пішов добровольцем під час Другої світової. Залишилося троє братів, які виживали самі.
До того ж, у Первомайську саме було вільне місце в стоматологічній ортопедії. У Києві через Мінздрав вдалося домогтися переводу в Миколаївську область, а вже в Миколаєві, з неабиякими труднощами, — направлення у Первомайськ.
У Первомайську: поліклініка, школи і садочки
Тут Людмила Бакаленко не одразу знайшла роботу за фахом: не було місця. Тож працювала півтора роки викладачем в медучилищі. А тоді взяли на посаду офтальмолога в дитячу поліклініку, яка на той час розташовувалася в центрі, де нині стоматологія. Поліклініку на Коротченка тоді тільки добудовували, як районну для членів родин військових. «Я прийшла, поки вона ще не була здана, — пригадує Людмила Іванівна. — Поліщук був головним лікарем, саме дитинства, і він мене спитав, яка потрібна апаратура. Враховуючи, що я працювала в інституті Філатова, я йому зразу написала список. Була можливість придбати обладнання за кошт військових. Тож був добре оснащений очний кабінет». Це була середина 1970-х років.
Фото поліклініки на Коротченка тих часів не знайшлося, проте є цікава ретросвітлина центральної міської поліклініки, яка була збудована в 1973 році.
Міська поліклініка, 1973Фото: Сергій Шевченко, Первомайщина у світлинах
Один із аспектів роботи лікарки полягав у тому, щоб їздити по навчальних закладах міста й перевіряти зір у дітей. У кожну школу чи садок привозили необхідну апаратуру, затемнювали кабінет, щоб створити необхідні умови. Звісно, не все обладнання можна було привезти, тільки основне: «Перевіряла зір, дивилася очне дно, перевіряла рефракцію: найнеобхідніше». Якщо у дитини виявлялося порушення зору, лікарка повідомляла батькам. Не обійшлося на початку і без проблем. Було, що матуся з цукрового ледь не влаштувала скандал через те, що отримала записку із запрошенням прийти до лікаря, бо у дитини виявлене зниження зору. «Вона не могла зрозуміти, звідки я про це знаю. Маленька дитина не може сказати, що вона бачить погано чи якось не так. Вона не розуміє, як повинна бачити».
А лікар вчасно може побачити, якщо із зором щось не так: «Мені не треба багато було: пару стекол, скіаскопічна лінійка, і я могла визначити. А зараз я вже не можу нічого визначити, тому що «чоботар без чобіт». Зробила операцію, катаракта. Ще макулодистрофія (хронічне захворювання сітківки, що може розвиватися у похилому віці). Бачу погано».
— Отакої. Усе життя лікували людей, а тепер...
— Так буває, — всміхається лікарка.
У Первомайську був на той час єдиний в області садок для дітей з порушенням зору
— А потім я і садочка добилася. Це було дуже складно, — продовжує розповідь Людмила Іванівна. — Це не я придумала. Це придумали в Одесі, ще до мене.
За прикладом Одеси, лікарка домоглася облаштування у Первомайську дитячого садка для дітей з порушеннями зору. Організувати це вдалося за підтримки міського відділу охорони здоров'я та управління освіти. Підтримали міські підприємства: завод «Фрегат», 25-й завод виділили гроші на придбання апаратури, певний садок. Відвідування цього садка було безплатне, працював він цілодобово, щоб матері з довколишніх сіл, які працюють, могли залишити дитину, приміром, з понеділка по п’ятницю. У садочку лікували дітей з порушенням зору. Разом із лікаркою персонал їздив в Одесу, перейняти досвід у тамтешньому закладі. У Первомайську садочок спочатку розташовувався біля четвертої школи, потім перевели на Фрегат. Садок працює й нині, проте вже не є спеціалізованим.
«А тоді був час, що у нас був садок такий, а в Миколаєві ще не було. Працювала на пів ставки: і в поліклініці, і в саду. Якийсь час там було три медсестри, потім одна залишилася, а тепер немає жодної, — каже лікарка. — Зараз вже і в Миколаєві немає. Тут навіть не війна, щось інше. Оце була попередня очільниця охорони здоров’я України, Уляна Супрун, вона ж знищила все "дитинство"». Лікарка каже про те, що, зокрема, нині в Первомайську практично не залищилося педіатрів, а сімейні лікарі не знають дітей. Адже в кожному віці організм дитини має свої особливості, відмінні від дорослих.
Також Людмила Бакаленко організувала лікування дітей із порушеннями зору на базі літнього табору, який щоліта влаштовували при п’ятій школі. «Це була моя самодіяльність, — згадує вона. — Після прийому, у той час, коли я не ходила по школах і садках, то займалась лікуванням дітей, у яких вже виявлені проблеми із зором. Їх ми збирали в п'ятій школі. Працювали дві медсестри, одна з садка, а одна із поліклініки. Обладнання брали з садочка». Лікування було безплатне, рідні мали тільки привезти розкладайку, щоб дитина могла ночувати в таборі. Це були 1980-1990-ті роки.
Людмила Бакаленко показує фото з Дошки пошани
«П'ять років, мабуть, «висіла» на Дошці пошани. Десь у мене навіть є та фотографія здоровенна, — Людмила Іванівна дістає великий пакунок. — Не знаю, куди її діти».
Фото з Дошки пошани
На початку 2000-х народилися онуки із різницею у декілька місяців: в старшої доньки — донька, а в молодшої — син. Обом необхідні спеціальні дієти. Тож пані Людмила мусила залишити роботу, щоб допомогти родині, а відтак поїхала в Харків, де на той час жили рідні. «Коли я стала займатися внуками, мені було не до того, поки вони школу не закінчили. Потім вони вже більш-менш стали самостійними, а я стала займатися зовсім іншим. Та коли приїздила у Первомайськ, люди, що вже лікувалися у мене раніше, дзвонили, приходили сюди, просто в квартиру. Я їм давала призначення, і вони йшли лікуватися в садок».
На початку 2020-х у садку ще працювала група для дітей з порушенням зору. Нині вже немає кому працювати: не залишилося відповідного персоналу.
Про те, як зберегти здоровий зір: поради молодим лікарям і людям
— Я вважаю, що в першу чергу треба звертати увагу на малих, — наголошує лікарка. — Дорослі самі можуть вчасно звернутися до лікаря. А малюки ніколи самі не звернуться. І мама не завжди може звернути увагу, бо не знає, на що саме звертати. От тому треба не сунути гроші, щоб підписати (медогляд тощо), а перевірити дитину малу. Хоча б коли їй вже один рік.
Я все життя була налаштована на дітей, тому що вони безпомічні. Вони часто не можуть лікуватися через те, що мама не помічає проблему. Може, якась і помітить, а якась і не помітить нічого. І через те дитина страждає. А потім не може покращити зір. І що пізніше виявляють, то довше треба лікувати. А якщо знаходять проблему одразу, то вдягають такі, як треба окуляри, розвивають зір процедурами. Тому найголовніше — звернутися до лікаря вчасно. Бо через те, що в Україні немає уваги до малюків, особливо щодо зору, дуже багато залишається слабозорими.
— Треба, щоб обов'язково агітація якась була, що треба дітей перевіряти. А як це зробити, якщо у Первомайську зараз немає жодного дитячого окуліста?
Щоб покращити зір дитини, не обов’язково потрібні складні прилади, запевняє лікарка. Навіть мама вдома, якщо вона зацікавлена, зможе робити корисні вправи для зору: це цілком реально з одним чи двома дітьми.
